Олександр Миколайович Веселовський

(16.02.1838 - 23.10.1906)

Біографія

ВЕСЕЛОВСЬКИЙ Олександр Миколайович [4 (16).II 1838, Москва — 10(23).X 1906, Петербург] — рос. літературознавець, фольклорист та етнограф, професор Петерб. ун-ту з 1872, академік Петерб. АН з 1881.

Закінчив 1859 Моск. ун-т.

Тривалий час перебував у закордонних відрядженнях (у різних ун-тах Зх. Європи).

Один з найвидатніших представників порівняльно-істор. методу в літературознавстві. Автор монографій "Вілла Альберті" та "Боккаччо, його середовище і ровесники" (т. 1—2, 1893—94), праці про Данте і Петрарку. Величезною ерудицією, тонким аналізом і глибоким проникненням у дух досліджуваної епохи позначені і розвідки В. з рос. класичної літ-ри ("Пушкін — національний поет", 1899; "В.А. Жуковський. Поезія почуття і уява серця", 1904, та ін.).

На основі багатьох досліджень письменства та фольклору народів світу заклав наук. підвалини історії світової літ-ри ("З історії літературного спілкування Сходу і Заходу. Слов'янські оповіді про Соломона і Китовраса та західні легенди про Морольфа і Мерліна", 1872; "Нотатки з літератури і народної словесності", 1883; "Історія епосу", 1884—86, та ін.).

В. зробив значний вклад у теорію словесного мист-ва, став засновником істор. поетики ("Історія чи теорія роману?", 1886; "З вступу до теорії історичної поетики", 1894; "З історії епітета", 1895; "Три розділи з історичної поетики", 1899, та ін.).

Досліджував витоки христ. середньовіч. міфотворчості, поклав початок вивченню відношення фольклору до істор. дійсності ("Казки про Івана Грозного", 1876), визначив внесок Візантії та Київ. Русі в розвиток л-ри європ. середньовіччя.

Розробляв питання первісного синкретизму і походження жанрів.

На матеріалі укр. фольклору 19 ст. реконструював ранню південнорус. версію билинного епосу ("Південноруські билини", 1881).

Часто звертався до пам'яток давнього письменства і фольклору України ("Дослідження в галузі російських духовних віршів", 1880—91; "Короткі примітки до билин", 1885—96).

Автор рецензій на фольклорист. праці В. Антоновича, М. Драгоманова, П. Чубинського. Листувався з І. Франком.

 

 

ЗОНИ ВИНИКНЕННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ЛІТЕРАТУРИ ДАВНЬОГО СХОДУ.

Періодизація літератури Давнього Сходу

Архаїчні (найдавніші):

o Давньоєгипетська література

o Шумерська література

o Ассиро-вавилонська література (Аккадська література)

o Хурритська література

o Хеттська література

o Угаритсько-фінікійська література

Класичні:

o Давньокитайська література

o Давньоіндійська література

o Давньоіранська література

o Давньоєврейська література

Давньоєгипетська література

Єгипетська монументальна архітектура, скульптура, витончений живопис, міфологія, релігія, релігійно-філософська та світська поезія і проза як довершене втілення людського духу прикрашають скарбницю світової культури.

Скласти уявлення про вірування, культи, обряди стародавніх єгиптян допомагають різноманітні релігійні тексти: гімни й молитви богам, записи поховальних обрядів на стінах гробниць. Найважливішими є так звані “Тексти пірамід” – складана система заклять, замовлянь і молитов, що супроводжували заупокійні царські ритуали.

Для реконструкції найважливіших сторін життя суспільства Стародавнього Єгипту використовуються й так звані “Тексти саркофагів”, що збереглися на саркофагах епохи Середнього царства, також “Книга мертвих”, створена від періоду Нового царства й до кінця історії Стародавнього Єгипту. Це найпопулярніша збірка релігійних текстів і заклять у Стародавньому Єгипті. Примірники ілюстрованої “Книги мертвих” клалися до гробниць поруч із мумією померлого і слугували йому дороговказом у потойбічному світі.

У Стародавньому Єгипті виникли різноманітні твори художньої літератури (міфи, казки, повісті, повчання) і досягли високого художнього рівня. Літературні твори, як поетичні, так і прозаїчні, мали строго ритмічну форму. Зв'язок літератури стародавніх єгиптян з релігією, не позбавляв її розвитку. У цей час з’явились художні твори світського характеру, повісті та оповідання про пригоди мандрівників у південних та азійських країнах. Серед літературних жанрів особливу увагу приділяли дидактичній літературі.

Шумерська література, Ассиро-вавилонська література (Аккадська література)

Найдавнішою відомою сучасному людству є шумеро-аккадська поезія. Клинописні глиняні таблички з її текстами почали відкопувати щойно в середині позаминулого століття, та й надалі ми не застраховані від приємних несподіванок. “Бо ж і каміння зо стін буде кричати, сволоки з риштування будуть їм відповідати.

Таким чином, людське пізнання в цій галузі має шанси розвиватися й у майбутнє, й у минуле. Але наразі мусимо зважати на даність, що саме поезія Шумеру та Вавилонії є якнайдавнішою в цьому світі. Клинопис має дивну здатність зачаровувати з першого погляду на нього, він має якусь магічну притягальну силу. Клинопис, як віра, як любов – його не обов’язково розуміти, щоб захопитися ним, щоб потрапити під його чаруючу дію. Отже, клинописну поезію ми сприймаємо насамперед на око, а не розумом і не слухом. Аудіосприйняття шумеро-аккадської поезії може бути тільки віртуальним, її розуміння мусить бути науково підкованим, зате візуальне її сприйняття є в принципі первинно доступним для сучасної людини. Клинописна поезія – це мистецтво, візуальне мистецтво. Витвір мистецтва сприймається передовсім чуттєво; є три основні способи такого чуттєвого осягнення: через око, через вухо й через розум. Осмислення найдавнішої поезії є хоча й доступним, однак доволі скомплікованим процесом: для цього потрібні переклади та тлумачення текстів, відповідний понятійний апарат, знання із суміжних галузей і взагалі – дуже широкий антураж. Та для чуттєвого сприйняття найдавнішої поезії, для миттєвого та пролонгованого смакування нею вистачає й візуального ряду. А вже візуальне захоплення може перерости в потяг до подальшого пізнання цієї матерії. Можна сміливо назвати найдавнішу поезію людства візуальною, без жодних фігур.

Шумерська цивілізація проіснувала в пониззі Тигру та Євфрату приблизно дві тисячі років – десь від кінця четвертого тисячоліття до н. е. Найдавніші вцілілі шумерські літературні твори датують ХХVІІ-ХХV століттями до н. е. Проте дійшли до нас вони в записах щойно від ХІХ-ХVІІІ століть до н. е., тобто з тих часів, коли самі шумери вже злилися з аккадцями, а шумерська мова поступилася місцем аккадській. Наразі відомо понад півтори сотні пам’яток шумерської літератури, значна частина яких збереглася лише фрагментарно. Це віршовані записи міфів, епічні оповіді, молитви, гімни богам і царям, весільно-любовні пісні, поховальні голосіння, закляття тощо.

До ліричних жанрів можна зарахувати гімни, молитви та заклинання. Таких творів збереглося значно більше аккадською мовою, ніж шумерською. Щоправда, існують і двомовні пам’ятки, проте не завжди з певністю можна визначити, якою була мова оригіналу. Зрозуміло, що більшість оригіналів – шумерські, однак деколи з навчальною чи ритуальною метою гімн чи закляття перекладали з аккадської мови шумерською. Із цієї групи творів закляття найменше стосуються поетичної творчості, в них лише подекуди трапляються художні вкраплення. Для прикладу, в заклятті від зубного болю присутній поетичний уривок, в якому йдеться про сотворіння світу й усієї живності, серед якої є й той “зубний хробак”, що спричиняє біль. Або ж – у закляття від дитячого плачу вставлено колискову, а в закляття для породіль – розповідь про кохання божеств. Молитви належали здебільшого до індивідуальної релігійної практики, натомість гімни були частиною офіційного богослужіння (в якому не виключали й використання молитов).

Більшість гімнів, які дійшли до нашого часу, стосуються богів – і шумерських, і аккадських. Слід зазначити, що всі вавилонські боги мали своїх шумерських “прототипів”, лише Мардук, головний бог міста Вавилона, зберіг суто шумерське ім’я. Аккадські відповідники імен шумерських богів такі: шумерське Ан – аккадське Ану, Енліль – Елліль, Енкі – Ейа, Уту – Шамаш, Зуен – Сін, Іннін – Іштар тощо. Фахівець із шумеро-аккадських матерій Ігор Дьяконов, розклавши по поличках увесь вавилонський пантеон богів, так писав про тодішні вірування: “Вавилонянам уявлялося, що земля – пласка, що вона плаває на поверхні прісноводної Великої Ріки, або світового Океану, з якого в колодязі просочуються підґрунтові води; десь на краю землі, – чи по той бік Океану, чи по цей – є Гребля або Основа Небес, на якій покоїться небосхил, або ж, точніше, декілька небосхилів, бо по кожному з них рухаються свої світила: Сін по своєму, Шамаш – по своєму, Іштар-Венера та інші планети – по своїх; вище від усіх склепіння недвижних зірок – небо Ану. На краю світу – гори-близнята, гори Машу з брамою, крізь яку проходить Сонце-Шамаш, верстаючи свій щоденний шлях. Судячи з того, що в ранніх шумерських похованнях іноді знаходили човники, в цей період існувало повір’я, ніби мертві повинні переправлятися в місто богині Ерешкігаль через Велику Ріку або через води смерті; той самий шлях робив, очевидно, і Шамаш-Сонце, проходячи вночі шлях через підземне царство від заходу до сходу, хоч у пізніших текстах про це не лишилося згадок, і шлях сонця уявлявся вже якось інакше. Люди за велінням богів були створені богинею Аруру з глини, в яку була домішана кров умерлого бога, або ж народжені богинею Дінгірмах, чи Мамі (Мамет). Згідно з пізнішим жрецьким ученням, люди були створені спеціально з метою служити для богів рабами і годувати їх своїми пожертвами”.

Молитви мали здебільшого стереотипну побудову, повторювану за першозразками, які створювали зазвичай на спеціальні замовлення царів. Нерідко в тексті молитви залишалося вільне місце, щоб можна було вставити туди ім’я молільника. На відміну від молитов, гімни виконували колективно, хором, під музичний супровід.