Раптом з оглушуючим гуркотінням завалився дах Перунового храму, обсипаючи люд дощем іскр. Натовп витверезився. І несподівано стало жаль старої святині.

Кожний звик до неї з дитячих літ. І порожнеча на «Перуновому холмі» відбилась в серці болісною раною.

Після опоєння знищенням прийшло пробудження. Натовп, мінливий, як море, переходив від бурхливої хуртовини до меланхолійної тиші. Було ніяково. Як після трусливого вчинку. Стали розходитися більшими й меншими гуртками... як колись, зі свят у Перуновому гаю...

Бойовний настрій, як вогонь, зруйнувавши, що було можна, впав, вибризкуючи іскрами питання: «А чи ж не помститься Перун?»

Плохіші мовчали, спустивши голову. Завзятіші, щоб підбадьорити самих себе, кидали камінням у ріку: влучали у дерев'яне тіло Перунове, що коливалось на поверхні води, перевертаючись на хвилях, як людина, що умощується до сну і шукає зручнішого положення.

Зненацька над дніпровими хвилями блиснула, зломана в лікті, срібна рука поверженого бога. Немов піднеслась до неба,— скалічена — з загрозою й прокльоном.

— Видибай, боже! — розпачливо метнувся з натовпу несамовитий зойк. Немов

простягаючись з поміччю до гинучого бога... Люд на мить нашорошився. Як отара перед небезпекою. І раптом кинувся врозтіч з криком.

— Видибає!

Виконаний чин не викликав ясно оформленого висновку. Лише рефлекс Спустошена й опустіла круча «Перунового холму» помалу западала у мерле мовчання й пітьму.

З-за хмар обережно виглянув край місяця. Співчутливо торкнувся прохолодою свого срібла чорних ран лісової святині. Перечекав хвилину за легенькою хмаркою. І, заспокоєний безлюддям і тишею, виплив цілковито — повновидий і блідий. Та й завмер нерухомо, болісно здивований довершеним ділом знищення. Рясним віттям крислатого дуба промінь продерся аж до лапатої рослини, що непорушна лишилась у прим'ятій траві. Саме в цей мент на листя впала метко кинутим камінчиком невеличка жабка-рахкавка. Дихала часто й швидко. Немов по довгому плачу або з втоми далекого шляху. Глипнула жовтавими повіками. Та й залізла в траву. Лапате листя заколивалось, розхилилось. У місяшному сяйві блиснула бліда — як у мерлого — срібна рука. Стиснуті пальці тримали золоті громові стріли. Здавалось: загрожує стиснутим п’ястуком. Мало не торкаючись поло-мленого галуззя, низько'залопотіли ледве чутно крила нічвидів-кажанів. За ними — немов навздогін — майнув м'яким летом пущик. Кинув протягло-смутний, як ридання, свій крик. І зник у пітьмі. З обпалених, поломлених дерев сльозами падало зв'ялене листя. Місяць скрився за хмару. І згасла срібна рука, немов всмоктана потолоченою землею.

Давно уже аж у глибини Понту Евксінського віднесло срібнорукого Перуна. Перестав він бути пострахом й малим дітям. Навіть бабам-ворожбиткам, які перейняли спадщину від колишніх жрекинь Мокоші, — що у таємних вирах чорториїв сидять,— зарікання та наговори, став Перун лише «наговорним словом».

Але прокляття Перунове пережило давніх богів. Впаде-бо пошесть на Київську землю, поверне в жалобі з побойовиїда княжа дружина, суш чи помір люд київський морить — хитають головою християне:

— Перунове це прокляття!

А дехто крадькома й під кручу «Перунового холму» поради шукати іде, до землянки, що під корінням старезних осо корів ховається – тих, що то ще «варязьким кораблям за притик служили».

Не звір лісовий у печері тій ховається. Не чернець святий у печері спасається, «ясновидка Богдарка» у тім лігві живе. Хто каже сорок і вісім літ. Інші — ніби споконвіку живе там. І до скінчення віків там перебуватиме. Несмертельна-бо баба Богдарка. Знає все: і що було, й що буде. Тож на пораду ясновидки стар і млад іде, убогий і багатий свою журу несе...

Але, дарма що люди сотками Богдарчин вік рахують. Око у баби зорке та гостре, мов у рисі. Тому не вкриється від ворожбитки, хто це пізньою порою, не в мнозіх, а сам-одним до печери під кручею зайшов. Золот перстень на правиці іскрою-самоцвітом ясніє, коли блискуче Володимирове срібло перед бабою мече.

— Не зі світу звести, ніже смерть заподіяти прагну! Тільки зроби, щоб я

Був батькові за братів

миліший. Мені щоб спадщину отчу дістати і над братами сісти!

Хитає головою стара Богдарка. Та на свого гостя так дивиться, що аж відсахнувся він й за меч хапається. А баба спокійно рукою меч відхиляє.

— Сховай, господине, свій ясний кінчак! Не честь-бо мечу жіночою кров'ю

умиватися! Ворогів

же тобі, княже Ярославичу,— ох! — не забракне!.. На них меч свій сховай!

— Хто прозрадив? — стискує п'ястуки княжич.

А баба своєї:

— Тяжке ти лихо задумав, ясний Ярославичу! Прокляття Перунового

просиш! Ворожнечі братної, княже! Але дам, дам, що бажаєш, бо то доля твоя!..

І здається синові Ярославову — не у вічі живі він дивиться, а над безоднею чорною нахилився.

Богдарка ж коло вогниська вже заходилась. Вогонь з іскри малої пробудила, котлик наставила, зілля-ненависник з тисовим деревом варить. Шепоче слова наговори!. З кутка, мов помічницю — подругу рись ветху – як і сама баба,— покликала. Добре обряд таємний вчена звірюка знає! Коло ватри примостилась. Прискає, дме на вогонь, бабі помагає. Мов той учень ковалів, що міхами вогонь роздимає.

Кипить у котлі. Над котлом пара здіймається. Княжичеві здається: постаті братів в ній... і стіл Київський? І битви мнозі... берло княже та барми — ознаки володарські!— таки у нього, у Всеволода Ярославича?..

А баба ллє чорну тектину до котла. По краплинах відраховує. Не то жалі-спогади виливає. Не то закляття чинить...

Сім разів по три поклони вдаривши, зі схованки таємної срібну руку несе... Золоті грімові стріли зі стиснутих пальців виймає,— княжичеві Всеволодові подає.

А до плящини глиняної гарячого зілля звареного наливає.

— Цим сонного батька свого, господина Ярослава -князя покропиш. Стріли

ж,— ох! княжичу! - стріли з «холму Перунова» розмечеш в різні боки... Київський стіл твоїм буде, Ярославичу. Але, знай, княжиче ясний: ворожнечу братню у землі цій ти сієш!.. А вона — прокляттям Перуновим так уже тут довіку і загніздиться...

Таж не слухає княжич.

Таке вже серце людське, що водночас і вірити, і не вірити вміє. Вірить Всеволод Ярославич, що на стіл Київський сяде, бо бажає цього. А прокляття Перунове?.. Маріння це нерозумної баби Богдарки!..

Сипле золото князь. І вже немає його. А баба золото княже — мов сміття — ціпком своїм відсуває... І довго самітня та нерухома стоїть, прислухається, як в долині завмирає тупотіння княжого коня...

Вгасла ватра в печері. Пітьма і в Богдаркиному серці. Хоч над Києвом стольним божий ранок ясніє... Зблідло небо. Здригнулась ніч, відчула: треба вступитись, бо ясне сонце іде! Спить ще Київ. Лише на «Ярославовому дворі» меркає світло, серцем недрімним вартує, змагаючись з ніччю-пітьмою...

Запрацювався князь Ярослав. Аж до біл-дня над «Руською правдою» час забув. Розкрив крила мудрий дух княжий та й просторами Вічної Правди ширяє...

Здобуває ліпшої долі для землі своєї князь Мудрий. І бадьорий та радісний дух його. Нема-бо радіснішої праці на світі, як щастя кувати... Зненацька — краплиною щі-отруї — в душу тривога впала. Чадом гаснучої свічки протяглась перед Ярославом згадка про прокляття Перунове...

Сперся підборіддям на руку. Думкою пливуть відгуки мудрості країв далеких — з книг чужих вичитаної...

— Царство «пресвітера Іоанна», що в ньому жодної тіні нема?.. Так! Не

Казку-мрію, а дійсність,

здобуту твердою волею своєю, впертою працею духа творитиме у Києві князь Ярослав!..

— Царство «пресвітера Іоанна», сплетене з Мудрості,Правди і Любові!..

Най же стане тоді з ним на прю те прокляття Перунове!

Небо на сході всміхається князеві ясним усміхом Світла. Зоря Вранішня перлиною білою тремтить... І довгим поглядом спочив на ній зір Ярославів. Любить князь зорі, що з хаосу вийшли, але хаосом більше ніколи не будуть...

І хвалою вічною озивається серцем Ярославовим улюблений його вірш зі Святого Письма,— про Божу Премудрість: «Коли круг земний ще не був закреслений, а безодні водні не були ще створені — я уже була,..»

І відкладає князь «Руську правду»,бере новий, блакитна-вий аркуш. Вправно й швидко креслить — відпочинок-бо є переміною праці! — плани храму Святої Софії — Премудрості Божої — царства Божого нерушимої стіни...