Сутність релігії та її визначення у світоглядних системах.

Релі́гія (від лат. religio — зв'язок) — віра, особлива система світогляду та світосприйняття, набір культурних, духовних та моральнихцінностей, що обумовлюють поведінку людини^[1].

У широкому сенсі, як суспільний інститут, релігія це сукупність вірувань і віровчень, наявних у суспільстві. Вона включає до свого складу сукупність звичаїв, обрядів, правил життя і поведінки людей і т. д.

Загальновизнано, що світогляд — система уявлень про світ і місце в ньому людини, про ставлення людини до навколишньої дійсності і до самої себе, а також обумовлені цими уявленнями основні життєві позиції і настанови людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання і діяльності, ціннісні орієнтації. Світогляд — спосіб духовно-практичного освоєння світу людиною у єдності її теоретичного і практичного ставлення до дійсності.

Релігійний світогляд (релігійна духовність) є буденним світорозумінням. Він не має теоретичного підґрунтя, а базується на "здоровому глузді". Релігійний світогляд — перекручене відображення у свідомості людей тих зовнішніх сил, що панують над ними в їхньому повсякденному житті, відображення, що в ньому земні сили набувають форми неземних. Такий світогляд не має реального об'єкта відображення. Це — фантастичний світогляд. Основною формою його прояву є гіпостазування (від. гр. — сутність, субстанція) — наділення самостійним буттям божественних істот, їхніх властивостей, зв'язків і якостей. Він також діалогічний, оскільки віра в об'єктивне існування божественних істот невід'ємна від віри у можливість спілкування з ними; спілкування, у свою чергу, передбачає діалог, що реалізується у богослужінні, молитві, медитації, за допомогою мови або "внутрішнього голосу".

Релігійний світогляд виник на базі міфологічного типу світогляду людей. На базі релігійного світогляду виник філософський (сучасний) його тип. Всі ці типи світогляду історично послідовні і спадкові, тому в кожному з них містяться елементи двох інших, наприклад, у релігійному — міфологічного і філософського, у міфологічному — релігійного і філософського, у філософському — міфологічного і релігійного типів. Цим пояснюються живучість і традиційність компонентів усіх історичних типів світогляду, актуальність міфології і релігійності у філософському світогляді, у тому числі у сучасної людини.

Таким чином, релігія є сферою духовного життя суспільства, соціальної групи, соціального прошарку людей, індивідів, а також специфічним засобом практично-духовного освоєння ними світу і сферою вироблення їхніх духовних цінностей. Вона — частина надбудови суспільства і той компонент його духовності, що формується стихійно, у процесі набуття життєвого досвіду, та існує як відображення у свідомості людей впливу чужих їм природних і суспільних сил. Людська духовність і релігійність не тотожні. Духовно багата особистість не обов'язково повинна бути також релігійною. У демократичному суспільстві віросповідання й належність до будь-якої конфесії — справа совісті людини, право її вільного вибору.

Христия́нство (від грец. Χριστός — «помазанник», «месія») — один з напрямків єдинобожжя. Поряд з ісламом та буддизмом входить в число трьох світових релігій. Характерною особливістю християнства, яка відрізняє його від інших напрямків єдинобожжя, є віра в Ісуса Христа як втілення і прояв Бога заради спасіння всього людства і людського суспільства і настанови в істині. На відміну від християнства іслам та іудаїзм не визнають Ісуса Христа як одну з іпостасей Всевишнього.

Ісла́м (араб. الإسلام, буквально означає підкорення, покірність) — одне з декількох світових (нарівні з християнством, буддизмом) віровчень, які сповідують віру у єдиного Бога. Прихильники ісламу нині живуть у всьому глобальному суспільстві, на всіх континентах і в більшості локальних суспільств країн світу.

Символ Віри (шахада) в ісламі звучить як:"Немає бога крім Бога і Мухаммад - пророк його" або на староруській (мові, якою користувались білоруські татари - перші мусульмани на старій Русі - "«Нямаш іншага, толькі адзіни Пан Бог, і Мухаммад – Пасол Божи»")

Будди́зм (санскр. बुद्ध धर्म, buddha dharma^?; палі बुद्ध धम्म, buddha dhamma, «Вчення Просвітленого»^[1]) — релігійно-філософське вчення (Дгарма) про духовне пробудження (бодгі), яке виникло близько VI століття до н. е. в Давній Індії. Засновником вчення вважається Сіддхартха Гаутама, в подальшому отримав ім'я Будда Шак'ьямуні.

Будди́зм — одна зі світових релігій^[2], яка зародилася в Індії і поширена переважно в Азії: від Шрі Ланки до Бурятії, і від Калмикії до Японії^[2]. Найбільше послідовників має в країнах Південно-Східної Азії, Східній Азії та Тибеті^[2]. Предмет науки буддології. Оригінальна назва: Дгарма (Закон, Вчення) або Буддга-дгарма (вчення Будди). Слово «буддизм» створене європейцями у XIX столітті^[2].

Вважається, що це одна з найдавніших світових релігій, яка сповідується в багатьох регіонах світу. «Без розуміння буддизму неможливо зрозуміти і великі культури Сходу — індійську, китайську, не говорячи вже про культури Тибету та Монголії, які пронизані духом буддизму до їх останніх основ».

Індуїзм — це монотеїстична релігія, послідовники якої вірять у те, що Бог проявляє Себе в різних іпостасях. Людей може поклоняться тієї з іпостасей Бога, яка найближча йому, при цьому ставлячись шанобливо до інших форм поклоніння.^[23] Згідно зі школою адвайта-веданти, метою життя є усвідомлення своєї єдності, як атмана із Брахманом.^[24] У деяких Упанішадах стверджується, що той хто повністю усвідомлює атман усередині себе і його єдність із Брахманом, досягає мокші (звільнення).

 

Східна Азія:

- КОНФУЦИАНСТВО

Конфуцианство носит имя сво­его основателя Конфуция. По-китай­ски его имя звучало «Кун Фу-цзы» (что значит «учитель Кун»). Конфуций идеали­зирует древние традиции, призывает следовать гуманности и мудрости благородных мужей прошлого. Уче­ние Конфуция дошло до нас в виде собрания его размышлений в книге, которая называется «Лунь юй» («Бе­седы и суждения»). В этой книге го­ворится о Конфуции, что он был «простым, обаятельным, добрым, внушительным, но не строгим, достойным и приятным». Он не был аскетом, но полагал, что в жизни все должно быть умеренным, соответствовать принципу «золотой середины».

Учение Конфуция

Конфуций глубоко верил в ценность правильного устройства человеческого общества. Поэтому все его учение сосредоточено на том, как человеку достичь гармоничных отношений — прежде всего с людьми, но также и с миром. Конфуций никогда не учил вере в Бога. Он был агностиком (Агностик — человек, считающий невозможным познать, что такое Бог и есть ли Он вообще.) и считал излишним заниматься вопросами, касающимися потустороннего мира. Он учил, что каждый мог бы жить как благородный человек. Жизнь такого человека проявляется в пяти видах отношений, которые должны быть «правильными». Эти отношения таковы: отца и сына, правителя и подданного, старшего и младшего брата, мужчины и женщины, друга с другом. Особое внимание уделялось отношениям внутри семьи. В ней должно быть абсолютное почтение к старшим. Большое значение в конфуцианстве придается ритуалам, оп­ределенным нормам поведения в различных обстоятельствах.

В конфуцианстве отсутствовали профессиональные священ­нослужители, жертвоприношения совершались главами семейств, государственными чиновниками и императором.

 

- ДАОСИЗМ

Одновременно с Конфуцием стали приобретать популярность мыслители, которые проповедова­ли самососредоточение и аске­тизм. Своей целью они полагали внутренний покой, избавление от суеты, возврат к простоте и естест­венности. Даосизм, в отличие от конфуцианства, не интересовался правильным устройством общест­ва и добропорядочностью граж­дан.

Философская сторона даосиз­ма сильно отличается от его рели­гиозной формы. Последняя связа­на с суеверными учениями и маги­ческими текстами, излагающими тайны эликсира жизни и бессмер­тия. Основателем философского даосизма является легендарный Лао-цзы (его имя означает «ста­рец-учитель»).

Учение Лао-цзы

Главным правилом Лао-цзы было недеяние. Мир сам по себе не является нашим, и поэтому мы не вправе изменять его порядок. Он наш только в том смысле, что мы в нем живем и его понимаем. Недеяние — это отказ от действий в мире по собственному усмот­рению, отказ от «улучшения» мира, это следование естественно­му течению жизни. Гармония не рождается из агрессивности, а происходит из мирности, правильного и спокойного самоустране­ния.

Идеал государства для даосов — маленькая страна, которая не ведет никаких войн, не имеет никаких отношений со своими со­седями, управляется по принципу недеяния и утверждает первич­ность мира вместо первичности человека.

Самым совершенным образом жизни даосы считают отшель­ничество. Цель даосов-отшельников — достижение бессмертия.