![]() Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву ![]() Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Німецька класична філософія. ⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 3
Німецька класична філософія - впливовий напрямок філософської думки кінця XVIII – першої половини ХІХ століть, що підводить підсумок розвитку філософії на цьому відрізку західноєвропейської історії. Це завершуюча ланка в розвитку новоєвропейського філософського раціоналізму і одночасно той витік, з яким генетично пов’язана сучасна західна філософія. До основоположників німецької класичної філософії відносять І. Канта, Й.Г. Фіхте, Ф.В.Й. Шеллінга, Г.В.Ф. Гегеля, Л.Фейєрбаха. Кожний з них створив свою філософську систему, відмінну багатством ідей і концепцій. Разом з тим німецька класична філософія є єдиним духовним утворенням, яке характеризується наступними загальними рисами: - Своєрідним розумінням ролі філософії в історії людства, в розвитку світової культури. Класичні німецькі філософи вважали, що філософія покликана бути критичною совістю культури, "душею" культури; Філософські вчення І.Канта, Й.Г.Фіхте, Ф.Шеллінга, Г.В.Ф.Гегеля і Л.Фейєрбаха зв'язані ідейно і генетично, їх поєднує пильна увага до природи духу, що трактується через поняття діяльності і свободи. У руслі німецької класичної філософії є підстави розглядати й філософію марксизму. Німецька класична філософія зробила істотний внесок у постановку й розробку проблеми співвідношення суб'єкта й об'єкта, розробила діалектичний метод пізнання та перетворення дійсності. Зміст проблем буття 1. Проблема буття — це питання про те, яким чином навколишній світ існує як певна цілісність. Проблема буття для філософії — фундаментальна: адже філософія виконує функцію людського світоорієнтування, а буття — це найширше філософське поняття, воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир. З XVIII ст. найширший, мабуть, розділ філософського знання, пов'язаний із вивченням буття, здобув назву онтології. Можна говорити про три основні концепції буття в Історії філософії, а саме: — матеріалістичну, яка ототожнює буття з матеріальним сущим; — ідеалістичну, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим); — некласичну, що протиставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність до сущого як усталеного, оформленого, завершеного. Сучасна наука окреслює досить складну картину проявів буття та виділяє такі найважливіші характеристики буття:
— по-перше, буття постає переважно в динамічному, а не статичному вигляді; — по-друге, буття постає у системних окресленнях, тобто у зв'язку «всього з усім»; — по-третє, до сучасної наукової картини світу входить рівнево-ієрархізована будова проявів буття: мікро-, макро- та мегапроцеси. На всіх рівнях діють свої особливі закони, тенденції, якісні характеристики; — по-четверте, багаторівневість проявів буття виявляє себе ще й еволюційно. Еволюційний процес рухається у напрямку дедалі тотальнішого виявлення глибинних характеристик буття. У цьому аспекті розвиненіші форми сущого є, так би мовити, більш демонстративні, більш розгорнуті щодо виявлення форм буття, ніж нижчі; — по-п'яте, сучасна наука докорінно змінила попередні уявлення про взаємозв'язок суб'єкта й об'єкта. Якщо раніше ці поняття досить радикально поділяли, то тепер людина як суб'єкт постає органічною часткою світу як об'єкта.
Основні форми буття Виділяють чотири основні форми буття: • буття речей; • буття людини; • буття духовного (ідеального); • буття соціального. Буття речей (явищ, процесів) містить у собі: — буття речей «першої природи». «Перша природа» — це об'єктивна і первинна реальність, що існувала мільярди років до людини (біо- і геосфера, атмосфера, близький і далекий космос); — буття зроблених людиною речей, або буття «другоїприроди». «Друга природа» — це комплексна природно-духовно-соціальна реальність, що включає в себе створені людиною предмети повсякденного побуту, техносферу, виробничу і соціальну інфраструктуру. Буття людини містить у собі: — буття людини у світі речей. Це її існування як «речі серед речей», пов'язане із законами, спільними для людини і природних речей, із необхідністю врахування передумов людського існування; — специфічно людське буття. Це життєдіяльність людини у всій повногі її проявів, у єдності тілесного (фізичного), біологічного і соціального вимірів. Буття духовного (ідеального) містить у собі: — буття індивідуалізованого духовного — прояви свідомості індивіда (потік усвідомлених потягів, спонукань, почуттів, переживань, думок, знань, переконань, стереотипів, цінностей і т. п.), а також різні форми несвідомого окремої особистості;
— буття об'єктивованого духовного — форми матеріалізації духовних утворень (уявлення про світ, Бога, добро, істину, справедливість та ін.), породжені людською культурою. Буття соціального містить у собі: — буття окремої людини в суспільстві та історії, яке охоплює процеси соціалізації і життєдіяльності окремої людини в межах певної людської спільноти в конкретну історичну епоху; — буття суспільство — сукупність проявів життєдіяльності суспільства як цілісного організму в єдності матеріально-виробничої і духовної сфер, рушійних сил і механізмів суспільно-історичного розвитку, культурно-цивілізаційних явищ і процесів. Метод психоаналізу З. Фрейда Як лікар-психіатр, Зіґмунд Фрейд (1856-1939) досліджував причини і методи лікування неврозів, психічних розладів, для чого й розробив метод психоаналізу. Однак зрештою цей метод привів його до досить широких філософських узагальнень. 3. Фрейд першим в історії західної філософії обґрунтував учення про те, що людська свідомість, яка доти вважалася цілісною єдністю, що панує над усіма іншими людськими якостями, насправді є складним, багаторівневим явищем, де власне свідомості відводиться далеко не перше місце. Згідно з фройдівською концепцією, у структурі особистості виділяються три елементи: —Воно — неусвідомлена («передсвідома») сфера психіки; —Я — її свідомий рівень; —над-Я — внутрішній «цензор», який формується під впливом вимог суспільства до людини (ці вимоги обмежують або забороняють її інстинктивні потяги та бажання). Латинськими відповідниками цих термінів є і id (Воно), еgо (Я), sирег-еgо (над-Я). Головним і визначальним інстинктивним потягом людини Фройд вважав сексуальний (лібідо). Пізніше дослідник розвинув учення про два протилежні потяги — до життя (Ерос) і до смерті (Танатос). Ерос спонукає нас до творення, Танатос — до руйнування. Однак під дією вимог і заборон з боку над-Я більшість цих потягів не допускаються у свідомість, а витісняються у сферу несвідомого (це називається механізмом витіснення). Проте вони не зникають, а «заміщуються» — проявляють себе у сновидіннях, несвідомих діях (обмовки, помилки у письмі тощо), а також стають причиною неврозів, спричиняючи реальні психологічні проблеми. На думку Фрейда, існують два способи врегулювати конфлікт між Я та Воно: 1) сублімація — перенесення негативної енергії нереалізованого бажання, на більш прийнятні різновиди діяльності. Найчастіше таким «порятунком» стає творчість. Цей механізм діє в людській свідомості автоматично. Наприклад, Леонардо да Вінчі, який у дитинстві був позбавлений рідної матері, свою тугу виразив у посмішці Джоконди; 2) психоаналіз. Під час психоаналітичного сеансу пацієнт, зручно вмостившись на ліжку, провадив невимушені розмови з лікарем - психоаналітиком. Завдання останнього полягало у тому, щоб у тих образах, до яких у своїй оповіді вдавався пацієнт, розпізнати його нереалізоване бажання і потім дати пацієнтові усвідомити неприйнятність цього потягу з суспільної точки зору, себто, sирег-еgо (над-Я).
Свої погляди 3. Фрейд з успіхом застосовував для пояснення соціальної психології і культурно-історичних явищ. Як різновид колективного неврозу він розглядав релігію.
Аксіологія Цінності 1. Цінністю для людини є все, що має певну значущість, особистісний чи суспільний сенс. Філософське вчення про цінності називається аксіологією (від грецького аксіос — «цінність»). Аксіологія — складова філософського знання, що вивчає закономірності створення систем цінностей, символів, їхнє функціонування в суспільній культурі. Ціннісне ставлення людини до себе і світу приводить до формування ціннісних орієнтацій особистості. Зріла особистість уже встигає виробити досить стійкі ціннісні орієнтири, які мають характер норм, оскільки визначають форми поведінки людини в суспільстві. Ціннісні орієнтири людини реалізуються в емоціях, волі, творчості та ін. Традиційними, класичними цінностями соціуму взагалі є істина, добро і краса. Якщо говорити про суспільні цінності конкретніше — виділяють економічні, політичні, естетичні, моральні, релігійні та інші цінності. Серед цінностей людини визначальне значення має воля. У повсякденному розумінні воля — це свідома саморегуляція діяльності суб'єкта, що виявляється як цілеспрямованість, рішучість, самовладання. Важливе значення для людини масі віра — суб'єктивний акт прийняття чого-небудь за істину. Віра залишається одним із найбільш значущих феноменів, духовного життя людини: візьмімо для прикладу віру в себе, яка дає нам упевненість у наших можливостях. Віра як цінність співвідноситься з ідеалами, які впливають на життя людини. Образ бажаного майбутнього як регулятивна ідея стає метою. Людина — завдяки своєї здатності поєднувати почуття й думки — створює образ бажаного-результату. Філософська думка в Україні Специфічними рисами української філософії, які формувалися на основі українського національного характеру («української душі»): а) кордоцентризм (від латинського кордос — «серце») — людина сприймає навколишній світ, оцінює своє місце в ньому не стільки «головою» (мисленням), скільки «серцем» — емоціями, почуттями; б) антропоцентричність, або людиновимірність — безпосередня спрямованість на людину, осмислення її сутності, шансів на самореалізацію та щастя в житті; в) екзистенційність — гостро-емоційне переживання кожного конкретного моменту існування, життя взагалі. Людина шукає не абстрактну об'єктивну Істину, єдину для всіх, а свою особисту «правду» — сенс, мету власного життя. Загальноприйняті цінності пропускаються крізь особистий життєвий досвід, і навпаки — особистий життєвий шлях пропонується іншим як один із можливих способів буття;
г) толерантність і діалогічність. Українську філософську думку характеризує терпимість, шанобливе ставлення до виявів незгоди з її ідеями, прагнення вести коректну дискусію.
Свідомість. Свідомість є філософською категорією і об'єктом філософських досліджень. Матеріалісти вважають, що свідомість є породженням матерії: на їхню думку, матерія, еволюціонуючи, на певному етапі свого розвитку породжує свідомість. На побутовому рівні розуміння свідомість є сукупністю психологічних явищ; це характеристика психіки, здатність оперувати ідеальними образами; здатність людини бачити навколишній світ і себе в ньому. Поняття свідомості є вужчим, ніж поняття мислення. Свідомість — це вища, поняттєва форма мислення. Головною ознакою свідомості є здатність людини відділяти себе від зовнішніх речей. Свідомість передбачає перетворення об'єктивного змісту предмета в суб'єктивний зміст духовного життя людини. Інакше кажучи, природа свідомості ідеальна, в наших думках немає ані грама матерії, речовини. Однак слід пам'ятати: свідомість не «фотографує» світ, не робить з нього достеменного зліпку; краще порівняти її з художником, який пише картину, не тільки вдаючись до копіювання предметів, а й привносячи їх авторське бачення. Процес усвідомлення досить тривалий. Його можна умовно поділити на кілька етапів: — «копіювання» зовнішніх обрисів предметів на основі даних органів чуття; — розчленування (аналіз) цих образів; — визначення внутрішньої сутності чуттєвих образів, які відображають реально існуючі матеріальні речі; — поєднання чуттєвих образів з усвідомленням їх внутрішньої сутності, внаслідок якого людина усвідомлює призначення матеріального предмета. Усвідомлюватиякий можна сісти. (Цікава довідка: мозок сприймає чуттєву інформацію об'ємом у 100 тис. біт/сек, однак усвідомлюється тільки 1/1000 частина цієї інформації.) Джерелами свідомості є: — матеріальні предмети; — соціокультурне середовище; — внутрішній духовний світ людини; — космічне смислове та інформаційне поле.
Діалектика Діалектика — це особливий стиль мислення і особливе світосприйняття, побудовані на уявленнях про розвиток і взаємодію всього існуючого/Діалектичне світосприйняття має свою альтернативу — метафізику. Діалектика вважається також особливим, переважно філософським методом пізнання світу, хоча загалом цей метод універсальний, придатний також і для науки, подекуди і для повсякденного вжитку. Діалектика розглядає дійсність: а) як таку, що перебуває у процесі безперервного розвитку «по спіралі», коли кожен новий етап містить у концентрованому вигляді найзначніші досягнення попередніх етапів;
б) суперечливу, що складається з різних, частіш за все протилежних, аспектів; в) цілісну і взаємопов'язану при всій своїй суперечливості (наприклад, пов'язані між собою світло і тінь). Виділяють три етапи в історії діалектики: • антична суб'єктивна діалектика (Зенон, софісти, Сократ). Головний зміст — використання діалектичних прийомів для обґрунтування своєї філософської позиції; діалектика як мистецтво дискусії; • класична об'єктивна діалектика (Ґ.Геґель, Ф. Енґельс). Головний зміст — розробка форм і методів логічного мислення, що дозволяють відтвори світ таким, яким він є насправді; • сучасна нелінійна діалектика (герменевтика, П. Рікьор). Головний зміст — розкриття і тлумачення множинності сенсів, прихованих у навколишньому світі. Розвиток медицини пред'являє особливі вимоги до філософської культури медичного працівника. Це обумовлено тим, що з отриманням нової інформації забезпечити правильне мислення без застосування основних принципів матеріалістичної діалектики - об'єктивності та всебічності дослідження, вивчення явищ і процесів у розвитку, розкриття суперечностей у самій сутності предмета, єдності кількісного і якісного аналізу - стає практично неможливим. Серед фундаментальних наук саме філософія сприяє формуванню здатності до аналізу й синтезу фактів, логічного моделювання конкретної ситуації і системного мислення. Тільки філософія - гранично узагальнене теоретичне бачення світу здатна звести незліченні, здавалося б, розрізнені, приватні спостереження, факти, закономірності до деяких принципових положеннях.
Пізнання. 1. Пізнання — процес здобуття, переробки, передання та використання знання про навколишній світ. Теорія пізнання (гносеологія) — розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини. Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу: чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності? Можливі два основні підходи до вирішення цієї проблеми: 1) гносеологічний оптимізм стверджує можливість об'єктивного пізнання світу таким, яким він є насправді, поза людською волею і свідомістю;. "« 2) агностицизм (І. Кант, Д. Юм) повністю або частково заперечує пізнаваність світу. Структуру процесу пізнання становлять суб'єкт та об'єкт пізнання. Суб'єкт пізнання — це той, хто пізнає. У ролі суб'єкта пізнання можуть поставати як окремі люди, так і наукові колективи, людство в цілому. Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб'єкта. Матеріалізм проголошував: дійсність може бути об'єктом пізнання лише тією мірою, якою вона увійшла до сфери діяльності суб'єкта. Визначальним критерієм у межах такого підходу є практика: пізнання і практика взаємопов'язані, практика є основою пізнання, його метою. Практична діяльність — це різновид людської життєдіяльності, спрямований на перетворення світу (наприклад, перетворення дерева на стіл). Тварина пристосовується до середовища і змінює себе (мутує), людина ж пристосовує світ до себе. Практик ставить питання не про те, що становить собою річ, а про те, до чого вона надається. Об'єктом пізнання стають не лише феномени природи, але й суспільні явища, сама людина, стосунки між людьми; урешті-решт, сама свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність в усій поліфонії її проявів теж може бути об'єктом пізнання. Пізнання може спрямовуватися на дослідження не лише об'єктивного світу, але й ідеальних ц об'єктів: числа, площини і т. п. в математиці; абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху у фізиці; леї чи іншої суспільно-економічної формації в суспільствознавствітощо. Отже, суб'єкт пізнає об'єкт, і цей процес перебігає на конкретно-чуттєвому та абстрактно-логічному рівнях. Згідно з класичним поділом, кожному з цих рівнів відповідають по три форми. Істина Істина розуміється як відповідність певного твердження до реального стану справ. Приміром, істиною може вважатися твердження, що молекула води складається з одного атома кисню і атома водню. Наприкінці XIX — на початку XX ст. з'явилася прагматична теорія істини (Ч. Пірс, В. Джеме, Дж. Дьюй, Дж.'Мід). Істинними вони вважали поняття і теорії, які дають найбільший ефект, «спрацьовують», даючи користь. Таким чином, прагматизм ставить знак рівності між істинністю та практичною користю: наприклад, релігія — істина, бо. вона виконує корисну, потрібну людині «психотерапевтичну» функцію. Основні ознаки істини: • об'єктивність. Об'єктивне знання не залежить ні від людини, ні від людства, а тільки від "специфіки предметів і процесів, тобто об'єкта; • обґрунтованість. Це означає, що істинність будь-якого твердження має бути певним чином засвідчено. Як правило, застосовують два способи такого доведення: або дослідну перевірку на істинність, або логічну аргументацію; • конкретність. Принцип конкретності істини наголошує, що абстрактної істини не може бути, істина завжди конкретна; кожен постулат наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу. Істина поділяється на відносну та абсолютну. Абсолютна істина — досконале, повне, точне, вичерпне знання про" яке-небудь явище. Абсолютну істину доречно розуміти як межу, мету, до якої, прагне людське пізнання. Відносна істина — форма вираження об'єктивної істини, певна міра її точності, чіткості і повноти, досягнута на конкретному, перехідному етапі пізнання.
Філософія ІХ –ХХ ст. 19 і 20 сторіччя - це була епоха пробудження в Росії самостійної філософської думки, виникнення нових течій у філософії демонструючи граничне різноманіття підходів до проблеми людини. Протягом століть змінювалися духовні установки і пануючі світоглядні течії. Однак тема людини залишалася незмінною, вона служила фундаментом для самих різних теоретичних шукань. Панорама концепцій людини, створених в цих століттях, обширна. До неї входять представники різних філософських напрямів. Так, російська філософія постає перед нами як історія боротьби двох протилежних напрямків: прагнення організувати життя на європейський лад і бажання захистити традиційні форми національного життя від іноземного впливу, в результаті якого виникли дві ідейні програми:західництво і слов'янофільство. західництво і слов'янофільство становить головний фокус, навколо якого і по відношенню до якого оформився ідеологічний горизонт епохи який зіграв вирішальну роль у формуванні російської національної самосвідомостіі що визначає подальші долі російської філософії. Загалом російська філософія 19 - початку 20 століття стала відображенням ідейних шукань історичного шляху розвитку Росії. У протиборстві ідей слов'янофілів і західників в кінцевому підсумку перемогла західна орієнтація, але трансформувалися на російському ґрунті в теорію марксизму - ленінізму.
23. Філософія історичних моделей медичної етики:
|
|||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; просмотров: 158; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.133.146.147 (0.051 с.) |