Розділ 4. Психологічна мозаїка середньовіччя

Епоха Середньовіччя (medium aevum) не має в історії досить чіткої періодизації. Початком цієї епохи вважають падіння Римської імперії, себто V сторіччя. У той же час вчені-медієвісти відзначають, що елементи середньовічної ідеології, так само як і середньовічної науки, з’явились значно раніше, вже у ІІІ ст. Закінчення епохи пов’язують, як правило, з ХV ст., з часом відродження мистецтва, світської науки, відкриттям Америки. У той же час перші ознаки нової ідеології з’явились вже наприкінці XIV ст., а говорити про остаточний відхід середньовічного світогляду можна лише на кінець XVI – початок XVII ст., після Реформації.

 

Багатоплановими і тому неоднозначними, з погляду сучасної науки, залишаються і самі поняття "середньовічної" і "ранньомодерної" культур. Тут йдеться навіть не про хронологічні межі, а про типологічну класифікацію. Саме у цьому плані за зовнішньою чіткістю у визначенні категорій приховується глибинна розбіжність у трактуванні. Для одних дослідників перший з двох названих періодів надалі залишається переважно "темною епохою" (і навіть "епохою темряви"), що об’єднує століття культурної кризи, регресу і безплідних пошуків, для інших – несподіваним проявом аскетизму і містицизму, що змінив собою "героїзм" античності і закінчився "гуманізмом" нового часу, ще для інших – навпаки, "золотою порою" релігійного мислення. Нарешті, існує бачення "середньовіччя" як особливого типу осмислення і сприймання світу, відмінного, але не відірваного від менталітету попередніх і наступних епох.

 

"Середньовічний" спосіб мислення є настільки ж архаїчним, наскільки й модерним – і тому його хронологічні рамки можна продовжити і у бік "пізньої античності", і у бік XVII — XVIII ст.

 

Справді, середньовічна думка у своїх пошуках універсальної Системи, гармонійної Моделі, у якій би поєднувалися та інтерпретувалися усі знання та явища, з одного боку, повторювала шлях античної філософії, на зразки якої спиралася, з іншого – давала поштовх новій науковій доктрині. Прагнення збирати і описувати усе навколо не є новим. Проте на відміну від своїх попередників і від сучасних учених середньовічна людина вивчала світ, виходячи з того, що остаточне значення усіх подій зафіксоване лише у тій Книзі, за котрою Христос судитиме світ.

 

Тому навіть у Новий час учені мали доводити можливість і необхідність відокремлення науки, особливо науки про душу – психології, від богослов’я. Поступовий розвиток і згасання характерних особливостей середньовічного світогляду у психології наочно відображаються у концепціях Августіна Аврелія і Френсіса Бекона, які дещо умовно окреслюють цей період.

 

Однією з найважливіших характеристик середньовічної науки, зокрема, психології, був її тісний зв’язок з релігією. Точніше кажучи, небогословської, позацерковної науки у той час в Європі не існувало. Її важливою особливістю у цей період стала поява сакральності, від якої психологія звільнялася під час переходу від міфології до наукового знання у VII – VI ст. до н.е. Залежність від релігії знову поставила питання про зв’язок і взаємовплив знання і віри, яке і стало найважливішим для вчених протягом усього цього періоду.

 

Понад п’ятсот років („темні століття”, як інколи називають VI – Х ст.) тривав у Європі період становлення нової, християнської культури. 1000 рік може бути умовно прийнятий за віху, від якої розпочався період її зрілості.

 

Тривала і уперта боротьба з греко-римським і варварським язичеством придала специфічну зовнішність середньовічному християнству і усій започаткованій на ньому середньовічній культурі. Церква категорично осуджувала античний культ тіла, як гріховний, вимагаючи піклуватися про душу, а не про тіло. Замість цього вона проголошувала силу культу аскетизму, який став характерною рисою середньовічної культури.

 

Християнські автори запозичували із Біблії (головним чином із Книги Буття) добру частку своїх знань про природу, зокрема про людську психологію. Писані ними теологічно-наукові коментарі до шести днів Творіння (й насамперед до шостого, який засвідчив самий факт творіння людини) в переважній своїй більшості є першим синтезом поганської науки зі Священною Книгою.

 

Відомо, що сенсом, змістовним стрижнем християнського життя є порятунок душі. Водночас характерною особливістю християнського розуміння людини є визнання людини (особистості) тілесною.

 

Душа, дійсно, є для християнина його істинною сутністю, й усі його турботи є турботами по спасінню душі. Але тіло не є щось стороннє, вороже його душі. Тіло має не менш ємний та важливий сакральний зміст для християнина, аніж душа.

 

У християнській культурі „тіло” не має визнаної незалежності: воно розуміється лише у зв’язку з „душею”. Тіло – то зовнішнє, душа – внутрішнє, і вони пов’язані між собою цілим сплетінням впливів і знаків. Ці поняття були близькими вже в античну добу, проте в Отців Церкви вони набувають нової значущості й нових функцій.

 

Без тіла, як і без душі, людська доля нездійсненна, а спасіння – головна мета життя – недосяжна. На всіх етапах буття світу плоть присутня в ньому і відіграє ключову роль. Це стосується створення світу, гріхопадіння, Боговтілення і спокутування гріха світу, вивільнення людини з полону гріха (хрещення), організації та життя церкви, Божого суду тощо.

 

Саме християнське поняття тіла одночасно підпорядковується, з одного боку, поняттю „плоті”, відзначеної первородним гріхом, а з іншого – таїнством Втілення і Спокути. Природа тіла не настільки зла, як вважали єретики, але тіло було й залишається головним осередком гріха, зокрема гріха любострастя, який християнська традиція все настійливіше ототожнює з гріхом прабатьківським. Тіло – носій первородної помилки, що передається з людськими поколіннями. Тож разом з любострастям й інші гріхи, такі як черевоугодництво або гнів з його насильницькими фізичними проявами, – то насамперед гріхи тілесні.

 

Так, зазвичай гадають, що людська плоть відіграла вирішальну роль у спокусі Єви. Але це не знаходить підтвердження у Біблії. Єва спокушається не тілесно, а гординею – бажанням знати добро і зло (вирішальні слова змія: „І станете ви немов Боги, знаєчи добро й зло” Буття, 3.5). Дерево для Єви „пожадане” тому, щоб „набути знання” (Буття, 3.6). Тобто не тіло спокушає її зірвати плід, не заради тілесної втіхи та насолоди вона це робить, а спокушається вона духовно – в ній діє дух гордині.

 

Натомість тілесність людей є першою жертвою цього падіння людського духу. Бо першим наслідком його було те, що „розкрилися очі в обох них, і пізнали, що нагі вони. І зшили вони фігові листя, і зробили опаски собі” (Буття, 3.7). Первісний блаженний стан вільної, нічим нестримної тілесності („і були вони нагі обоє, Адам та жінка його, і вони не соромились” Буття, 2,25) змінюється ущемленням тіла і його свободи. Отож: в тілесності як такій не було ніякого гріха, тілесне життя було безгрішне, а от першою карою за гріховність стало накладання обмежень на плоть, котра вже не могла постати у своєму неприкритому вигляді.

 

Проте хоч би тіло й було першопричиною падіння, воно є також і провісником спасіння, отож може перетворитися на знаряддя спокути. Син Божий – „втілився” і повністю прийняв на Себе власну людськість аж до спокушання, страждання і смерті. Звідтоді щоденна жертва „Тіла Христового” в євхаристії безупинно відтворює таїнство Боговтілення і Страстей Господніх. Саме в такий спосіб грішна людина отримує обіцянку повного воскресіння і преславного тіла – ту обіцянку, яка повинна справдитися в кінці часів.

 

Доктрина воскресіння маніфестує один із сакральних змістів тіла, який робить тіло необхідним елементом християнської долі. Не лише Христос воскрес. Так само воскреснуть всі люди у день Страшного Суду. Причому вони воскреснуть во плоті. Тільки завдяки цьому стає можливим відновлення людської індивідуальності, а відтак стає можливим здійснення Страшного Суду не просто над родом людським, а над кожною особистістю за ділами її. Тому брань тіла і плоті має цілком есхатологічний характер: як пише на зламі ІІІ ст. відомий богослов Тертулліан, плоть є тим „якорем”, навколо якого обертається людська доля в очікуванні спасіння.

 

Таким чином, саме в тіло й через тіло має наготовлятися і заслуговуватися майбутня доля душі. Отож тілу не уникнути бичів доброчинності. Тобто давня традиція античної етики пропонує Отцям Церкви, які опікуються формуванням християнської моралі, – могутнє інтелектуальне знаряддя, готове для негайного вжитку.

 

Шанобливе відношення до грецької науки і заперечення античної чуттєвості; християнське милосердя і жорстокі переслідування єретиків і язичників, витончені богословсько-схоластичні дискусії про таємниці християнського вчення і непроглядне неуцтво народу, для якого ця мудрість не мала абсолютно ніякого значення, варварська зневажливість до людської особистості і християнське піклування про спасіння душі – все це зумовило утворення химерної суміші, що складала зміст релігійної свідомості в епоху середньовіччя.

 

Характеризуючи взаємодію між релігією і наукою у середньовіччі, неможливо ігнорувати як те позитивне, що прийшло у психологію з богослов’ям, так і негативний вплив церковного диктату. Офіційною наукою про душу стала теологія. Психологія повинна була або повністю поступитися богослов’ю у вивченні психіки, або ж знайти собі якусь нішу задля досліджень. Саме у зв’язку з пошуками можливості задля вивчення єдиного предмета у різних його аспектах відбувалися основні зміни у взаєминах богослов’я і психології.

 

З появою християнства йому було необхідно довести свою унікальність і відтиснути інші релігії, не сумісні з ним. Із цим пов’язана і нетерпимість до грецької міфології, так само як і до психологічних і філософських концепцій, які були тісно пов’язані з язичницькими релігією і міфами. Саме тому більшість відомих психологічних шкіл (Лікей, Академія, Сад Епікура та ін.) були закриті до VI ст., а вчені, які зберігали знання античної науки, переїхали до Малої Азії, заснувавши там у грецьких колоніях нові школи. Іслам, який розповсюджувався з VII ст. на Сході, не був таким нетерпимим до іновірства, як християнство у ІІІ – VI ст., а тому психологічні школи там вільно розвивалися. Пізніше, у ІХ – Х ст., коли утиски на античну науку, особливо на теорії Платона й Арістотеля, зменшилися, більшість концепцій повернулися в Європу, деякі вже у зворотньому перекладі з арабської.

У середні віки в рамках загальної історії першорядну роль починає грати Схід. На арену всесвітньої історії вийшли різноманітні арабські племена. На величезній території Старого світу – від Аравійського півострова до берегів Атлантики, з одного боку, й до Індонезії – з іншого, утворюються арабські держави. Пророк Мухаммед (бл. 570 – 632), засновник ісламу, ідеологічно об’єднав арабські народи під прапором нової віри, підняв їх до нової квітучої культури, яка поширилась по усьому західному світу завдяки арабській експансії. Оскільки у своїх вдалих завойовницьких рейдах араби у якості здобичі брали й манускрипти, вони перетворилися на головних зберігачів наук Стародавнього світу.

 

Інтенсивний розвиток арабської психології пов’язаний із загальним розквітом східної культури у VIII – XII ст., у період, коли східні народи були об’єднані у величезну імперію від Індії до Піренеїв – Арабський Халіфат. Культура цієї держави увібрала досягнення багатьох тамтешніх народів, а також еллінів, індусів, китайців. Ідейними джерелами розквіту наук на Сході слугували досягнення античної культури, які отримали розповсюдження серед арабських вчених. Особливу популярність набули твори Платона, Арістотеля й Галена.

 

Дві світові монотеїстичні релігії – християнство та іслам – мають багато спільного, в чому можна пересвідчитися, порівнюючи їх першоджерела – Біблію й Коран. Обидві світові релігії підкреслюють, що світ перебуває під владою етичного правління. Прийняття цієї етичної влади вважається головною передумовою духовного здоров’я і добробуту людського суспільства. Це переконання в тому, що, незважаючи на численні прояви зла в цьому світі, існує Благий розум, усвідомити сутність якого люди не спроможні. Саме цей розум веде весь драматичний розвиток світу до справедливої і гідної мети. Обидві релігії узгоджуються між собою в тому, що цей єдиний світовий розум і є Єдиним Всемогутнім Господом.

 

Водночас між мусульманською і християнською релігією існують відмінності: наприклад, між концепцією єдинобожжя в ісламі та концепцією Трійці. Одна з основних рис Корану – постійність, неможливість унесення до нього будь-яких змін: “Воістину, Ми послали Нагадування, і Ми його оберігаємо” (Св. Коран, 15:9). Коран визнається мусульманами Божим одкровенням, даним Пророкові Мухаммеду Творцем через Архангела Джабраїла між 610 і 632 рр. н.е. (послання Корану почалося в ніч на 27-е число Священного місяця Рамадан). Коран складається з 114 частин (сур), і його оригінали збереглися до наших днів. Вони були складені в період правління халіфа Османа (644–656 рр.) найближчими послідовниками Мухаммеда на основі сувоїв (сухуф), які перевірив сам Пророк. Не існує списків Корану, які мали б розбіжності з його найпершою редакцією. Тоді як кількість текстів, що ввійшли до Святого Письма, є різною в усіх трьох конфесіях християнства. Крім того, історичні й філологічні дослідження текстів Біблії показали наявність у них пізніх вставок та компіляцій.

 

У Біблії характерним є антропоморфний підхід до суті Творця. Йому приписуються людські якості, стани: “І сказав Бог: “Сотворімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою”… І Бог на Свій образ людину створив” (Буття, 1:26-27). Тобто образ Творця уподібнюється Його розумному створінню. Крім того, на Бога переносяться виключно людські якості та стани: Господь пожалкував (Буття, 6:6); на сьомий день після створення світу Бог, втомившись від своїх справ, відпочив. У Корані ж наголошується, що сутність Творця недосяжна:

– Аллах – Господь і володар світів (Св. Коран, 7:54).
– Аллах всесильний (Св. Коран, 3:26).
– Аллах єдиний, самодостатній, і у Нього немає подоби (Св. Коран, 112:1–4).
– Аллах вищий за всі якості, що Йому можна приписати (Св. Коран, 23:91).
– Немає Бога, крім Аллаха (Св. Коран, 64:13).
– Лише Аллах править світом (Св. Коран, 32:5).
– Тільки Аллах оживляє і умертвляє все живе (Св. Коран, 2:28).

 

Мусульмани вірять, що атрибути Бога не мають нічого спільного з інструментами, такими як тіло, душа, око, вухо, рот, мова або мозок. Вони не мають ані початку, ані кінця, вони не розташовуються в якомусь порядку, і вони не змінюються.

 

Християнська традиція називає Ісуса Христа боголюдиною, яка прийшла в світ для того, щоб показати людству шлях до спасіння. У Корані також визнається особистість Ісуса (Іси) і його місія пророка, який отримав від Бога Євангеліє (Інджиль). Проте Іса є смертною людиною, позбавленою божественної природи. Лише його народження описується так само, як і в Новому Заповіті: Аллах послав дух до Мар’ям (Марії), і вона народила хлопчика. Але, на відміну від християнського вчення, цей дух не є іпостассю Бога, а лише виходить від Нього, що повністю узгоджується з ідеєю абсолютного монотеїзму, на якій ґрунтується Коран. Ця ідея – єдиного, непізнаванного Бога (Аллаха) – віддзеркалюється в геометричному символі ісламської релігії – у півмісяці. Серпоподібна смуга місячного світла (що символізує вчення пророків і головного з них – Мухаммеда) лише частково відкриває таємницю Аллаха, але не розкриває її повністю. Він залишається недосяжним, його не можна уподібнити ні до чого, що бачила людина в природі. У християнському хресті відображена ідея єдності Бога в трьох іпостасях – Отця, Сина та Святого Духа, кожна з яких містить у собі всю повноту Божества, тобто ідея Трійці, та диявола (темного начала) в опозиції до неї (за К.Г. Юнгом). Це хрест, на якому Спаситель приніс себе в жертву людям, узявши на себе їх гріхи; він нагадує про відносини між Богом і людиною.

 

Мусульмани вірять, що Мухаммед був останнім Божим Пророком та Посланцем. Він був посланим до джиннів (невидимі істоти, яких Бог створив з вогню – не мусульмани з їхнього числа називаються дияволами) і до всього людства.

 

Пророком є той, хто одержує Божественне одкровення з велінням навчати ісламу. Посланцем же є той, хто приходить з новими законами, за якими його послідовники повинні слідувати. Мусульмани зобов’язані вірити в усіх пророків, серед яких – Ісус, Мойсей, Авраам, Ной та Адам (перший пророк). Також обов’язково вірити в те, що всі вони вчили одній й тій самій вірі – що немає божества, крім Бога, Творця всього. Мусульмани також зобов’язані вірити в ті писання, що Аллах послав їм, серед яких: Коран – посланий Мухаммеду, та Інджіль – посланий Ісусу.

 

Перше, що приваблює в ісламі – це дух реалізму й активної соціальної дії. В ісламі немає протиставлення душі й тіла, духовного й світського, віри й розуму. Щирий мусульманин – це волелюбна особистість, що відкидає соціальну пасивність і смиренність із несправедливістю. Він живе й відчуває себе в реальному світі, нехтує ходіння із протягненою рукою, розпач і песимізм, бездіяльне сподівання на Бога.

 

Концепція “сподівання” в ісламі виражається в активних діях, зусиллях, супроводжуваних надією на Бога. Класичним прикладом слугує висловлення Пророка Мухаммада – “Прив'яжи верблюда, а потім уповай!”, сказані бедуїнові, що залишивши свого верблюда без догляду, викликнув: “сподіваюсь на Аллаха!”

 

Пояснюючи принцип сподівання, надії на Аллаха, Пророк уподібнює сподіваючу людину птахові, яка щоб прокормитися з раннього ранку вилітає в пошуках їжі: “Якби ви уповали на Аллаха щирим сподіванням, то він прокормив би вас, як годує птахів: з ранку вони вилітають голодними, а вертаються ситими”.

 

У дійсності ж, коранічна концепція стверджує, що лише той хто доклав зусилля досягає “визначених Богом дарунків і поживи”. Коран нехтує пасивність і вселяє людині високоактивний спосіб життя.

“Коли ж молитва завершиться,
Ви в пошуках дарунків Господніх
Йдіть по землі, куди завгодно вам..” (Сура 63, аят 10)

 

Яскраво проілюструє сказане випадок, коли халіф Умар, найближчий сподвижник Пророка, покарав людей які виправдовували своє постійне, безвихідне перебування в мечеті – сподіванням на Бога. Сучасники халіфа розповідають, що, виганяючи “уповаючих” з мечеті, у гніві він вигукнув: “Нехай кожен докладає зусиль у пошуках хліба насущного. Воістину, з неба не поллється на вас золотий дощ”.

 

Основні принципи християнської етики сформульовані в Нагорній проповіді Ісуса Христа (Євангеліє від Св. Матвія, 5–7) і становлять собою вдосконалений варіант етичних заповідей Тори – святого письма іудеїв. “Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, – Я не руйнувати прийшов, але виконати”, – каже Ісус (Євангеліє від Св. Матвія, 5:17).

 

Зокрема, ось що говорить Ісус з приводу заповіді “не вбий”:

 

“Ви чули, що було стародавнім наказане: “Не вбивай, а хто вб’є, підпадає він судові. А Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові. А хто скаже на брата свого “рака”, підпадає верховному судові, а хто скаже “дурний”, підпадає геєні огненній” (Євангеліє від Св. Матвія, 5:21-22). Отже, з цього моменту заповідь “не вбий” поширювалася і на образу людини, і на почуття ненависті.

 

Всепрощення замінило стародавній закон про помсту:

 

“Ви чули, що сказано: “Око за око і зуб за зуба” (Вихід, 21:24). А Я вам кажу не противитись злому. І коли хто вдарить тебе у праву щоку твою, – підстав йому й другу. А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, – віддай і плаща йому. А хто силувати тебе буде відбути подорожнє на милю одну, – іди з ним навіть дві. Хто просить у тебе – то дай, а хто хоче позичити в тебе – не відвертайся від нього” (Євангеліє від Св. Матвія, 5:38–42).

 

Поняття любові поширилося і на ворогів:

 

“Ви чули, що сказано: “Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога” (Книга Левит, 19:17-18). А Я вам кажу: “Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує” (Євангеліє від Св. Матвія, 5:43–45).

 

Молитва твориться в святому усамітненні:

 

“А як молитеся, то не будьте, як ті лицеміри, що люблять ставати й молитися по синагогах та на перехрестях, щоб їх бачили люди. По правді кажу вам: вони мають уже нагороду свою. А ти, коли молишся, увійди до своєї комірчини, зачини свої двері, і помолися Отцеві своєму, що в таїні; а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно. А як молитеся, не проказуйте зайвого, як ті погани, – бо думають, ніби вони будуть вислухані за своє велемовство. Отож, не уподібнюйтеся їм, бо знає Отець ваш, чого потребуєте, ще раніше за ваше прохання!” (Євангеліє від Св. Матвія, 6:5-8).

 

Обов’язкові для виконання моральні норми в Корані найповніше представлені в сурі 17 “аль-Ісра” (“Подорож уночі”):

– Не поклоняйтеся разом з Аллахом іншому божеству (Св. Коран, 17:22).
– Шануйте своїх батьків (Св. Коран, 17:23).
– Віддавайте іншим (родичам, бідним), що їм належне (Св. Коран, 17:26).
– Не будьте жадібними, але не будьте і надмірно щедрими (Св. Коран, 17:29).
– Не вбивайте своїх дітей через страх перед бідністю (Св. Коран, 17:31).
– Остерігайтеся перелюбу (Св. Коран, 17:32).
– Не вбивайте душі, яку заборонив Аллах (Св. Коран, 17:33).
– Поводьтеся ласкаво з сиротами, не зазіхайте на їх власність (Св. Коран, 17:34).
– Виконуйте свої обіцянки (Св. Коран, 17:34).
– Будьте чесними, коли зважуєте, і зважуйте на правильних терезах (Св. Коран, 17:35).
– Не робіть те, на чому не розумієтеся (Св. Коран, 17:36).
– Не ходіть по землі гордовито (Св. Коран, 17:37).

 

Основоположним принципом мусульманської етики є поклоніння Аллаху (ібадат), що є також і сенсом людського життя. При цьому поклонінням є не лише обряди, такі як молитва (намаз), піст (саум, ураза, орудж), свято жертвопринесення (Ід-аль-адха, Курбан-Байрам, Курбан-Хаїт) або паломництво в Мекку (хадж). Усе життя людини від народження до смерті має бути поклонінням (Св. Коран, 6:162). Для цього слід виконувати весь морально-етичний кодекс, визначений людині Господом. У цьому зв’язку особливого значення набуло вчення про дозволені (халал) і заборонені дії (харам). Людині дана воля і свобода вибору: або здійснити добрий вчинок і заслужити милість Аллаха, або ж скоїти заборонене. У день Страшного суду всі вчинки людини будуть поставлені на терези, і людина отримає винагороду або покарання відповідно до своєї поведінки.

 

Згідно з ісламським віровченням тих, хто не сповідував іслам, було розподілено на дві категорії – язичників (мюшрик) і людей письма (ахль аль-китаб). До останніх належали християни та іудеї, і вони мали рівні з мусульманами права. Іслам заборонив безкарно вбивати кяфірів (немусульман) у всіх випадках, окрім війни, на якій дозволялося вбивати тих, хто воював з мусульманами, при цьому не завдаючи шкоди мирному населенню.

 

Як бачимо, потужні релігійні системи спонукали вчених і філософів середньовіччя віднайти своє місце у дослідженні душі, визначити те коло питань, яке може бути їм віддане теологією. Необхідність виокремитися із богослов’я призвела до появи теорії двох істин, яка стверджувала, що істина знання й істина віри не співпадають поміж собою і не протирічать одна одній, як дві паралельні лінії. Ця теорія була сформульована в Х ст. арабським вченим Ібн Сіною і досить швидко отримала розповсюдження в Європі.

 

Дещо пізніше, у ХІІ – ХІІІ ст., у психології виник напрям, який отримав назву деїзм, де стверджувалося, що існують дві душі – духовна (її вивчає богослов’я) і тілесна, котру вивчає психологія. Таким чином, з’явився предмет для наукового вивчення.

Розширення прав науки призвело до того, що у ХІІІ ст. теорія двох істин, дещо перефразована у томізмі – теорії, розробленій відомим теологом Томою Аквінським, – повинна була вже захищати віру від наукових доказів. Намагаючись примирити науку і віру, Тома Аквінський писав про те, що вони мають, дійсно, дві різні істини, але у тому випадку, якщо істина науки заперечує істину віри, наука має їй поступитися.

У XIV – XV ст. утвердилися позиції світської, незалежної від богослов’я психології, з’явилося більше учених, які зверталися до психологічної проблематики.

 

У XVI ст. було винайдено термін „психологія”, який узагальнив науковий напрям у дослідженні природи душі, її особливостей. До цього часу трактати, присвячені психологічним питанням, називалися здебільшого „Про душу”. Важлива філософська проблема – природа душі – вийшла до практичних завдань оволодіння психічними здатностями людини з метою керувати, спрямовувати їх, знаходити неперевершені цінності в самій душі, в її відношенні до вищої основи існування. Проте у світській психології на перший план виходили не питання етики, вольової поведінки і свободи особистості (які ще довгий час залишалися проблемами богослов’я), а дослідження пізнавального розвитку, мови і здібностей. Так поступово психологія ставала наукою про свідомість і про ті процеси пізнання світу, які є переважно змістом свідомості.