![]() Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву ![]() Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Сосна із ночі випливла, мов щогла,
грудей торкнулась, як вода – весла і уст – слова. І спогади знесла, мов сонну хвилю. І подушка змокла. Сосна із ночі випливла, мов щогла. І просвітилась болем далина. Кругом – вона, геть доокруж – вона, та тільки терням поросла дорога. Сосна росте із ночі. Роєм птиць благословенна свінула Софія, і галактичний Київ спижовіє у мерехтінні найдорожчих лиць. Сосна пливе із ночі і росте, як полохке вітрило всечекання. А ти уже – по той бік, ти – за ґранню, де видиво колишеться святе. Там – Україна. За межею. Там, лівіше серця. З болю молодого сосна росте із ночі, ніби щогла, а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!
* * * Керея слави лопотить на вітрі і ріже виднокіл пегасів клус. Скорописного фіолету літери гаптують неба голубий обрус. На помежів'ї присмерку й світання нахарапуджений на тисячу орбіт, імчить румак, надколюючи лід незайманого од віків мовчання. О першого заїзду ліпота! Спіши вперед, зухвалости ізгоє! Ти не один – вас щонайменше двоє, раз навпіл розпанахує мета. Страшися поціляння. Проминання – воно підносить. І звитяжний лет не перепинить радісний поет коротким успіхом і довгим длянням. Тобі не одірватися од тіні (в ній проминуле вигадало нас). Та уникаючи старих поразок, перед новими стати ми повинні. Керея слави велеможно шарпає – поневажай. Вгніздившись у сідло, не нарікай, що стежку замело, де почет друзів із обличчям гарпій. А вискочиш на вивістря ножа, де стогону ламке палахкотіння, не забувай, що є велике вміння пізнати, де провалля, де межа між мужністю й зухвальством. Шлях правдивий – витворює себе. Великий Мус. Най увірветься десь пегасів клус – ми канемо у вічність молодими.
* * * Між співами тюремних горобців причулося: синичка заспівала і тонко-тонко прясти почала тоненьку цівку болю, мов з-під снігу весняний первісток зажебонів.
* * * Зґрая бандитів-терористів, розбійників, ґвалтівників у стольному засіли місті як партія більшовиків.
* * * Весь ранок сонце світить справа, на північ їдемо глуху. Яка тяжка ти, чорна славо, що перестрілась на шляху. Взяла за руку, осоружна, і в бездоріжжя повела. Дорога в вічність – тільки кружна, по той бік і добра і зла –
веде крізь нетрі та крізь хащі і хрестиком гаптує ніч. До болю рідні й запропащі, тополі тужать потойбіч.
* * * Там тиша. Тиша там. Суха і чорна і крешуть кола сиві голуби. Тож як не вдатися до ворожби, як ніч по горло мороком огорне? І видається: віщуни проворні перед тобою мечуть жереби. В квадратах доль – чистописом журби – усепокора, майже невідпорна. Свічадо спить. У ньому спить свіча, розпластана метеликом, акантом. В щопті аканту – біль твій діамантом. Кривавим оком глипає одчай. Стань. Не стирай з свічада порохи – то все – твої страхи, страхи, страхи…
* * * На колимськім морозі калина зацвітає рудими слізьми. Неосяжна осонцена днина, і собором дзвінким Україна написалась на мурах тюрми. Безгоміння, безлюддя довкола, тільки сонце, і простір, і сніг, і котилося куль-покотьолом моє серце в ведмежий барліг. І зголілі модрини кричали, тонко олень писався в імлі, і зійшлися кінці і начала на оцій чужинецькій землі.
* * * Колимські конвалії – будьте для Валі, достійтесь до Валі – рожеві огні. Пробачте, у вас забагато печалі, пробачте, красуні, ви надто сумні. Моя чужаниця – то ваша, то рідна земля, на якій ви, цнотливі, зросли, на завтра хай видасться днина погідна аби ми, нівроку, здорові були. Бо завтра ж ми підем стрічати кохану журливу журавку – таку ж, як і ви. Про свято я іскру болгарську дістану і викину клопоти всі з голови.
* * * О передсмертні шепоти снігів напровесні, як Колима святкує свій першотравень – як вода струмує! Як пильно сланик кущ свій насторчив – до сонця, сонця – наче тетерук напризволяще кинутий в пустелю своїх горбатих зойків. Лелю, Лелю – під кригою – земного серця стук.
* * * І знов Господь мене не остеріг, і знов дорога повилася. Тож – до побачення – у просторі і – до побачення у часі.
* * * Аби лиш подолати гнів, сторозтриклятий гнів здолати, я б поіменно міг назвати усіх братів, усіх катів. Та погляд застує імла, і ти, мов лев, у цій оборі, де стільки кроків в коридорі, – чорти товчуться дубала. Дарма. Допоки що – живи
у гніві. Хай трясе тобою, допоки вижде час двобою той вершник, що без голови.
* * * Як тихо на землі! Як тихо! І як нестерпно – без небес! Пантрує нас за лихом лихо, в окрузі вилюднілих плес. Ця Богом послана Голгота веде у паділ, не до гір. І тінь блукає потаймир, щовбами сновигає потай. Пощо, недоле осоружна, оця прострація покор? Ця дума, як стріла, потужна, оцих волань недужий хор? Ці мури, щойно з мертвих всталі, похмуро мовили: чекай, ще обрадіє із печалі твій обоюдогострий край.
* * * Сто дзеркал спрямовано на мене, в самоту мою і німоту. Справді – тут? Ти – справді тут? Напевне, ти таки не тут. Таки – не тут. Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти? Проминув себе чи не досяг? Ось він, довгожданий дощ (як з решета!) – заливає душу, всю в сльозах. Сто твоїх конань, твоїх народжень... Страх як тяжко висохлим очам! Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може, і живий, і мрець, і – сам-на-сам?
* * * Іди в кубельце спогаду – зогрійся! Хай зашпори із серця відійдуть. І, терплячи покару, покорися і поцурайся навернути путь до зустрічі. А пам’ять відбігає, як кров тобі з обличчя відійшла. А пагорою голос сновигає, згубивши рідні контури села. Із тих узвиш, із тої високості, пади, згорнувши крила, до долин, де ясмину набрякли ярі брості і склеплено повіки білих стін. У пустці тій – метелики чотири усілись по кутках – і тугу тьмять. Кохана спить. У ярому потирі – вино кохання і вино проклять.
* * * Невже ти народився, чоловіче, щоб зазирати в келію мою? Невже твоє життя тебе не кличе? Чи ти спізнав життєву путь свою на цій безрадісній сумній роботі, де все людською мукою взялось? Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі, твоїм нещастям серце пойнялось моє недужне. Ти ж – за мене вдвоє нещасніший. Я сам. А ти лиш тінь. Я є добро. А ти – труха і тлінь. А спільне в нас – що в’язні ми обоє, дверей обабоки. Ти там, я – тут. Нас порізнили мури, як статут.
* * * Довкола стовбура кружляємо. Ану, бува, наздоженем? (Що цього вже не буде – знаємо, проте – живем). Такий твій сміх мені заливистий, так він заходився – на плач. Пробач – за те, що ані вісті не подаватиму. Пробач. Ото невитерпу! Недаром соснова дубиться кора. – На гору – хочу! – Вниз – і яром! – І ще побродимо? – Пора! ... прийти до пам’яті й розстатися на віки-вічні, на-не-на... – «вандеєю не стань, сум’ятнице» мовчить, притужно-потайна. І ось наш дім – гніздо лелече в гойдливих вітах етажів, і спогад солов’єм щебече до зозулиних ворожінь. Той спогад може нам придатися, коли дійде до реченця. – Невже – навік? Танцює таця тікає краска із лиця.
– А дерево – кружляє вихором? Вогнем весільним пойнялось! Музик троїстих чути пригри, таки – збулось! Тугими колами кружляємо, усе збиваючись з ноги. Світ вечоріє. Ми – світаємо, коли ні сили, ні снаги. 1983 р.
* * * Золотокоса Красуня на милицях. Зветься Оксана. Захоплена собою – вражена – зворохоб- лена гурмом хлопців, що, ніби в вольєрі, роздивляються на її непорочне голе каліцтво. Не дивіться. Заради Бога. Не дивіться. Ні про що не питайте. Не звертайтеся. Стійте, мальовані стовпи, ані кроку назустріч. Тримайте своє співчуття, як дулю в кишені, не виставляйте на спродаж.
Ваші погляди – ляпаси від них зацвіли мої лиця змарнілі від вашої уваги я вся на голках. Дайте пройти спокійно. Забавляйтеся – ні ви до мене ні я до вас чужі перехожі зовсім чужі – ви мені найрідніші. Невже ви не розумієте золотокосої красуні, що йде від брами нескінченно-довгою стежкою під нестерпним сонцем перевірити хорі легені? Їй нерадісно. Ні. Але вона осміхається, щоб гамувати сльозу, дихати киснем і не чути тлустої тіні, що, як пес, у кожен ступає слід. 1983 р.
* * *
|
|||||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; просмотров: 166; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.191.154.114 (0.044 с.) |