Без землі і краси землі без людини нема. Земля живе, йдучи із зими у весну, з

Весни у літо, з літа в осінь, – і так без кінця. І ніщо не може зацвісти вдруге, а

старе не омолоджується. І все воно – на радість…

Сивоусий, довгобородий навчав: найвища радість людини  – орати і сіяти.

Кожна людина, де б вона не була, що б не робила, хіба не орач і не сіяч? Без

поту земля не родить і не буває жнив… Тече річка, грає озеро, стоїть ліс,

Лежать поля – ти собі тільки подумай, скільки-то природі треба було

Потрудитися, щоб усе стало таким, як є. І як усе повсякчас трудиться зараз:

річка тече, озеро грає, ліс гомонить…

Хитро й дивно усміхаючись, він оповідав про добрих і злих духів, без яких

Ніщо існувати не може: сила кожного таїться в силі його душі. У лісі живуть Лісовики й Лісовки – вони пастухи й пастушки звірів і дерев.

Але там живе й Полісун – пастух вовків, який гонить їх на бійки і на прокорм.

По полю ходить Польовик. Він як бицюра. Доглядає ниви. А у водах – Водяник,

Який подібен на рибину з великим хвостом. Йому допомагають русалки. А є й

земляні духи – стережуть скарби землі… Вони подібні до людини. Літо – це

Молода дівчина, одягнена в білу сорочку, закосичена рослинами й зіллям. А

Зима – це стара баба: голова бочка, губаста, зубаста, костата, семикожушна.

Зустрінуться, Зима й каже Літу: "Якби не я, то ти б спаршивіло!"

Земля – найпривітніша людська домівка. Кращу чи й знайти?

– Ви гарно оповідаєте, – озивається хлопець. – Але чому я ні разу не

Здибався з духами лісу, води, з Літом чи Зимою?

– Неправда, – заперечує учитель. – Ти повсякчас живеш серед них, вони

Тебе бачать, а ти їх ні; вони тебе скрізь супроводжують, а ти й не здогадуєшся

Через свою байдужість, глухоту та недбальство.

Його поривало спитати, як позбутися байдужості, глухоти й недбальства, а

дідусь пояснює, гамуючи ці поривання:

– Ось коли ти по єдиній загубленій шерстинці, по єдиному непримітному

Сліду зумієш вгадати, хто її загубив, хто слід залишив, тоді тобі дещо

відкриється…

Чередник опустив додолу свої розшарілі очі, задумався, а підняв – старий

уже пропав: замість нього в землі стирчить кавуля…

Далеко врунилися поля, гомонів за плечима, входячи в осінь, ліс, – земля

Повивалася сумом і втомою.

Він узяв свою кавулю й пішов до череди. Корови, напасшись, ремигали.

Круторогий баран підступив до хлопця, щоб той почухав. Чередник чухав між

Рогами, а баран слухав, повертаючи в різні боки головою. І вже хлопця

Обступила ціла череда: кожне хотіло, щоб і його приголубив, доторкну вшись

Рукою. Корови підставляли роги, бички витягували шиї, а вівці мололи

Хвостами.

– Ви ж мої,– звертався до них.

Отара сама збиралася докупи, сама простувала до водопою, а там і

Додому. Він тягнувся позаду, назираючи за нею.

Верби над греблею погубили в озеро багато листя. Воно плавало жовтими

Човниками на чистій, охололій воді. Він дивився у воду, було сумно і світло.

Дома чекали клопоти: згортав на загату листя, допомагав матері копати

Город, рубав дрова. Роботи по зав’язку, бо зима спитає. Скільки не надбай,

Переїсть: найважча, найдокучливіша пора. Чередницький ріг мовчить. А він

Уже й не уявляв себе без нього.

Трубив у свій ріг – буяла весна, дідо Капуш розповідав про зілля,

Навчаючи, яке допомагає людині, яке тварині, а яке – отрута. Одне корисне

Листком, інше цвітом, а ще інше коренем. Що треба брати до сходу сонця, а

що по заходу… У його ріг сурмило літо, повнячись достатком, і дідо Капуш вчиввизначати чверті місяця, коли він ріжечком, коли йому півповня, коли повен і

Яке це має значення для рослин. А журавлі уже відлітали у вирій і забирали з

Собою молоді літа.

Зима давала всьому спочинок, усьому, тільки не людині, бо вона не

Підвладна зимовій сплячці. Юнак ставив сильця, але в них рідко що

Потрапляло, ходив у ліс по дрова.

Випало якось йому сидіти самому дома. У печі гоготів вогонь. Тут і

Прийшов дідо Капуш – ніс червоний, вуса в інеї, борода в бурульках. Усівся на