Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Поняття та характеристика правового статусу фермерських господарств
32, 95. Закон України від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство"1 дає визначення поняття "фермерське господарство". Згідно зі ст. 1 цього закону, фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства. Фермерське господарство є юридичною особою. Воно може бути створене одним або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї. Фермерське господарство має своє найменування, печатку та штамп і діє на основі Статуту. У Статуті зазначаються найменування господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), органи управління, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до господарства та виходу з нього та інші положення, що не суперечать чинному законодавству. Відповідно до ст. З Закону України "Про фермерське господарство" членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їхні батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім'ї, родичі, які об'єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень Статуту фермерського господарства. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом). Якщо фермерське господарство створене одноособово, тобто одним із членів сім'ї, інші члени сім'ї, а також родичі можуть стати членами цього фермерського господарства після внесення змін до його Статуту. Склад членів фермерського господарства не має кількісних обмежень. Головою фермерського господарства є його засновник або інша визначена в Статуті особа. Голова фермерського господарства репрезентує його у відносинах з органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об'єднаннями, а також укладає від імені господарства угоди та вчиняє інші юридично значимі дії. Він може письмово доручати виконання своїх обов'язків одному з членів господарства або особі, яка працює за контрактом.
Виробничо-економічні відносини фермерського господарства з підприємствами і організаціями всіх форм власності, господарськими товариствами та фізичними особами будуються на основі договорів. Фермерське господарство є рівноправним учасником аграрного ринку. Воно має право бути засновником або членом асоціацій, консорціумів, корпорацій, акціонерних товариств, інших об'єднань, кооперативів, спільних підприємств з виробництва, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, які обслуговують агропромисловий комплекс, а також несільськогосподарських підприємств та організацій, в тому числі за участю іноземних партнерів, брати участь у створенні комерційних банків або бути їх членом. На основі аналізу правового статусу фермерського господарства можна виокремити такі притаманні йому ознаки: фермерське господарство складається з трьох компонентів — майнового комплексу, земельної ділянки та громадян, які об'єдналися для здійснення товарного сільськогосподарського виробництва; воно є юридичною особою з наявністю всіх притаманних юридичній особі ознак; воно є суб'єктом підприємницької діяльності у сфері товарного сільськогосподарського виробництва, тобто діє на аграрному ринку з метою отримання прибутку. 33. Загальна х-р права власності на землю З прийняттям у 1992 р. нової редакції Земельного кодексу України держава перестала бути єдиним, монопольним суб’єктом права власності на землю та інші природні ресурси. Згідно з цим Кодексом земля може бути об’єктом права не лише державної, а й комунальної, колективної і приватної власності. Конституція У. 1996 р. проголосила землю та інші природні ресурси об’єктом права власності Українського народу (ст. 13), а також громадян, юридичних осіб і держави (ст. 14). Юридично право власності народу України на свою землю було закріплено в Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 р., законі У. “Про власність” та в Конституції У. Земля як об’єкт надбання Ккраїнського народу пов’язана з правом на всю територію, яку займає Україна і яка обмежена кордонами з іншими країнами, з правом територіального верховенства народу від імені якого виступає держава. Конституція України (ст. 13) відображає ставлення Українського народу до землі, як до території і закріплює право тер верховенства народу як вираз політичного панування держави над певною частиною земної кулі. Конст. норма про землю як об’єкт права власності Укр народу засвідчує тер-ний поділ держави на регіони: Автономна республіка Крим, області, міста, селища і села. Право територіального верховенства Укр народа на землю, право на землю органів державної влади та органів місцевого самоврядування є інститутом конституційного, державного права, норми якого відносяться до публічного права.У зв’язку з встановленням в У. різних форм власності на землю і поділом земель за цільовим призначенням на категорії землі мають різний правовий режим. Земля як єдиний державний земельний фонд або ж землі відповідних категорій можуть розглядатися як об’єкт державного суверенітету, тобто як територія держави чи місцевого адміністративного формування. З метою забезпечення цільового і рац. використання на землях природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та іст.-культ. Призначення забороняється діяльність, що суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на якісний стан земель (глава 10 ЗК України).В умовах ринкової економіки і тов.-грош. відносин земельна ділянка і побудовані на ній будівлі і споруди розглядаються як єдиний об’єкт права власності. У разі переходу права власності на будівлю і споруду разом з цими об’єктами переходить у розмірах, передб-х зем законодавством, і право власності чи право користування на земельну ділянку без зміни її цільового призначення, якщо інше не передбачено договором.
прав власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів,або погіршенням якості угідь внаслідок негативного впливу,спричиненого діяльністю громадян, юридичних осіб, органів місцевого самоврядування або держави, а також у зв'язку з виключенням сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників із господарського обігу внаслідок встановлення охоронних, санітарних та інших захисних зон.Втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва компенсуються незалежно від відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам.Втрати сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва визначаються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Звільнення від відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва Від відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва звільняються громадяни та юридичніособи у разі використання земельних ділянок для будівництва шкіл,дошкільних закладів, державних об'єктів охорони здоров'я, культури, фізкультури та спорту, соціального забезпечення,державних об'єктів дорожнього будівництва, культових споруд релігійних організацій, кладовищ, меліоративних систем,протиерозійних, протизсувних і протиселевих споруд, під будівництво і обслуговування жилих будинків і господарськихбудівель, для розміщення внутрігосподарських об'єктів сільськогосподарських, рибогосподарських і лісогосподарських підприємств, організацій та установ, видобування торфу за умови повернення земельних ділянок у стані, придатному для попереднього використання, під об'єкти і території природно-заповідного фонду.Здійснення внутрігосподарського будівництвасільськогосподарськими або лісогосподарськими підприємствами,організаціями, установами, а також громадянами провадиться без відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарськоговиробництва.
35. Правове забезпечення формування ринку сільськогосподарської техніки Проблема забезпечення села пально-мастильними матеріалами і сільськогосподарською технікою загострилася під час аграрної кризи. Держава змушена була постачати сільськогосподарську техніку і пально-мастильні матеріали КСП, знаючи, що ті не зможуть розрахуватися за них, оскільки працюють збитково. За підсумками року КСП списувалися борги. Так тривати довго не могло: держава зрозуміла, що треба вжити заходів щодо створення ринку сільськогосподарської техніки та пально-мастильних матеріалів, зокрема впроваджувати лізингові форми отримання нової техніки. Так в Україні почав розвиватися правовий інститут ринку сільськогосподарської техніки. Вітчизняне законодавство покликане не тільки забезпечити сільськогосподарське виробництво якісною технікою і пально-мастильними матеріалами, але й підтримувати вітчизняних виробників цієї техніки.. Важливу роль у формуванні ринку сільськогосподарської техніки відіграють закони України від 7 лютого 2002 р. "Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу" і від 5 червня 2003 р. "Про захист прав покупців сільськогосподарських машин". Вони визначають сільськогосподарську техніку як машини, механізми, обладнання, устаткування, технологічні комплекси та лінії з них, що застосовуються в сільськогосподарському виробництві, харчовій та переробній промисловості для проведення робіт з вирощування, збирання, зберігання та переробки сільськогосподарської продукції. До такої техніки і обладнання належать: трактори та інші самохідні енергозасоби сільськогосподарського призначення, спеціальні автомобілі сільськогосподарського призначення, самохідні та причіпні комбайни, жниварки і косарки для збирання зернових, кормових і технічних культур, посівна й ґрунтообробна техніка та комбіновані агрегати з неї, машини і обладнання для тваринництва, птахівництва та кормовиробництва, а також машини, обладнання та лінії з них для харчової і переробної промисловості, для зберігання та переробки сільськогосподарської продукції, зокрема її фасування, розливу, пакетування та пакування.
Розвиток вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу разом з його складовими законодавство визнає пріоритетними напрями розвитку національної економіки. Уповноваженим органом державної влади в галузі сільськогосподарського машинобудування є Міністерство промислової політики України, покликане забезпечити реалізацію державної політики щодо пріоритетності сільськогосподарського машинобудування. Для формування ринку сільськогосподарської техніки передбачається у Державному бюджеті України витрати на підтримку виробництва вітчизняної сільськогосподарської техніки. Порядок використання коштів державного бюджету, передбачених на здійснення заходів, пов'язаних зі збільшенням обсягів виробництва техніки для агропромислового комплексу та розвитком ринку цієї техніки, затверджений наказом Мінпромполітики та Мінфіну України від 5 березня 2002 р. № 93/155. Конкретні заходи з формування інфраструктури ринку сільськогосподарської техніки визначені Указом Президента України від 3 листопада 2001 р. № 1039/2001 "Про заходи щодо розвитку ринку вітчизняної техніки для агропромислового комплексу та збільшення обсягів її виробництва". Ним установлено, що основними завданнями органів виконавчої влади щодо розвитку машинобудування та ринку вітчизняної техніки для агропромислового комплексу є: — сприяння розвитку економічної конкуренції та недопущення монополізму на основі узгодження інтересів виробників техніки для агропромислового комплексу та її споживачів; — організація створення нових моделей і впровадження сучасних технологій виробництва техніки для агропромислового комплексу, стимулювання раціонального використання у процесі виробництва матеріальних ресурсів та енергоносіїв; — створення умов для розширення мережі підприємств, що здійснюють реалізацію, фірмове обслуговування, ремонт, надання в користування, в тому числі за договорами лізингу, техніки для агропромислового комплексу; — стимулювання інвестиційної діяльності банків, інших фінансових установ, спрямованої на технічне переоснащення агропромислового комплексу.
36. Посвідчення договорів відчуження земельних ділянок Угоди про відчуження земельних ділянок посвідчуються за їх місцезнаходженням (ст. 55 Закону України "Про нотаріат"). Найчастіше в нотаріальній практиці зустрічаються посвідчення угод із відчуження земельних ділянок громадянами. І тому саме ці угоди є найбільш характерними для вивчення процесу посвідчення відчуження земельних ділянок. Слід звернути увагу на те, що покупцями земельних ділянок не можуть бути іноземні громадяни та особи без громадянства. Нотаріус, посвідчуючи таку угоду, по-перше, повинен витребувати документ, який встановлює право власності громадянина на земельну ділянку. Згідно зі ст. 23 ЗК такими документами є державні акти, що видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними радами. Державні акти мають певні форми, затверджені постановою Верховної Ради України "Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею" від 13 березня 1992 р. № 2201-ХІІ. Цим нормативним актом затверджено форми державних актів на право колективної власності на землю, на право, приватної власності на землю та на право постійного користування землею. Слід мати на увазі, що громадяни ще набувають право власності на земельні ділянки шляхом успадкування, одержання частки землі у спільному майні подружжя, купівлю — продаж, дарування, міни. Вчиняючи ці нотаріальні дії, нотаріус видає свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя, свідоцтва про право на спадщину, нотаріально посвідчені угоди про купівлю-продаж, дарування, міну. Ці документи свідчать про відчуження та придбання чи набуття права щодо земельної ділянки. Але документом, що підтверджує право власності на земельну ділянку в таких випадках, усе ж таки буде державний акт. А це означає, що названі вище документи, які свідчать про придбання земельної ділянки, належить подати до відповідної ради, де їх зареєструють і на підставі їх видадуть державний акт. Посвідчуючи угоди з відчуження громадянином земельної ділянки, нотаріус зобов'язаний уважно ознайомитися з підставами видачі державного акта. Відповідно до ст. 6 ЗК громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для чітко визначених цілей, а саме: • для ведення селянського (фермерського) господарства; • для ведення особистого підсобного господарства; • для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); • для садівництва; • для дачного та гаражного будівництва. Частиною 2 ст. 17 ЗК раніше встановлювався 6-річний строк, відлік якого починається від часу набуття права власності, протягом якого власники земельних ділянок, переданих радою, не мали права продавати або в інший спосіб відчужувати належні їм земельні ділянки, крім передачі у спадщину або раді на тих самих умовах, на яких вони були їм передані. Однак декрет Кабінету Міністрів України "Про приватизацію земельних ділянок", прийнятий 26 грудня 1992 р. за № 15-92, визначив, що громадяни України мають право продавати або в інший спосіб відчужувати земельні ділянки, передані їм для ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, не дотримуючись цього строку і в межах норм, установлених ЗК. Стосовно до відчуження громадянами земельних ділянок, переданих їм для ведення селянського (фермерського) господарства та відчуження земельних ділянок, переданих згідно з ЗК у колективну власність, зберігається 6-річний строк заборони на відчуження земельних ділянок.Цим же декретом установлено, що відчуження земельних ділянок слід проводити без зміни їх цільового призначення. Незмінність цільового призначення у використанні земельних ділянок є однією з умов відчуження земельних ділянок. Про те, що відчуження земельної ділянки провадиться без зміни її цільового призначення, зазначається в самому тексті договору.Другим документом, що його має витребувати нотаріус для посвідчення відчуження земельної ділянки, є довідка про грошову оцінку земельної ділянки.Продаж земельної ділянки провадиться за ціною, що встановлюється угодою сторін, але ця ціна не може бути меншою за грошову оцінку землі. Законом України "Про плату за землю" встановлено, що для економічного регулювання земельних відносин під час укладання цивільно-правових угод, передбачених законодавством України, застосовується грошова оцінка землі, що її проводить Державний комітет України з земельних ресурсів.Третім документом, що його витребує нотаріус для посвідчення угоди про відчуження земельної ділянки, є довідка про відсутність заборон на відчуження чи арешту цієї земельної ділянки.До договору купівлі-продажу, якщо продавцем є громадянин, додається державний акт на право приватної власності на землю. Якщо продається частина земельної ділянки, нотаріус робить відповідну відмітку на державному акті на право власності продавця на земельну ділянку. Державний акт, на підставі якого було посвідчено угоду про продаж земельної ділянки, додається до примірника угоди, що залишається у справах нотаріальної контори чи приватного нотаріуса. Відмітка у паспорті громадянина щодо приватизації землі погашається відповідною місцевою радою. Другий примірник державного акта, що зберігається у місцевій раді, також погашається нею та передається до архіву. Слід також зазначити, що в разі посвідчення договору купівлі-продажу земельної ділянки громадянином у місцевої ради для ведення селянського (фермерського) господарства понад площу, що передається безоплатно, нотаріус повинен витребувати рішення відповідної ради з цього питання, яке і є підставою для укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки.Указами Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10 листопада 1994 р. № 666, "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" від 8 серпня 1995 p., "Про захист прав власників земельних часток (паїв)" від 21 квітня 1998 р. № 332/98, "Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності" від 12 липня 1995 р. регулюються чітко визначені конкретні питання щодо відчуження певних категорій земельних ділянок, а (залежно від цього — і порядок посвідчення цих угод).По-перше, це стосується посвідчення договору купівлі — продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності, правовою підставою для його укладення є Указ Президента України "Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності" від 12 липня 1995 р. Покупцями такої земельної ділянки можуть бути громадяни та юридичні особи України, у статутному фонді яких відсутня будь-яка частка майна, що перебуває у загальнодержавній власності. Посвідчуючи договір, нотаріус витребує рішення державної адміністрації, виконавчого комітету відповідної ради разом із проектом відведення земельної ділянки. Посвідчений у нотаріальному порядку договір реєструється у відповідній раді, яка на підставі цього договору видає державний акт, який і є документом, що посвідчує право власності на придбану земельну ділянку.Власники приватизованих земельних ділянок несільськогосподарського призначення мають право володіти, користуватися і розпоряджатися ними через продаж, дарування, заповіт, обмін, заставу, здачу в оренду чи будь-яким іншим законним способом. Також власник земельної ділянки може передавати її як внесок до статутних фондів товариств і підприємств.Із розвитком земельних відносин постало питання щодо паювання земельних ділянок, переданих у колективну власність.Паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані в колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Що ж до земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, то паювання їхніх земель здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства.Паювання земель — це визначення розміру земельної частки (паю) в колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу чи сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості). Відповідна державна адміністрація видає громадянинові сертифікат на право на земельну ділянку (пай) єдиного в Україні зразка і провадить його реєстрацію. Право на земельну частку (пай) може бути об'єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування та застави.Відчужуючи через купівлю-продаж право на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, переважне право на його придбання мають члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, а також селянські (фермерські) господарства та громадяни, які мають право на їх створення. Після нотаріального посвідчення укладені договори (купівлі-продажу, дарування, міни) підлягають реєстрації районною державною адміністрацією за місцезнаходженням колективного підприємства з внесенням відповідних змін до записів у книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну ділянку (пай). Указом Президента "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення" від 19 січня 1999 р. № 32/99 регулюється продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебувають у державній або комунальній власності. 37. Інститут права власності є На відміну від Закону України «Про власність» з об'єктивного погляду право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном — 317 Цивільного кодексу України; варто зазначити, що в Цивільному кодексі України право власності визначається через можливість суб'єкта — фізичної або юридичної особи за своєю волею, незалежно від волі інших осіб здійснювати право власності на річ (майно). Виходячи зі змісту ст. 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд і має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Також на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. У ст. 49 Закону і ст. 328 Цивільного кодексу України проголошується правомірність володіння майном. Необхідно звернути особливу увагу на ст. 78 Земельного кодексу України, в якій розкривається зміст права власності на землю. Крім цього, право власності можна розглядати в об'єктивному (ст. З, 13, 14, 41, 47, 56, 64 Конституції України) і суб'єктивному розумінні. Тобто інституту власності притаманний комплекс ний характер, який полягає в тому, що відносини власності регулюються нормами як цивільного, так і інших галузей права. Ст. 79 Земельного кодексу України встановлює кваліфікувальні ознаки земельної ділянки як об'єкта права власності. Право власності Українського народу визначено в ст. 13 Конституції України, у ст. 1 Закону України «Про власність» і в ст. 324 Цивільного кодексу України. Право власності на землю гарантується, набувається й реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Так, у ст. 80—85 Земельного кодексу України визначаються суб'єкти права власності на землю, якими є громадяни, юридичні особи, територіальні громади та держава. Згідно із ч. 1 ст. 80 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи визначаються суб'єктами права власності на землі приватної власності. Територіальні громади сіл, селищ, міст як суб'єкти права комунальної власності на землю (ч. 2. ст. 80 Земельного кодексу України) реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, до яких згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» належать сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи. Суб'єктами права державної власності на землю відповідно до ст. 14 Конституції України є держава (ч. 3. ст. 80 Земельного кодексу України), яка реалізує це право через відповідні органи державної влади. Громадяни, інші суб'єкти права власності на землю мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі договорів міни, дарування, успадкування та укладання інших цивільно-правових угод (ст. 81 Земельного кодексу України). Юридичні особи в земельних відносинах користуються тими самими правами і обов'язками, що й громадяни України, вони набувають у приватну власність земельні ділянки для здійснення завдань, передбачених їхніми статутами. Юридична особа набуває право власності на земельну ділянку від свого імені та вирішує це питання самостійно в установленому статутом порядку. Особливою формою набуття права власності на землю юридичною особою є внесення земельних ділянок до статутного фонду. До інших підстав набуття права власності на земельну ділянку юридичною особою можна віднести приватизацію державних земель. Право комунальної власності. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є в комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. Землі територіальних громад, сіл, селищ, міст належать до комунальної власності. Земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти комунальної власності, належать до земель комунальної власності. Привертає до себе увагу та обставина, що в державній влас ності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Земельний кодекс України визначає перелік земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну і приватну власність, до них належать землі атомної енергетики, космічної системи, землі оборони. Крім цього, варто зупинитися на ст. 86 Земельного кодексу України, яка стосується спільній власності з визначенням частки кожного або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність). Водночас питанню спільної влас ності присвячена гл. 26 Цивільного кодексу України, яка визначає поняття і види права спільної власності (ст. 355 Цивільного кодексу України). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності (ст. 356 і 368 Цивільного кодексу України). Суб'єктами права спільної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. У тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди, землі, які є державною власністю, надаються відповідною радою на підставі договору ст. 93 Земельного кодексу України, розд. ІІ Закону України «Про оренду землі». Форму договору й порядок його реєстрації встановлено відповідно постановами Кабінету Міністрів України «Про форму договору на 5.2. Право користування землею Право землекористування є системою правових норм, закріплених у земельному законодавстві, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з використанням земельних ресурсів. Варто звернути увагу на поняття права постійного користу вання земельною ділянкою (ст. 92 Земельного кодексу України). Право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. Право власності на землі територіальних громад і держави визначається ст. 83 і 84 Земельного кодексу України. Право користування земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Потрібно також приділити увагу такому інституту, як оренда землі. Оренда стала одним зі способів реформування відносин власності в аграропромисловому комплексі. Правове регулювання орендних відносин здійснюється ст. 93 Земельного кодексу України, Законом України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998р. Поняття «оренда» акумулюють у собі, з одного боку, критерії терміновості, платності, а з іншого — показують відмінність, специфічність, багатогранність досліджуваного предмета. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам. Крім цього, слід звернути увагу на нові строки оренди землі, які зазначаються в ч. З ст. 93 Земельного кодексу України, — ко роткострокова (не більше 5 років) та довгострокова (не більше 50 років). Поняття договору оренди, його форма, умови та порядок укладення, термін дії, державна реєстрація визначаються в ст. 12—18 Закону України «Про оренду землі». Форму договору й порядок його реєстрації встановлено відповідно постановами Кабінет}' Міністрів України «Про форму договору на право тимчасового користування землею (у тому числі на умовах оренди)» від 17 грудня 1993 р. № 197 і «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі» від 25 грудня 1998 р. №2073. Отже, якщо договір оренди було укладено на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай), але потім, з виділенням цієї частки в натурі (на місцевості), виготовлено державний акт на право приватної власності на землю, то має відбутися припинення дій зобов'язання угодою сторін шляхом переукладення договору або припинення зобов'язання у зв'язку з неможливістю виконання Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда). У разі укладення підприємствами, установами, організаціями, які використовують землю для сільськогосподарських потреб, договорів оренди земельної частки (паю), із власниками цих часток (паїв) ними виплачується орендна плата в натуральній або грошовій формах. Розмір орендної плати за земельну частку (пай) має бути не менше 1 % визначеної відповідно до законодавства вартості орендованої земельної частки (паю). Орендна плата за земельні ділянки в місті Києві визначається згідно з Рішенням Київської міської ради від 26 вересня 2002 р. № 26/186.
|
|||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2019-11-02; просмотров: 123; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.145.102.118 (0.06 с.) |