У цьому полі, синьому, як льон,

де тільки ти і ні душі довкола,

уздрів і скляк: блукало серед поля

сто тіней. В полі, синьому, як льон.

А в цьому полі, синьому, як льон,

судилося тобі самому бути,

судилося себе самого чути –

у цьому полі, синьому, як льон.

Сто чорних тіней довжаться, ростуть,

і вже як ліс соснової малечі

устріч рушають. Вдатися до втечі?

Стежину власну поспіхом згорнуть?

Ні. Вистояти. Вистояти. Ні.

Стояти. Тільки тут. У цьому полі,

що наче льон, і власної неволі

на рідній запізнати чужині.

У цьому полі, синьому, як льон,

супроти тебе – сто тебе супроти.

І кожен ворог, сповнений скорботи,

він погинає, але шле прокльон.

Та кожен з них – то твій таки прокльон,

твоєю самотою обгорілий,

вертаються тобі всі жальні стріли

у цьому полі, синьому, як льон.

 

* * *

Як добре те, що смерти не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст.

Що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і в смерть із рідним краєм поріднюсь.

 

 

* * *

У порожній кімнаті,

біла, ніби стіна,

притомившись чекати,

спить самотня жона.

Геть зробилась недужа:

котру ніч, котрий день –

ані чутки про мужа,

ані – анітелень.

Лячні довжаться тіні,

дзвонять німби ікон,

і росте голосіння

з-за соснових ослон.

Мій соколе обтятий,

в ту гостину, де ти,

ні пройти, ні спитати,

ні дороги знайти.

За тобою, коханий,

очі видивила,

ніби кінь на аркані,

світ стає дубала.

 

* * *

Наснилося, з розлуки наверзлося,

з морозу склякло, з туги – аж лящить:

над Прип’яттю світання зайнялося –

і син біжить, як з горла кров біжить!

Мов равлики, спинаються намети,

а мушля в безсоромності цноти

ніяк не знайде барви для прикмети

твоїх надсад, твоєї німоти.

І шклиться неба висліпла полуда –

тверда труна живих, як живчик, барв.

Бреде зоря – сновида і приблуда –

одержаний задурно щедрий дар.

А човен побивається об здвиги

повсталих хвиль, твердих, немов стовпці.

…Підтале чорноводдя зелен-криги

займається світанням на щоці.

 

* * *

Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,

сталить твій дух – тож і терпи, терпи.

Ніхто тебе з недолі не врятує,

ніхто не зіб’є з власної тропи.

На ній і стій – і стій – допоки скону,

допоки світу й сонця – стій і стій.

Хай шлях – до раю, пекла чи полону –

усе пройди і винести зумій.

Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався,

той, що обрав тебе – навіки вік.

Для нього змалку ти заповідався,

до нього сам Господь тебе прирік.

 

* * *

Весь обшир мій – чотири на чотири.

Куди не глянь – то мур, куток і ріг.

Всю душу з’їв цей шлак лилово-сірий,

це плетиво заламаних доріг.

І дальша смерти – рідна батьківщина!

Колодязь, тин і два вікна сумні,

що тліють у вечірньому вогні.

І в кожній шибі – ніби дві жарини –

журливі очі вставлено. Це ти,

о пресвята моя, зиґзице-мати!

До тебе вже шляхів не напитати

і в ніч твою безсонну не зайти.

Та жди мене. Чекай мене. Чекай,

нехай і марне, але жди, блаженна.

І Господові помолись за мене.

А вмру – то й з того світу виглядай.

 

ТРЕНИ М.Г.ЧЕРНИШЕВСЬКОГО

Народе мій, коли тобі проститься

крик передсмертний і тяжка сльоза

розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах?

Державо напівсонця-напівтьми,

ти крутишся у гадину, відколи

тобою неспокутний трусить гріх

і докори сумління дух потворять.

Казися над проваллям, балансуй,

усі стежки до себе захаращуй,

а добре знаєш – грішник усесвітній

світ за очі од себе не втече.

Це божевілля пориву, ця рвань

всеперелетів – з пекла і до раю,

це надвисання в смерть, оця жага

розтлінного весь білий світ розтлити

і все товкти, товкти зболілу жертву,

щоб вирвати прощення за свої

жахливі окрутенства – то занадто

позначене по душах і хребтах.

Тота сльоза тебе іспопелить

і лютий зойк завруниться стожало

ланами й луками. І ти збагнеш

обнавіснілу всенищівність роду.

Володарю своєї смерти, доля –

всепам’ятна, всечула, всевидюща –

нічого не забуде, ні простить.

 

Виснажуються надра: по світах,

по диких нетрях, криївках і кублах

розсовано твій рідний суходіл.

Німі, нерозпізнанні вже уста,

серця студені, тьмою взяті очі

і шкарубкі долоні, де вже доль

не розпізнаєш лінії.

То рештки

душі твоєї, що напівжива.

О болю болю болю болю мій!

Куди мені податися, щоб тільки

не трудити роз’ятреної рани,

не дерти серця криком навісним?

Стою, мов щовб, на вічній мерзлоті,

де в сотню мишачих слідів угнались

розпадки тьмаві – і скупу сльозу,

що на морозі мерзне, ледь тамую:

це ж ти, мій краю, в цятках крови – ти!

Займанщино пекельна! Де не скинь

страпатим оком – то охлялі надра

то рідний край – пантрує звідусюди

«Це ж я (на голос Йорика), це ж я».

 

Чотири вітри – полощуть душу.

У синій вазі – стеблина яра.

У вирві шалу, світ-завірюсі

чорніє безум хитай-води.

Біля колчану – хвостаті мітли.

Під борлаками, як запах безу,

убрався обрій вороноконий

у смерк, у репет, у крик, у кров.

Новогородці, новогородці!

Загородила пуга дорогу.

У синій вазі – стеблина яра.

Як білий бісер – холодний піт.

О білий світе сторчоголовий,

опріч опричнин – куди подітись?

Кошлатий обрій вороноконий

йде берегами ридай-ріки.

 

Боже, не літості – лютості,

Боже, не ласки, а мсти,

дай розірвати нам пута ці,

ретязі ці рознести.

Дай нам серця неприкаяні,

дай стрепіхатий стогнів,

душ смолоскипи розмаяні

між чужинецьких вогнів.

Пориве, пориве, пориве,

разом пірвемося в лет.

Бач – розсвітається зориво.

Хай і на смерть, а – вперед.

Благословенна хай буде та

куля туга, що разить

плоть, щоб її не марудити

в перечеканні століть.

Боже, розплати шаленої,

Боже, шаленої мсти,

лютості всенаученної

нам на всечас відпусти.

 

Зрадлива, зваджена Вітчизна в серці дзвонить

і там росте, нам пригнітивши дух.

Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух

і най вас Бог, і най вас Бог боронить.

Розкошлані на всіх вітрах вагань,

як смолоскипи молодого болю,

в неволі здобули для себе волю,

ногою заступивши смертну ґрань.

Щедрує вам безсмертя щедрий вечір

в новій Вітчизні – по громадді спроб.

Отож, не ремствуйте, що вам на лоб

поклав Господь свій світлий перст

нищівний.

 

* * *

ЗА ЛІТОПИСОМ САМОВИДЦЯ

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,

мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа,

за хмарами хмари, за димом пожарищ – високо

зоріє на пустку давно збайдужіле божа.

Стенаються в герці скажені сини України,

той з ордами бродить, а той накликає москву,

заллялися кров’ю всі очі пророчі. З руїни

підводиться мати – в годину свою грозову:

– Найшли, налетіли, зом’яли, спалили, побрали

з собою в чужину весь тонкоголосий ясир,

бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,

бо так не карав нас і лях, бусурмен, бузувір.

І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,

і Буг почорнілий загачено трупом людським.

Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові

у пеклі запеклім, у райському раї страшнім.

Паси з вас наріжуть, натешуть на гузна вам палі

і крові наточать – упийтесь пекельним вином.

А де Україна? Все далі, все далі, все далі.

Шляхи поростають дрімучим терпким полином.

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,

мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.

Куріє руїна. Кривавим стікає потоком,

і сонце татарське – стожальне – разить наповал.

 

* * *

Сховатися од долі – не судилось.

Ударив грім – і зразу шкереберть

пішло життя. І ось ти – все, що снилось,

як смертеіснування й життєсмерть.

Тож іспитуй, як золото, на пробу

коханих, рідних, друзів і дітей:

ачи підуть крізь сто своїх смертей

тобі услід? Ачи твою подобу

збагнуть – бодай в передкінці життя?

Чи серцем не жахнуться од ознобу

на цих всебідах? О, коли б знаття…

Та відчайдушно пролягла дорога

несамовитих. Світ весь – на вітрах.

Ти подолала, доле, слава богу.

На хижім вітрі чезне й ниций страх.

 

* * *

На колимськім морозі калина

зацвітає рудими слізьми.

Неосяжна осонцена днина,

і собором дзвінким Україна

написалась на мурах тюрми.

Безгоміння, безлюддя довкола,

тільки сонце і простір, і сніг,

і котилося куль-покотьолом

моє серце в ведмежий барліг.

І зголілі модрини кричали,

тонко олень писався в імлі,

і зійшлися кінці і начала

на оцій чужинецькій землі.

* * *

А проте:

Ми ще повернемось

бодай –

ногами вперед,

але: не мертві,

але: не переможені,

але: безсмертні.

 

 

ПУТІВНИК ПО КНИЗІ

 

Поезії Василя Стуса

«Аби лиш подолати гнів…»

«Верни до мене, пам’яте моя!..»

«Весь ранок сонце світить справа…»

«Возвелич мене, мамо. А я ж бо тебе возвеличу…»

«Гойдається вечора зламана віть…»

«Довкола стовбура кружляємо…»

«Дозволь мені сьогодні близько шостої…»

«Дякую, Господи, – чверть перейшла…»

«Зима. Паркан і чорний кіт…»

«Золотокоса красуня…»

«І знов Господь мене не остеріг…»

«І стіл, і череп, і свіча…»

«Іди в кубельце спогаду – зогрійся!..»

«Керея слави лопотить на вітрі…»

«Коли б ви мали, голуби…»

«Колимські конвалії – будьте для Валі…»

«Крайкіл! – скрикнуло ізліва…»

«Між співами тюремних горобців…»

«На колимськім морозі калина…»

«Не можу я без посмішки Івана…»

«Невже ти народився, чоловіче…»

«Немов крізь шиби, кроплені дощами…»

«О вороже! Коли тобі проститься…»

«О передсмертні шепоти снігів…»

«Отак живу: як мавпа серед мавп…»

«Плач, небо, плач і плач…»

«Потрібен янгол помсти. Мій захисник…»

«Стань і вдивляйся: скільки тих облич…»

«Сосна із ночі випливла, мов щогла…»

«Сто дзеркал спрямовано на мене…»

«Так, ми відходимо, як тіні…»

«Така гулка, така гучна…»

«Там тиша. Тиша там. Суха і чорна…»

«У темінь сну занурюється шлях…»

«Уже тоді, коли, пірнувши в ліс…»

«Ще вруняться горді Славутові кручі…»

«Ще кілька літ – і увірветься в’язь…»

«Як тихо на землі! Як тихо!..»

«Яка нестерпна рідна чужина…»

«Ярій, душе! Ярій, а не ридай…»

 

Твори Василя Стуса, що включено до шкільної програми:

«Сто років, як сконала Січ…»

«У цьому полі, синьому, як льон…»

«Як добре те, що смерти не боюсь я…»

«У порожній кімнаті…»

«Наснилося, з розлуки наверзлося…»

«Терпи, терпи – терпець тебе шліфує…»

«Весь обшир мій – чотири на чотири…»

ТРЕНИ М.Г.ЧЕРНИШЕВСЬКОГО

1. «Народе мій, коли тобі проститься…»

2. «Виснажуються надра: по світах…»

3. «Чотири вітри – полощуть душу…»

4. «Боже, не літості – лютості…»

5. «Зрадлива, зваджена Вітчизна в серці дзвонить…»

ЗА ЛІТОПИСОМ САМОВИДЦЯ

«Сховатися од долі – не судилось…»

«На колимськім морозі калина…»

 

 

Переклади:

з Кіплінґа

Синові

 

З Рільке

«О дивні зблиски боязких подоб…»

Барс

 

З М.Цвєтаєвої

«Ну й химерує лжа життьова…»

 

Зміст

 

Євген Сверстюк. В обороні слова

Від упорядника

Василь Овсієнко. Світло людей

Мордовія

Закрайсвіту

Кучино

Повернення

Додатки

Путівник по книзі