Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Сміються і плачуть ні мертві, ні живі
При світлі без лампи, без дихання кроків тужливих самот, вмикаю безжально дитяче серденько чеснот і плачу, ну просто ридаю. В помилках орфографії граматичного світу тікаю на край… безмежності, волі… Як би це розпустити крила на чистому аркуші-полі, духом здійняти у вихорі мить й полетіти туди де мир?! Ранок чи вечір не знаю, бо Сонце та Місяць уже не зникають, не ховають відблиски за темними боками чужих сподівань. Не сплю я, а чого ж ти лежиш? Встань! Піднімайся! Руки догори лицем простягай загубивши у прозі сполохану риму – потерті коліна. До болю. Від щастя в памороці пустотливих голів дозволь я просто любитиму їх. Підійди до мене, не вклоняйся, не треба, простягни долоню із жару сумління. Я не марево, не видіння, я – сутність твого життя. Та чи ти знав, що босі сандалі, пошматані руки без крові і мрій – сміх. Сміються і плачуть ні мертві, ні живі.
Сльозою сполохана рима. Залізла у надра душі Тихо й зовсім незримо З потойбіччя сміється мені. А навколо у спалаху жриці У краплях буремних дощів Мелькають загублені лиця У пеклах не моїх світів. Я зчарована Боже Тобою – Вогняна моя колеснице Зіткана з мрії Любов’ю Мить-блискавиця. У тиші великого грому На колінах безжально стою… В стінах маленького дому Де людиною вік ось живу.
Я живу між вулиць у просторі часу поглядом крізь небеса, ти торкнися до мене і випий ту чашу, що душею малюють палкі словеса.
Я молюсь, я молилася й буду молитись за нас.
Божественна Любов Ти посіяв і я проросла. Крихке стебло Надії, цвітіння в словах, божевілля із терпкості і присмак кислої волі. Так щиро, наївно… Знаєш, я пахну Тобою у диханні вітру, в промінні, що сонце кидає на Землю і котяться, котяться сонячні Діти веселковим безмежжям. Ти посіяв і моє коріння обвило бентежно каміння впустивши із надер Духовного світу осінньої пристрасті, літнього хтива, зимового сну, а я взяла Любов і сповила теплом весняного цвіту - Люблю. Кожного дня, кожної миті де час губиться в вічності снів в кружінні із всесвітосвітів. Може, Ти спиш, може. І я сплю, якщо обіймаю крилами – кораблиними вітрилами, пір’ям пташиним Тебе, мій любий, єдиний. Може, Ти спиш, може. А я поруч на ліжку, так близько, що чути порух ніздрів у диханні Твому. Ти спиш і на Твоїх щоках мої збожеволілі сльози до Бога про Щастя, про Долю, про Нас над Тобою.
Може, Ти спиш, може. А я молюся у тихому гомоні ночі, цілую закриті, збентежені снами мереживно-карі очі.
Може, Ти спиш, може. І я сплю, якщо обіймаю крилами – кораблиними вітрилами, пір’ям пташиним Тебе, моя мила, єдина…
Любов чоловіка та жінки – Божественна Любов.
Спосіб приготування: Чайна ложка тепла розбавлена склянкою вишневого соку, терпкістю буденності, нагої пристрасті… влита до збитої віри надією під подихом Райського вітру. Людське життя так схоже на цвіт вишні – швидкоплинне. Людська сутність подібна плоду вишні – терпко-кисло-солодка. Та якщо вміло поєднати сутність і життя отримаєш Любов у всіх своїх смакових проявах.
Любіть «сьогодні», бо «завтра» настає і одразу перетворюється на «вчора». А для Любові теперішній час найкращий.
Приймати по краплині щохвилини:)
А тоді ляже лід водою між Нами Ти читаєш мене наголос, як і пестиш наголо Кидаючи в простір відголос аби з небес та Стільки падало зір і віяло пилом Зоряним звідусіль.
Ти читаєш мене не по буквах й не по складах, Не словами, не звуками… ти читаєш мене муками – Вдихом із видиху, видихом з вдиху не голосно, просто тихо. Ти читаєш мене немовчанням у трепеті німого чекання здійснення Божої волі. Ти читаєш мене незбагненним Собою. Ти читаєш у думах що тягнуться вічністю між павутиння буденності слів… ти читаєш, та відчути мене не зумів. У тихому сні поміж вітів мрійливості торкаючись пальцем твоєї тривоги, я помру у тобі аби народитись у собі Тобою – Любов’ю. Ти читаєш мене з трепетом, з ніжністю правди нагої, босої до непристойності, до зґвалтованого болю, ти читаєш мене – свою Долю.
На руці й поміж пальців ніг, ти читав та збагнути не зміг. Ну що ж, тепер Я прочитаю голою наголос не по складах і буквах, не в муках-звуках… просто мовчки язиком, без тире, двокрапок чи ком, але з інтонацією бажаних думок. Прочитаю так, як зі скрижаль Вогонь Розуміння витісує Словом у Вічності Бог. А тоді ляже лід водою між Нами.
Листя Ще дихання, Ще дихання украдене у вітру самобутніми, грайливими роками, перелите буденністю крізь призму світу своєю незбагненністю. Ще крок, Ще крок і зір миттєво скине ширму із прожитих і ненароджених життів… все так, все так, чуєш, як Ти хотів. І не печаль тривогою моє кохання і не губи нажиту мрію у Собі, не кидай загублені пробіли у чеканні словесно-відчайдушної мольби. Я мові дам нове ім’я, і Слово наречу інакше, лише благаю урятуй Життя, котре так самовіддано кохаю – Тебе. Тебе, мій милий Боже, готова, знаєш, розпластатись на ложі, а може розтектись… дивись! Дивись, як руку свою тягну до Твоєї, у легкім дотику, у схрещенні маленьких пальців – лілею. Зірок, Зірок в нічному танці. І ми Обранці. Обранці Всесвітів і вимірів і просторів і часу. Я все віддам Тобі, собі залишу лиш крихітку Щастя. А ту крихіточку розділю на двох. Ти ж завжди вчиш мене ділитися, бо знаєш Істину, бо Бог. Тож я ділюся. Молюся. І знає дихання мовчання вітру, і знає зір глибини Твого світу, і знаю я, чую, як у вісні сміються Діти. Сліпому Богу погляд намалюю, і слух без вух, і відчуття надії, котрим живу. Я вірю. Вірю, бо Люблю. І ти молися за свій гріховний люд. Адже прийшла моя сестра Стихія, вона ж бо добра, а я наївна. До Тебе простягаю позаду неї свою руку… Я знаю, що читаєш бентежні букви своєї сизої голубки. Вінок Лягали дні, лягали ночі у вічність сном сповивши тіло на смак терпким й пророчим в грайливім мерехтінні. Ховався захід за світанком, а дощ шукав прихистку в сонця і вже тому тоненьким щастям кидав на землю свої великі сльози. Серпанком місяць обійняв грайливі зорі і освітилася алея, якою ми удвох ішли з тобою. Ти грав на скрипці відчуттів старанно напружуючи струни, хотів створити світ для мене та без суму в звучанні тиші й дихання між нами… І в мить обмовився словами – буря. Кидався грім із блискавиці прямісінько у наші хтиві лиця, відголос шукаючи в одежі, що мокрим шовком понесла мене в безмежжя й тебе за мною. Кидався грім луною розсікаючи і дах і стелю над ложем тим, що вистелило зоряну алею. Вітер, немов роздмухував багаття тріпочучи легенько штори з листя стукотом гілок. В пориві, тіні на зблідлих стінах малювали щастя фарбами на полотно. І стихли хвилі, випрямили свій тендітний стан, бо вирішили потекти за сонцем, яке в собі топило океан. Лягали дні, лягали ночі на підвіконня мого віконця, як наставала тиша небайдуже і так охоче повзли підлогою у ліжко. Смикали мене за ніжку, пестливо вигріваючи буденності танок… вже цілу вічність дивлюсь, як ніжно плетивом любові снуєш околицями наш вінок.
Слідом за бурею Не кажи нічого, просто обійми мене і знову поламай. Вирви з корінням своїм трепетним диханням, замочи сльозами невиплаканих бід… Мені не боляче… я вистою. Тільки от для чого було створювати оцей прекрасний СВІТ. Я обожнюю Захід не менше за Схід, люблю сонячний Південь і грайливий полярним сяйвом Північ. Я люблю Тебе, чуєш!? А як же Ти міг відділити мене від Себе!? Він мовчав я все ще лежала в калюжі щойно пошматованої мене бурі. Потріскані, чорні руки марили достигаючими плодами, які зараз злягли поруч мене. А я наївна думала: нап’юсь води трішки, полюляюсь у вітрові, та ні закортіло вилізти на поламаний дах і полетіти вирієм у далекі, спокійні, затишні краї. Я ж Тебе люблю. А Ти… Втішаєш тишею, німою, а може мертвою. Ну що ж, маю не тільки крила, а ще й ноги, тому піднімаюсь з колін і йду. Я сильна.
|
||||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-06-29; просмотров: 126; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.117.159.116 (0.016 с.) |