![]() Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву ![]() Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Історична наука Китайської Народної Республіки
Етапи розвитку історичної думки. Сучасний Китай є спадкоємцем однієї з найдавніших цивілізацій світу. Ще 2000 р. до н. є. правитель Юй Великий заснував першу царську династію Ся, яка правила від 2005 до 1800 р. до н. є. Надалі відбувалися зміни правлячих династій з одночасним вдосконаленням матеріальної і духовної культури багатоманітного за етнічним походженням населення, об'єднаного спільністю писемної традиції, духовного співжиття і державною організацією. До поширення буддизму і даосизму в перших століттях н. є. в Китаї панували пантеїстичні вірування. Перехід від міфологічних уявлень до раціонального осмислення навколишнього світу припав в Китаї на т. зв. "вісьовий час" VIII—II ст. до н. є., коли було здійснено кодифікацію китайського ієрогліфічного письма і з'явилися перші твори давньої китайської літератури ("І Цзінь" - "Книга перемін"). Особливістю китайської писемності було відображення у графіці об'єктів ("тіней") навколишнього світу. У той час виникає вчення китайського мислителя Конфуція (Кон Фуцзи, бл. 551-479 pp. до н. є.), якому судилося визначально вплинути на свідомість багатьох наступних поколінь китайців та їхні світоглядні обрії. Конфуцій створив систему ідей і засад вдосконалення людини впродовж всього її життя, спираючись на моральні цінності і традиції, в яких стрижневим поняттям була "людяність" ("жень"). Слідування "людяності", за Конфуцієм, означало "не роби- ти іншому того, чого не побажаєш собі". Конфуцій також стверджував, що, знаючи минуле, можна передбачити майбутнє. Цим він визначив схиляння китайців перед традицією і давниною. Ранні історичні твори на зразок літописів і хронік з діянь правителів з'явилися в Китаї за часів Конфуція, який, за переказами, відредагував першу хроніку "Весна і Осінь царства Лу". Від найдавніших часів китайці з великою повагою ставилися до історіо-писання (як і до писемності в цілому), вважаючи, що тільки історичні події були цілком достовірним "проявом волі Небес". "Геродотом" китайської історіографії вважається Сима Цянъ (бл. 145-86 pp. до н. є.), який створив перший взірець історіописан-ня в книзі "Ши Чзи" ("Історичні записки"), застосувавши описовий і біографічний методи. Наступні покоління істориків наслідували Симу Цяня, описуючи історії правителів і царств. Упродовж багатьох століть, аж до XIX ст., історіографія перебувала під пильним контролем дворів правителів. Натомість династична історіографія китайського середньовіччя була дуже розлогою. Уже у VIII ст. Лю Чжицзи у творі "Ши тун" ("Проникнення в історію") запровадив критичний метод історіописання, засудивши тенденційність усіх династичних історій. У середньовіччі численна історична література була доповнена появою "енциклопедій" або "книг класифікованих відомостей" ("леішу"). Розвитку писемності значно сприяли винайдення паперу (І ст.) і книгодрукування (VII ст.). На початку XV ст. було складено колосальний звід відомостей "Юнле дадянь", до якого увійшли всі писемні пам'ятки минулих часів, але через величезний обсяг його не змогли надрукувати і багато рукописів згодом зникло. У XVIII ст. Чжан Сюечень написав першу методологічну працю "Вень ши тун-і" ("Загальний сенс літератури та історії""), в якій звернув увагу на роль свідомості й моралі історика в написанні історичних творів. Китайське середньовіччя представлене великою кількістю історичних творів як загального, так і регіонального рівнів - літописів, хронік, описів, біографій. їхньою спільною рисою аж до XX ст. залишалося моралізування і тісний зв'язок з політикою.
У XIX ст. Китай увійшов як імперія династії Цин, за зовнішньою могутністю якої приховувалися старі вади аграрної деспотії: відсталість виробничого й технічного потенціалу, перенаселеність і бідність, корупція владних структур. Усе це проявилося під час
Сучасна світова історіографія повстання тайпінів (1851-1864) і перших зіткнень з капіталістичними країнами Заходу. Колоніальне проникнення західних держав в Китай супроводжувалося поступовим підпорядкуванням країни їхнім впливам і її перетворенням на напівколонію. Водночас відбулося ознайомлення китайців з європейською суспільно-політичною і науковою думкою. Під їхнім впливом китайські правителі розпочали реформи, котрі відкривали шлях до модернізації за європейським взірцем. Радикальні республіканські сили 1911 р. здійснили революційний переворот й утворили Китайську Республіку на чолі із засновником Національної партії (Гоміньдан) Сунь Ятсеном (1866-1925). Однак це призвело до поділу Китаю на низку самоврядних територій під контролем військових угруповань, котрі вели між собою війни за поширення впливів, розраховуючи на підтримку зовнішніх сил. До цього долучився конфлікт між Гомінь-даном і китайськими комуністами, які зміцнилися на півночі країни. Новий лідер Гоміньдану Чан Кайши (1887-1975) намагався провести суспільні реформи, але зустрівся з експансією Японії, яка, починаючи з 1931 p., опанувала частину території Китаю (Маньчжурію), а 1937 р. розпочала відкриту й затяжну війну з Китаєм. Після капітуляції Японії у 1945 р. Гоміньдан відновив свою владу на більшій частині території Китаю.
Китайські комуністи 1949 р. за підтримки СРСР оволоділи всім континентальним Китаєм, встановили свою диктатуру і проголосили Китайську Народну Республіку (КНР). Під керівництвом лідера комуністів Мао Цзедуна (1893-1976) КНР стала на шлях будівництва соціалізму за радянською моделлю. Мао Цзедун 1952 р. проголосив політику "великого стрибка", яка передбачала різке підвищення виробництва внаслідок нещадної експлуатації біль- Риси розвитку історичної науки в країнах Азії та Африки Fj
Проте компартії вдалося зберегти владу в країні. Новий лідер КПК Ден Сяопін (1904-1997) проголосив програму модернізації КНР, усунення шкод, завданих країні у попередній період. Поступово були відновлені освітні та наукові установи, з'явилася певна свобода творчої думки в рамках марксизму і маоїзму. Наприкінці XX ст. Китай став більш відкритою країною, допустив на свою територію іноземні інвестиції. Нині КНР залишається соціалістичною країною, де вся повнота влади належить компартії (хоча існують також вісім невеликих некомуністичних партій). Країна з населенням 1,3 мільярди мешканців розвивається доволі динамічно, належить до "клубу" ядерних і космічних держав світу. КНР 1997 p. відновила свій суверенітет над Гонконгом, 1999 р. - над Макао. Водночас існує Китайська Республіка на о. Тайвань, в якій створена й розвивається демократична система правління; Тайвань належить до найбільш розвинутих в економічному відношенні країн світу.
Дискусійні проблеми китайської історіографи. Після утворення КНР визначально на розвиток історичної науки впливала правляча комуністична партія. До кінця 50-х років XX ст. під її керівництвом і за зразком СРСР було здійснено організаційну та ідеологічну перебудову історичної науки: створено АН КНР, а в її складі низку історичних інститутів (інститути археології, історії, нової історії тощо), почало діяти Історичне товариство, виникли історичні факультети і відповідні кафедри в університетах та педагогічних інститутах. Як і в інших країнах під управлінням комуністів, історична наука та історичні знання трактувалися інструментально -вони мали формувати комуністичну свідомість, доводити закономірний характер соціалістичного будівництва і керівну роль КПК у Ньому. Під виглядом засвоєння марксистсько-ленінської методоло- її] я Сучасна світова історіографія ©.. гії проводився курс на індоктринацію історичних знань, застосування формаційної моделі історичного процесу до минулого країни. Водночас розпочалася копітка робота зі збору й опрацювання історичних документів, проведення археологічних розкопок з метою вивчення давнього минулого. У цих напрямах за нетривалий період було досягнуто значних успіхів. Проте вже у 50-х роках було розпочато традиційну для докт-ринальної історіографії дискусію щодо періодизації китайської історії, яка повинна була визначити хронологічні межі суспільно-економічних формацій стосовно Китаю. У ній визначилися два підходи: одні історики-марксисти прагнули в основу періодизації покласти класову боротьбу і соціальні рухи, розтягаючи феодалізм на період з І тис. до н. є. до середини XIX ст.; інші дослідники шукали джерела змін у розвитку продуктивних сил і завершували період феодалізму в XIV ст. Прагнення застосувати апріорні європейські моделі до специфіки історичної еволюції Китаю створювало історикам значні труднощі - з одного боку, давність і високі досягнення китайської цивілізації штовхали істориків до "віднайдення" рис суспільно-економічних формацій (рабовласництва, феодалізму, капіталізму) у дуже віддалених часах, щоб "довести" готовність країни до соціалістичних перетворень, а з другого, - мало місце нехтування особливостями реального стану китайського суспільства на конкретних етапах його еволюції. Історія штучно підганялася під схеми, вироблені переважно в СРСР. Окрема увага була звернена на нову і новітню історію, яка трактувалася крізь призму національно-визвольної боротьби і комуністичного руху (розпочато кампанію "хоу цзінь бо гу" - "більше уваги сучасності, менше - давнині").
У 50-ті роки було опрацьовано і опубліковано багато документів з історії соціальних рухів і повстань (тайпінів, іхетуанів, нянцзюанів тощо), Сінхайської революції 1911-1913 pp. Розпочалася змістовна дискусія щодо формування китайської нації: 1954 р. Фан Веньлань виступив з поглядом, що китайська нація склалася ще в III тис. до н. є., але його не підтримали історики-марксисти, апелюючи до марксистсько-ленінських визначень буржуазної і соціалістичної націй. У 1956 р. вождь КПК Мао Цзедун висунув гасло "нехай квітнуть усі квіти, нехай змагаються всі вчені", яке нібито відкривало можливості різних методологічних підходів і поглядів. Однак
Риси розвитку історичної науки в країнах Азії та Африки IFF
У результаті загострення політичної боротьби у керівній верхівці КПК різко зріс політичний диктат партії щодо суспільних наук: вони трактувалися як зброя для розгрому супротивників та інструмент "класового виховання народу". Під партійним контролем було розпочато "кампанію чотирьох історій" - масового написання (необов'язково фахівцями) історій заводів і фабрик, сіл, народних комун і родин, котрі повинні були продемонструвати всьому світові високу культуру китайців і "великий дух китайського народу, що є сильнішим за зброю". Розрив відносин з СРСР, що відбувся на початку 1960-х років, спричинив нагнітання інвектив і погроз на адресу північного сусіда.
Розпочата 1966 р. "нова пролетарська культурна революція" спричинила масові репресії передусім інтелігенції, повний розгром наукових і освітніх закладів, припинення будь-якої наукової роботи. Марксизм-ленінізм був доповнений його китайським різновидом - "маоїзмом" - набором догматичних положень з праць вождя. Кампанії переслідувань і репресій проти партійних працівників та інтелігенції, здійснювані з допомогою хунвейбінів - молоді, "не-затуманеної усталеними поглядами", - фактично поклали край історичній науці. Історія стала винятковою прерогативою Мао Цзе-дуна і трансформаторів його ідей. У небагатьох незакритих газетах друкувалися лише праці на зразок Ши Хунбіна "Займемо всі позиції в історичній науці непереможними ідеями Мао Цзедуна", в якій автор писав: "Подивіться на всіх цих істориків та їхні твори, будь-то "Чунцю" Конфуція, "Ши цзи" Сими Цяня чи "Чзи чжи тун-
Сучасна світова історіографія
Дотримуючись установок Мао, "революційні групи" 60-ти установ АН КНР створили "Об'єднаний комітет революційних цзаофа-нів АН КНР із захоплення влади" і почали боротьбу проти знаних учених, яких обзивали "потопаючими щурами". Наукові установи були вщент дезорганізовані. Після смерті Мао Цзедуна (1976) ситуація в країні змінилася, крайнощі "культурної революції"" було відкинуто. Але тільки з 1979 р. почалося відновлення інститутів та університетів. Відбудова проходила під керівництвом нової верхівки КПК на базі поміркованого марксизму-ленінізму із вкрапленнями ідей Мао. У 1977 р. була створена окрема Академія суспільних наук КНР (АСН), до якої увійшли реорганізовані історичні установи: Інститут історії Китаю, Інститут нової та новітньої історії Китаю, Інститут світової історії, Інститут національностей тощо. Було відновлено філіали академічних інститутів у великих містах, а також історичні інститути та кафедри університетів (Пекін, Яньбань, Фучжоу, Куньмінь тощо). Наприкінці XX ст. діяло понад 90 історичних факультетів в університетах. Відновлено старі й засновано нові історичні часописи -"Ліши яньцзю" ("Вивчення історії"), "Шицзе ліши" ("Світова історія") та багато інших. У 1980 р. знов стало діяти Всекитайське історичне товариство, що складалося з понад 50-ти регіональних і спеціалізованих товариств. Після тяжких років "культурної революції"" китайська історична наука поступово відновила свій організаційний та кадровий потенціал, вийшла на міжнародну арену. Проте історики КНР залишаються серйозно заангажованими в політичну систему комуністичного режиму, зберігаючи значну залежність від установок ЦК КПК, трактування партійними ідеологами положень марксизму та маоїзму. Наприкінці XX ст. історики КНР здійснили декілька вагомих науково-історичних проектів: завершено підготовку й видання 10-томної "Загальної історії Китаю", 3-томної "Історії Китайської буржуазної республіки", вийшли друком двотомна "Давня історія Китаю" Лю Цзехуа, "Історія селянських революцій в давньому Китаї"" Фам Ваньланя тощо. Слабше дослідженою залишається но- Риси розвитку історичної науки в країнах Азії та Африки вітня історія Китаю, зокрема КНР, пов'язана зі збереженням впливів ідеологічного спадку Мао Цзедуна.
Ще 1974 р. поблизу м. Сіансі провінції Шаньсі розкопано поховання першого китайського імператора Цинь Шихуанді (III ст. до н. є.), в якому виявлено армію теракотових статуй воїнів, що охороняють могилу правителя: у тунелі завдовжки 230 м, 63 м завширшки і висотою 5 м було 520 статуй воїнів у натуральну величину і 24 коні. Подібні статуї було знайдено під час розкопок в м. Янцзявань (1965 теракотових фігур піших і 583 кінних воїнів в повному бойовому обладунку висотою до півметра) у похованнях китайських воєначальників епохи Хань. І таких відкриттів стає все більше. Однією з важливих проблем давньої історії Китаю є визначення характеру тогочасного суспільного устрою. У нинішній час поширена думка, що від III ст. до н. є. формуються феодальні відносини, причиною чого був занепад т. зв. "системи колодязних полів", який прискорив крах рабовласництва і виникнення власності на землю при збереженні загальнодержавної власності. Частина Дослідників вважає, що феодальні відносини формувалися (або подібні до них відносини землекористування) у III—IV ст. н. є. Історики КНР багато уваги приділяють виникненню перших Централізованих держав-імперій за часів династій Цинь і Хань (Ш ст. до н. є. - II ст. н. є.). Відомий дослідник Лінь Цзяньмінь у Праці "Чернеткова історія Китаю" (1981) зазначив, що реформи імператора Цинь Шихуанді (III ст. до н. є.), який вперше об'єднав під своєю владою розрізнені державні утворення, поклали край рабовласницькому суспільству і сформували державу із системою спіль-
Не менш складними залишаються проблеми особливостей і тривалості феодального устрою Китаю. Серед різноманітних оцінок "китайського феодалізму" найбільш повну його характеристику можна знайти в працях Лю Чана. Цей історик вважає, що особливістю феодальних відносин в Китаї впродовж тривалого періоду залишалися: 1) дрібноселянське господарство; 2) централізоване самодержавство; 3) конфуціанство як державна ідеологія. Усі вони разом робили надзвичайно тривкою традицію, спричиняли постійне повернення китайського суспільства на феодальні рейки, протистояли модернізації. Йдучи слідом за європейською історичною думкою, історики КНР багато дискутували над питаннями "кінця феодалізму" і "початку капіталізму". Останнім часом в історичній думці Китаю стали застосовувати термінологію модернізації - переходу від традиційного аграрного до модерного індустріального суспільства. Лі Ваньчжи звернув увагу на те, що на XVI-XVII ст. припадає початок переходу до найманої праці у сільському господарстві і соціальна диференціація селян, що, на його думку, можна вважати зародженням капіталістичних відносин. Пен Чзеї, досліджуючи розвиток ремесла, також схиляється до раннього формування капіталістичних стосунків від XVII ст. Проте більшість учених вважають, що окремі риси розвитку торговельно-ринкових відносин ще не означали формування модерного суспільства. Фу Ілін показав, що у XVII-XVIII ст. паростки нових стосунків в господарстві, соціальних відносинах, культурі всіляко гальмувалися державним бюрократичним апаратом, який за будь-яку ціну намагався зберегти вірність традиціям, зокрема під час існування імперії Цин (XVI1I-XIX ст.). На розвитку суспільних відносин негативно позначалася відсутність воєнно-дворянського стану, який міг би протистояти монархічному апаратові: його місце посіло бюрократичне чиновництво, котре, вирізняючись освіченістю, було, однак, цілком залежним від монарха, зберігало вірність традиції. Усе це слугувало перешкодою для модернізації Китаю і спричинило його відставання у суспільному поступі. Риси розвитку історичної науки в країнах Азії та Африки
Залишаючись на позиціях марксизму, китайські історики розходяться у визначенні провідних тенденцій розвитку в новий час: частина дослідників (Лю Яо, Лі Шиює) роблять наголос на формуванні нових класів і революційній боротьбі, інші (Чжан Кайюань) більшого значення надають національному антиколоніальному рухові, який, на їхню думку, відображав становлення капіталістичних відносин і широкий спектр емансипаційних рухів. Показовою в плані дослідження проблем нової та новітньої історії є творчість відомого китайського історика Лю Даняня. Будучи тісно пов'язаним з компартією і очолюючи у 50-ті роки провідні історичні установи, він потрапив під колесо репресій і тривалий час був усунутий від фахової діяльності. Тільки 1977 р. він повернувся на роботу і очолив Інститут нової історії АСН КНР. Авторитетним істориком він став після того, як 1949 р. опублікував монографію "Історія американської агресії в Китаї"", що потім багато раз перевидавалася. Після "культурної революції"" вийшли нові узагальнюючі праці Лю Даняня - "Нарис нової історії Китаю", "Проблеми нової історії Китаю" тощо. Історика цікавлять проблеми взаємин між Сходом і Заходом в плані взаємовпливів і запозичень. Він показує, Що в ментальності китайців дуже міцно вкорінилися конфуціанські ідеї щодо китайців як "обраного народу", який немає потреби нічому вчитися від інших, а лише навчає навколишніх. Лю Данянь стверджує, що понад двотисячолітнє панування конфуціанства у свідомості китайців спричинило їхню ізоляцію від світу і сформувало феномен "застійного суспільства" (японці, які сприйняли
Сучасна світова історіографія
Дослідження новітньої історії Китаю, зокрема історії КНР, перебуває під значним впливом ідеологічних чинників компартії. Незмінним залишається співвіднесення міркувань істориків з ідеями марксизму й підкоректованого маоїзму. Мао Цзедун був автором теорії "двох типів демократичної революції"": демократичної антифеодальної революції 1911-1913 pp. і нової демократичної революції під керівництвом комуністів у 1919 p., після чого остання, мовляв, поступово переросла в соціалістичну, завершившись проголошенням КНР (праця "Про нову демократію"). Схема Мао тривалий час залишалася обов'язковою у трактуванні новітньої історії Китаю. Однак у 80-ті роки почався її перегляд, оскільки вона ґрунтується на апріорних розмірковуваннях і вступає у суперечність з відомими документами (у 1919 р. про серйозні впливи марксизму і соціалізму ще годі говорити). У дискусіях партійних ідеологів та істориків з проблем історії китайського соціалізму, що тривають донині, традиційно застосовується "езопова мова", коли обирається якась історична постать, навколо якої розгортається жвава дискусія з асоціаціями до сьогодення. Наприклад, у центрі спорів опинилася постать китайського просвітника Лю Цзюйцая, котрий у своїх творах одним з перших згадав Карла Маркса; надалі дискусія проводилася шляхом приписування просвітнику "пропаганди марксизму", щоб довести раннє "поширення марксистських ідей в масах". Наприкінці XX ст. в ідеології, політиці та історіографії КНР з'явилися відчутні великодержавні тенденції. Вони простежуються і Риси розвитку історичної науки в країнах Азії та Африки
Для вивчення історії територіальної експансії Росії в Азії створено спеціальний Центр досліджень історії формування кордонів Китаю АСН КНР. Китайські історики, спираючись на документальні матеріали, показали, що територіальна експансія Росії на Далекому Сході за допомогою нерівноправних договорів поглинула значну частину китайських територій на північ від р. Амур, зокрема китайський порт Хейшенвей, переіменований на Владивосток. У 1984 р. з'явилася праця Чжоу Вейчжоу "Короткий історичний нарис агресії Англії та Росії щодо Тібету нашої країни", в якій показано проникнення двох держав у райони Тібету під приводом вивчення буддизму і намагання відірвати їх від Китаю. У книзі "Царська Росія і північний Схід" (1985) територіальна експансія Росії в Азії прямо кваліфікується як агресія проти Китаю. Подібні погляди відображено в колективній роботі "Загальні відомості про Радянський Союз" (1986), де автори характеризують зовнішню політику Росії в XVI-XIX ст. як політику експансіонізму й загарбницьких війн. У 1990 р. Інститут нової історії АСН КНР опублікував Четвертий том багатотомного видання "Історія агресії царської Росії в Китаї"" (редактор - Юй Ше'у), в підготовці якого взяли участь
Сучасна історіографія КНР розвивається в рамках офіційної партійної доктрини. Досягнуто значних успіхів у вивченні давніх і нових часів. Водночас новітня історія Китаю залишається сильно індоктринованою суспільно-політичними впливами, в яких домінують марксистсько-маоїстські схеми із певними домішками традиційного конфуціанства. ІСТОРИЧНА НАУКА ТА ІСТОРИЧНІ ЗНАННЯ В ЯПОНІЇ Загальні риси становлення історіографії. Японські острови порівняно недавно, близько 10 тис. років тому, відокремилися від Азії внаслідок геологічних процесів на континенті, після чого народи островів зберігали традиційні зв'язки з народами Східної і Пів-денно-Східної Азії і творили самобутню культуру. У VII ст. на островах виникають державні утворення, і водночас з'являються перші історичні твори: 712 р. - літопис "Кодзікі" ("Запис про діяння давнини"), 720 р. - "Ніхон сьокі" ("Аннали Японії"), в яких за традицією обґрунтовувалися династичні права перших правителів. Від VIII ст. формується висока культура японців, заснована на релігійних вченнях синтоїзму та буддизму. У середньовіччі культура Японії диференціювалася на воєнно-дворянську (самурайську), буддійсько-духовну і народну. У XVII ст. зародилася світська література "мінливого світу" ("укійо- Риси розвитку історичної науки в країнах Азії та Африки
У XIX ст. під впливом проникнення європейських капіталів і культури розпочалося руйнування традиційного суспільства і формування капіталістичних відносин. У 1867-1868 pp. національно-демократична революція ("Мейдзі ісін") започаткувала модер-нізаційні процеси на японських островах. 1887 р. було засновано історичний факультет Токійського імператорського університету, а на викладання у ньому запрошено німецького історика-ранкеанця Л. Pica (1861-1928). За його участі 1889 р. було створено перше Історичне товариство ("Сікек-кай"), розпочато публікацію документів і дослідницьких праць. Перші японські фахові історики - Шігано Ясудзугу (1827-1910), Кумо Кунітаке (1839-1931), Цубої Кумезьо (1858-1936) - перебували під впливом романтизму, ранкеанства і позитивізму. У 1898 р. за підтримки уряду з'явилося перше документальне видання - "Зібрання давніх японських документів". У XX ст. в правлячих колах Японії посилилися націоналістичні та мілітаристські тенденції, поєднані з прославлянням імператорської династії. Японський націоналізм зростав на ґрунті оригінального поєднання конфуціанства і синтоїзму, поширюючи ідеї патерналізму, вірності династії й традиціям. Водночас вестерні-зація життя японців, що неухильно продовжувалася, сформувала широкий спектр суспільно-політичних сил, в якому були присутні також ліберальні, демократичні, марксистські, ліворадикальні ідеї та їх прибічники.
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; просмотров: 128; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.15.188.192 (0.057 с.) |