Претендували на оригінальне тлумачення Святого Письма. Інтелектуальний спадок

Августина у середні віки був розвинений в працях багатьох європейських теологів,

Кожен з яких намагався в нових умовах віднайти не помічені попередниками риси

Провидіння або подати тлумачення сучасних їм подій.

Середньовічні теологи не відводили історії окремого місця серед наук, а

Розглядали її як галузь теологічної літератури, що залежить від теології і риторики.

Такий погляд утримувався майже до кінця ХVІІІ ст. Тільки окремі історичні

Відомості викладалися професорами середньовічних університетів.

Середньовічна історична література є обширною. У різний час писались

“аннали” — короткі і сухі записи про події по роках, “хроніки” — більш широкі

твори, котрі мали висвітлити історію народу чи держави від створення світу, “історії”

— описи переважно сучасних автору подій з коментарями і оцінками. Існувала

Численна агіографічна література, що містила історичну інформацію, оправлену у

Сильно препаровану моралізаторську оболонку. Історичні аспекти були властиві

Такому жанру середньовічної літератури як героїчний епос, який своїм корінням

Сягав періоду “варварських” діянь.

Середньовічні хроніки здебільшого були компіляціями, в основі яких лежали

Більш ранні твори античних істориків чи теологів. Хроністи з охотою включали у

Хроніки різні документи, що потрапляли їм у руки, але при цьому не соромились

Вносити у них довільні зміни і спотворення в угоду церкви чи правителів. Перекази,

Легенди і чутки вони викладали так само достовірно як і правдиві відомості,

Особливо якщо ті сприяли підвищенню авторитету віри і церкви. Компіляція

Вважалась явищем гідним наслідування. Тому часом траплялись випадки, коли

Авторові хроніки не належало жодного самостійного рядка у великому творі. Свою

Працю хроністи порівнювали з “букетом квітів”, зірваних на лузі, а себе — з

Працелюбною “бджілкою”, що збирає з них нектар. Таке ставлення пояснювалось

Обмеженим колом доступної літератури, яка знаходилась у монастирських

Бібліотеках. Як правило ченці-хроністи взимку робили виписки з рукописних книг на

Воскових табличках, а вже влітку переносили ці виписки на перґамент. Пізніше у

Текст неодноразово вносилися правки у зв’язку зі змінами політичної ситуації або

Іншими подіями. Спочатку тексти таких хронік навіть не поділялись на розділи й

Записувалися суцільно; пізніше (з ІХ-Х ст.) текст стали поділяти на частини і розділи.

Немає жодного хроніста, який би не запевняв читача у своїй повній

Правдивості. Ще Августин писав:”Завдання історії — розповідати факти правдиво і з

Метою корисності”. Остання вимога, щоправда, заплутувала й затуманювала справу.

Сам Августин у двох спеціальних трактатах (“Про лжу” і “Проти лжи”) тлумачив

Правду і лжу своєрідно:”Не кожний, хто говорить лжу є винним у обмані, якщо

Розділ 2. Теологічна історія...

45

тільки він думає або вірить у істинність того, що він говорить... Можна без усякого

Обману говорити неправду, якщо ти думаєш, що справа відбувалась так як сказано,

хоча б це було зовсім не так”(!) Пізніше церковні авторитети освячували лжу в

“інтересах справи”, тобто церкви і віри. Тому і хроніки, і житія були сповнені описів

“див”, бачених авторами “на власні очі”, котрі повинні були утвердити читача у

питаннях віри.

Теологічна історія стала єдиною методологією опису і розуміння минулого,

Обов’язковим світоглядом освічених європейців, які намагалися наповнити “священу

Історію” живими прикладами реального життя. Проте, як зазначалося вище,

Християнське світобачення розвивалось і видозмінювалось в залежності від

Політичних, ідеологічних і культурних умов, стану церкви та інших чинників.

Нагромаджуваний досвід освоєння дійсності і осмислення минулого неодмінно

Вносив нові елементи у історичну картину світу. Доцільно коротко прослідкувати