Тема: Визнання та виконання арбітражних рішень.

 

Мета вивчення

 

Вивчення поняття, правової природи, підстав та порядку визнання та виконання арбітражного рішення у зазначеній темі є безперечно необхідним та актуальним, що дозволить вивести на новий якісний рівень систему господарсько-процесуального законодавства в Україні, полегшити розуміння порядку визнання та виконання арбітражних рішень, підвищити рівень правового регулювання діяльності міжнародних комерційних арбітражів.

 

Результати навчання

 

Після лекції здобувач вищої освіти буде (спроможний):

 

1. аргументувати пропозиції щодо вирішення дискусійних питань щодо поняття, правової природи, підстав та порядку визнання та виконання арбітражного рішення;

2. застосовувати знанняпід час проведення наукових досліджень та викладання господарсько-процесуального права щодо поняття, правової природи, підстав та порядку визнання та виконання арбітражного рішення;

3. визначати та аналізувати новітні тенденції розвитку правової науки та практики розгляду спорів міжнародним комерційним арбітражем;

4. узагальнювати теорію і практику з метою вирішення актуальних питань щодо діяльності міжнародного комерційного арбітражу;

5. порівнювати сучасні тенденції розвитку господарсько-процесуального права України та країн ЄС та формувати пропозиції щодо врахування міжнародного досвіду та гармонізації законодавства України та законодавства ЄС щодо поняття, правової природи, підстав та порядку визнання та виконання арбітражного рішення;

6. здійснювати системнийнауковий аналіз вітчизняної та зарубіжної практики у галузі господарсько-процесуального права та законодавства щодо поняття, правової природи, підстав та порядку визнання та виконання арбітражного рішення.

 

Література

 

1. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. // ВВР. – 1996. - № 30. - Ст. 141.

2. Конвенция о признании и приведении в исполнение иностранных арбитражных решений от 10 июня 1958 г. // Офіційний вісник України. – 2004. – № 45 (26.11.2004). – Стор. 329. – Ст. 3004.

3. Типовой закон ЮНСИТРАЛ о международном торговом арбитраже 1985 год, с изменениями, принятыми в 2006 году. Комиссия Организации Объединенных Наций по праву международной торговли. – Вена: Организация Объединенных Наций, 2008. – С. 1–22.

4. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. // ВВР. - 2003. - № 18-22. – Ст. 144.

5. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // ВВР. – 2003. - № 40-44. - Ст. 356.

6. Про міжнародний комерційний арбітраж: Закон України від 24 лютого 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 25. – Ст. 198.

7. LCIA Arbitration Rules of 1 January 1998 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.lcia.org/Dispute_Resolution_Services/LCIA_Arbitration_Rules.aspx.

8. Арбитражный регламент Европейской экономической комиссии ООН // Цірат Г.А. Міжнародний комерційний арбітраж: Навч. посіб. / Г.А. Цірат. – К.: Істина, 2002. – С. 235–246.

9. Регламент международного арбитража Американской арбитражной ассоциации // Ануфриева Л.П. Международное частное право: В 3-х т. Том 3. Трансграничные банкротства. Международный коммерческий арбитраж. Международный гражданский процесс: Учебник / Л.П. Ануфриева. – М.: Издательство БЕК, 2001. – С. 572–586.

10. Алексеев М.А. Трансформация роли правовых основ компетенции международного коммерческого арбитражного суда в современной экономической действительности: автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 «Гражданское право; предпринимательское право; семейное право; международное частное право» / М.А. Алексеев. – Волгоград, 2012. – 34 с.

11. Боднар Т.В. Договірні зобов’язання в цивільному праві: (Заг. положення): Навч. посіб. / Т.В. Боднар. – К.: Юстиніан, 2007. – 280 с. – Бібліогр.: С. 270– 277.

12. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая: Общие положения: Издание 2-е, завод 6-й (стереотипный) / М.И. Брагинский, В.В. Витрянский. – М.: «Статут», 2003. – 848 с.

13. Брунцева Е.В. Международный коммерческий арбитраж / Учебное пособие для высших юридических учебных заведений / Е.В. Брунцева. – СПб: Издательский дом «Сентябрь», 2001. – 368 с. ЦИВІЛЬНЕ ТА ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО 102 «Вісник Вищої ради юстиції» № 4 (12) 2012

14. Волощук О.Т. Арбітражна угода в міжнародному комерційному арбітражі / О.Т. Волощук // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2010. – № 10. – С. 126–137.

15. Договірне право України. Загальна частина: навч. посіб. / Т.В. Боднар, О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова та ін.; за ред. О.В. Дзери. – К. Юрінком Інтер, 2008. – 896 с.

16. Житнигор Б.С., Павлов В.В., Дробот Е.А. Международный коммерческий арбитраж: Проблемы глобальной унификации правил отправления правосудия и легализации вердиктов / Борис Житнигор, Валентин Павлов, Елена Дробот; Укр. Акад. наук, World Information Distributed University (WIDU); Акад. Современного Искусства УАН. – Tighina: S. n., 2009 (Полиграфист). – 592 p. – (Серия научно-публицистических изданий Академии современного искусства).

17. Захарченко Т.Г. Арбітражна угода як правова основа передачі спору на розгляд у міжнародний комерційний арбітраж / Т.Г. Захарченко // Міжнародний комерційний арбітраж в Україні: теорія та законодавство / Торг.-пром. палата України; Під заг. ред І.Г. Побірченка. – К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. – С. 30–45.

18. Иоффе О.С. Избранные труды: в 4 т. Т. III. Обязательственное право / О.С. Иоффе. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2004. – 837 с.

19. Котельников Г.А. Правовая природа арбитражного соглашения и последствия его заключения: автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.15. «Гражданский процесс; арбитражный процесс» / Г.А. Котельников. – Екатеринбург, 2008. – 29 с.

20. Лебедев С.Н. Международный коммерческий арбитраж: компетенция арбитров и соглашение сторон / С.Н. Лебедев // Лебедев С.Н. Избранные труды по международному коммерческому арбитражу, праву международной торговли, международному частному праву, частному ЦИВІЛЬНЕ ТА ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО «Вісник Вищої ради юстиції» № 4 (12) 2012 103 морскому праву / МГИМО (У) МИД России. Кафедра междунар. частн. и гражд. права; Сост. А.И. Муранов. – М.: Статут, 2009. – С. 287–390.

21. Международное частное право: Учебник / Л.П. Ануфриева, К.А. Бекяшев, Г.К. Дмитриева и др.; Отв. Ред. Г.К. Дмитриева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. – 688 с.

22. Николюкин С.В. Арбитражное соглашение и компетенция международного коммерческого арбитража. Проблемы теории и практики / С.В. Николюкин. – М.: Юриспруденция, 2009. – 144 с.

23. Николюкин С.В. Международный коммерческий арбитраж / С.В. Николюкин. – М.: Юристинформ, 2009. – 216 с.

24. Нортон А.Т. Справочник по международным коммерческим контрактам / Перевод с англ. – М.: Мир, право, информация, 2001. – 400 с.

25. Очерки международного частного права / Под ред. проф. А. Довгерта. – Х.: ООО «Одиссей», 2007. – 816 с.

26. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. 5-е изд., стереот / И.А. Покровский. – М. Статут, 2009. – 351 с. (Классика российской цивилистики.)

27. Притика Ю.Д. Теоретичні проблеми захисту прав учасників цивільних правовідносин в третейському суді: дис. на здобуття наукового ступеня док. юрид. наук: спец. 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Ю.Д. Притика. – К., 2006. – 632 с.

28. Притика Ю.Д., Куфтирєв П.В. Зміст арбітражної угоди / Ю.Д. Притика, П.В. Куфтирєв // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2002. – № 4. – С. 76–81.

29. Рожкова М.А. Средства и способы правовой защиты сторон коммерческого спора / М.А. Рожкова. – М.: Волтерс Клувер, 2006. – 416 с.

30. Рожкова М.А. Юридические факты гражданского и процессуального права: соглашения о защите прав и процессуальные соглашения / М.А. Рожкова / Иссл. центр частного права. М.: Статут, 2009. – 332 с. ЦИВІЛЬНЕ ТА ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО 104 «Вісник Вищої ради юстиції» № 4 (12) 2012

31. Третейское разбирательство в Российской Федерации: учебное пособие / [Курочкин С.А. и др.]; под ред. О.Ю. Скворцова. – М.: Волтерс Клувер, 2010. – 400 с.

32. Фолсом Р.Х., Гордон М.У., Спаногл Дж.А. Международные сделки: Краткий курс / Пер. с англ. – М.: Издательская корпорация «Логос», 1996. – 528 с.

33. Цірат Г.А. Міжнародний комерційний арбітраж: Навч. посіб. / Г.А. Цірат. – К.: Істина, 2002. – Бібліогр.: 304 с.

 

План

1. Міжнародно-правове регулювання визнання і виконання іноземних арбітражних рішень.

2. Національно-правове регулювання визнання і виконання іноземних арбітражних рішень.

3. Процесуальні аспекти визнання і виконання іноземних арбітражних рішень.

3.1. Визначення процесуального документа, поданням якого має порушуватися провадження у справах про визнання та виконання на території України іноземних арбітражних рішень.

3.2. Порядок судового розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання іноземного арбітражного рішення.

3.3. Визначення виду процесуального документа, який повинен ухвалити компетентний український суд за результатами розгляду справи про визнання та виконання іноземного арбітражного рішення.

4. Порядок виконання ухвали суду, що набрала законної сили, про надання дозволу на примусове виконання іноземного арбітражного рішення або наказу господарського суду.

Основний зміст

 

Питання 1. Міжнародно-правове регулювання визнання і виконання іноземних арбітражних рішень.

 

Загальним принципом виконання арбітражних рішень є принцип добровільного виконання. Добровільне виконання має місце тоді, коли сторона, проти якої це арбітражне рішення винесене, виконує його без застосування з боку другої сторони, на користь якої його винесено, процедур примусового виконання, передбачених законодавством кожної країни.

Якщо сторона, проти якої винесене арбітражне рішення, не виконала його добровільно, існує можливість застосувати процедуру примусового виконання цього рішення.

Примусове виконання арбітражного рішення - це така процедура, коли до сторони, проти якої арбітражне рішення винесене, застосовуються спрямовані на його виконання засоби примусового характеру, передбачені законом країни місця виконання.

Ефективність арбітражу, який вирішує спори у сфері міжнародної торгівлі, може бути досягнута в тому випадку, якщо існує можливість примусового виконання його рішення не тільки в тій країні, де арбітражне рішення було винесене, але і за її межами. Треба зазначити, що в жодній країні світу іноземні арбітражні рішення не мають «безпосередньої виконавчої сили» і для набуття ними такої сили необхідно пройти спеціальну процедуру визнання та отримання дозволу на виконання в країні, в якій запитується таке виконання.

Поряд з національними правовими інструментами регулювання визнання та виконання іноземних арбітражних рішень значну, а іноді вирішальну роль, відіграють міжнародно-правові способи регулювання цих питань. До таких способів можна віднести як двосторонні, так і багатосторонні міжнародні договори, причому роль останніх постійно зростає.

Першим важливим кроком на шляху міжнародно-правової уніфікації норм, що регулюють міжнародний комерційний арбітраж в цілому та виконання арбітражних рішень зокрема, стали женевський Протокол 1923р. та Женевська конвенція 1927р..

Конвенцією було передбачено дуже багато вимог щодо арбітражної угоди та арбітражного рішення. Обов'язок доведення того, що арбітражне рішення та арбітражна угода відповідають основним вимогам Конвенції, покладався на сторону, на користь якої рішення було винесене. Це ставило сторону, яка вже несла на собі тягар доведення своєї правоти в арбітражному процесі, в становище менш вигідне, ніж те, в якому знаходиться сторона, що програла і проти якої вимагалося виконання цього арбітражного рішення. Наявність великої кількості вимог формального характеру ускладнювала процедуру визнання та виконання арбітражних рішень. Невизначеність остаточного та вичерпного переліку підстав, за наявності однієї з яких у виконанні іноземного арбітражного рішення могло бути відмовлено, заважало формуванню єдиного уніфікованого підходу до виконання арбітражних рішень у різних країнах-учасницях Конвенції.

Таким чином, перша спроба міжнародно-правової уніфікації основних питань міжнародного комерційного арбітражу, яка була розпочата в женевських актах, виявилася невдалою. Зростаюча інтенсивність сучасної міжнародної торгівлі і обумовлена цим необхідність спростити арбітраж змусили міжнародні ділові кола визнати, що женевські угоди вже не відповідають вимогам сучасних міжнародних економічних відносин.

Перший крок, спрямований на поліпшення такого становища, зробила Економічна і Соціальна Рада ООН на пропозицію Міжнародної торгової палати, яка представила вищезазначеній Раді попередній проект Конвенції про визнання і виконання арбітражних рішень. Економічна і Соціальна Рада ООН прийняла рішення (резолюція 520 XVII) створити Спеціальний Комітет, до складу якого ввійшли представники восьми держав-членів. Завданням Комітету було вивчення запропонованого МТП попереднього проекту Конвенції, подання Раді доповіді з цього питання, а також розробка в разі необхідності проекту нової конвенції. Такий проект разом з доповіддю був поданий Економічній і Соціальній Раді. В доповіді Спеціальний Комітет, аналізуючи поставлене МТП питання і підготовлений нею огляд, дійшов висновку, що необхідна розробка нової конвенції, яка, сприяючи більшою мірою, ніж Женевська конвенція 1927 р., виконанню іноземних арбітражних рішень, водночас виражала б загальноприйняті принципи правосуддя і поваги до суверенних прав держав.

У своїй резолюції від 3 травня 1956 р. № 604 Економічна і Соціальна Рада прийняла рішення скликати конференцію повноважних представників держав, метою якої стало б укладення конвенції і розгляд можливих заходів для підвищення ефективності арбітражу як засобу вирішення цивільно-правових спорів. Ця конференція, на якій була прийнята Конвенція про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень, проходила в Нью-Йорку з 20 травня до 10 червня 1958 р.

Нью-Йоркська конвенція не вирішила всіх проблем, що стосуються міжнародного арбітражу, однак вона врегулювала найважливішу з них, як і Женевська конвенція 1927 р., а саме — проблему визнання і виконання іноземних арбітражних рішень. У тексті Конвенції (ст. 2) була викладена суть женевського Протоколу 1923 р. Женевський Протокол 1923 р. і Женевська конвенція 1927 р. втрачали силу між Договірними державами після того, як ці держави ставали учасниками Нью-Йоркської конвенції (ст. 7).

Норми Нью-Йоркської конвенції застосовуються щодо визнання і виконання арбітражних рішень, винесених на території держави іншої, ніж та, де вимагається визнання і виконання таких арбітражних рішень, щодо спорів, сторонами в яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Положення Конвенції застосовуються також до арбітражних рішень, які не вважаються внутрішніми в тій державі, в якій запитується їх визнання і виконання.

Нью-Йоркська конвенція зробила великий крок уперед порівняно з женевським Протоколом і Женевською конвенцією, які поширювали свою дію тільки на арбітражні рішення, винесені на території однієї з Договірних держав.

Таким чином, як базовий принцип Нью-Йоркська конвенція закріпила принцип, згідно з яким виконанню підлягають арбітражні рішення, винесені на території будь-якої держави, незалежно від того, є вона учасницею Конвенції чи ні. Цей критерій чи принцип можна умовно назвати «територіальним». Також відповідно до Конвенції не має значення, належать сторони арбітражної угоди, на підставі якої було винесене арбітражне рішення, до держав-учасниць Конвенції чи ні. Тому теоретично можна припустити таку ситуацію, коли на території певної країни-учасниці Конвенції буде виконуватися арбітражне рішення, винесене на території держави, яка не є учасницею Конвенції, щодо спору між сторонами арбітражної угоди, жодна з яких не належить до держав-учасниць Конвенції.

Проте Нью-Йоркська конвенція не повністю відмовилась від принципів, закріплених в женевських актах. Разом із зазначеним загальним правилом Конвенція 1958 р. передбачає, що та чи інша держава, яка стає учасницею Конвенції, має можливість обмежити сферу її застосування. Якщо будь-яка держава вважає неприйнятним для себе такий принцип, Конвенція передбачила можливість для таких держав обмежити застосування положень Конвенції тільки державами-учасницями. Для цього може бути використане перше застереження, що міститься в ст. 1(3) Конвенції. Держава, яка скористалася правом зробити таке застереження, буде застосовувати положення Конвенції щодо визнання і виконання на своїй території тільки тих арбітражних рішень, які винесені на території інших Договірних держав (так звані взаємні застереження).

Державні суди деяких країн, які скористалися зазначеним вище застереженням про взаємність, вказують у своїх рішеннях, що Конвенція застосовується для виконання арбітражних рішень, тільки якщо ці арбітражні рішення були винесені на території інших Договірних держав. Наприклад, Верховний Суд Японії зазначив стосовно арбітражного рішення, винесеного в Народній Республіці Китай, таке: суду добре відомо, що Японія приєдналася до Нью-Йоркської конвенції 20червня 1961 р. з декларацією, що вона буде застосовувати Нью-Йоркську конвенцію про визнання і виконання арбітражних рішень, винесених тільки на території іншої Договірної держави, і що Народна Республіка Китай приєдналася до Нью-Йоркської конвенції 27 листопада 1986 р. і арбітражні рішення, що прийняти у НРК до 27.11.1986р. не будуть виконуватися на теріторії Японії.

Для деяких країн не є достатнім, щоб відділ договорів Організації Об'єднаних Націй було повідомлено про те, що певна країна стала державою-учасницею Конвенції. В таких країнах судам дозволено застосовувати Конвенцію щодо арбітражних рішень, винесених в інших країнах тільки після того, як уряд або одне з його агентств переконаються, що дана країна стала договірною державою, і подадуть відповідні «посвідчення». Прикладом такого підходу є Австралія, в якій секретар Міністерства закордонних справ повинен підписати сертифікат, зазначивши, що країна є Договірною державою в межах Нью-Йоркської конвенції.

Разом з іноземними арбітражними рішеннями, визнаними такими згідно з «територіальним» принципом, у сферу дії Конвенції також підпадають арбітражні рішення, які не вважаються «внутрішніми» арбітражними рішеннями з погляду законодавства держави, на території якої вимагається визнання і виконання даного рішення. В цьому випадку мова йде про арбітражні рішення, які винесені на території тієї ж держави, в якій вимагається визнання і виконання даних рішень, але за законодавством даної держави ці рішення не є «внутрішніми» арбітражними рішеннями. На жаль, Конвенція не дає визначення «внутрішнього» арбітражного рішення, а лише відсилає до законодавства тієї держави, де вимагається виконання рішення.

Варто також звернути увагу, що Конвенція 1958 р. не містить вказівок стосовно того, що її положення повинні застосовуватися тільки до арбітражних рішень, винесених щодо спору між особами, які належать до різних держав, що є учасницями Конвенції. Конвенція взагалі не містить ніяких вимог стосовно належності сторін арбітражної угоди до тієї чи іншої держави, а також моменту підписання арбітражної угоди. Це також відрізняє її від Протоколу і Конвенції 1927 p., а також від Європейської конвенції 1961 p., яка застосовується щодо арбітражних угод, арбітражних процесів і рішень, винесених на підставі таких арбітражних угод тільки в тому разі, якщо на момент підписання арбітражної угоди її сторони мали своє місцезнаходження або місце проживання в різних державах-учасницях Конвенції. Таким чином, на відміну від Нью-Йоркської Європейська конвенція виключає можливість застосування її положень щодо арбітражних угод, процесів і, що важливо, арбітражних рішень, коли обидві сторони арбітражної угоди не належать до Договірних держав.

Конвенція не встановлює також обмежень стосовно правовідносин, спори з яких будуть підпадати під її дію. Проте в ст. 1(3) Конвенції зазначено, що держави під час ратифікації і приєднання мають право вказати, що вони будуть застосовувати Конвенцію тільки щодо спорів, які виникають із договірних або інших правовідносин, що вважаються торговельними за національним законодавством даної держави. Приблизно третина держав-учасниць Конвенції зробили такі заяви. Так, Франція заявила, що вона буде застосовувати Конвенцію тільки до спорів, що виникають з правових відносин, договірних або інших, які розглядаються як торговельні за законами Франції. Норвегія зробила заяву, що застосовуватиме Конвенцію до спорів, в яких предметом судочинства є нерухомість, яка знаходиться в Норвегії, або право на таке майно.

Також слід зауважити, що Конвенція 1958 р. поширює свою дію на арбітражні рішення, винесені як арбітражами ad hoc, так і постійно діючими арбітражними органами, чим закріплює принцип, згідно з яким арбітражні рішення, винесені арбітражами ad hoc мають таку ж юридичну силу, як і рішення, винесені постійно діючими арбітражними органами.

Ключовими для визнання і виконання арбітражних рішень є положення ст. IIІ Нью-Йоркської конвенції. Згідно з ним кожна держава-учасниця Конвенції взяла на себе зобов'язання визнавати арбітражні рішення як обов'язкові і виконувати ці рішення згідно з процесуальними нормами, що діють на території даної держави. Процесуальний режим, згідно з яким мають виконуватися арбітражні рішення, не повинен бути більш обтяжливим (більш складним за процедурою, більш тривалим у часі і таким, що коштує дорожче - мито, збори та ін.), ніж той, що застосовується в даній державі для визнання і виконання внутрішніх арбітражних рішень. Таким чином, за деякими винятками для визнання і виконання арбітражних рішень в межах Конвенції, так званих конвенційних арбітражних рішень, має застосовуватися, фактично, національний режим виконання.

Стаття IV Конвенції визначає технічні і формальні вимоги до документів, які повинні подаватися зацікавленою стороною для виконання іноземних арбітражних рішень. Сторона, яка звертається за визнанням і примусовим виконанням іноземного арбітражного рішення, що набуло сили, повинна направити до компетентної влади країни, в якій дане арбітражне рішення має бути виконане, письмове клопотання або заяву з проханням визнати і виконати це рішення. Слід зауважити: Конвенція не містить будь-яких вимог до форми та змісту такого клопотання, що вказує на те, що такі вимоги мають бути визначені законодавством кожної країни. До даного клопотання необхідно додати: належним чином завірений оригінал арбітражного рішення або належним чином завірену копію арбітражного рішення, оригінал арбітражної угоди або її належним чином засвідчену копію, на підставі якої було розглянуто спір і винесено арбітражне рішення.

Якщо мова арбітражного рішення не співпадає з мовою країни місця його виконання, то обов'язковим є переклад арбітражного рішення і арбітражної угоди на офіційну (державну) мову країни місця виконання. Переклад цих документів має бути завірений або дипломатичним чи консульським закладом, або офіційним чи присяжним перекладачем.

Необхідність подання арбітражної угоди випливає з положень ст. II Конвенції, згідно з якою кожна договірна держава визнає письмову угоду, за якою сторони зобов'язуються передати до арбітражу усі або будь-які спори. Існування письмової арбітражної угоди розглядається Конвенцією як умова дійсності арбітражного рішення. Компетентна влада країни виконання повинна переконатися в існуванні арбітражної угоди і мати її в своєму розпорядженні на випадок, якщо сторона, проти якої винесено рішення, буде посилатися на недійсність цієї арбітражної угоди. Передбачаючи тільки надання арбітражного рішення і угоди, Конвенція ліквідовує вимоги подвійної екзекватури, які існували раніше згідно з положеннями Женевської конвенції, і концентрує судовий контроль у країні, де рішення має виконуватися. Сторона, яка подає ці два документи, подає докази prima facie свого права на виконання арбітражного рішення. Її прохання має бути задоволеним, якщо іншою стороною не буде доведена жодна із перелічених далі підстав для відведення або вони не будуть встановлені судом.

Взявши на себе зобов'язання визнавати іноземні арбітражні рішення обов'язковими і виконувати їх на своїй території, держави - учасниці Нью-Йоркської конвенції узгодили перелік підстав, за наявності однієї з яких у виконанні іноземного арбітражного рішення може бути відмовлено в країні місця виконання. Перелік таких підстав було визначено у ст. V Конвенції, яка складається з двох частин. В основі такого поділу лежить критерій покладання обов'язку доведення наявності тієї чи іншої підстави для відмови у виконанні арбітражного рішення. Пункт 1 ст. V Конвенції дає перелік підстав для відмови у виконанні, які повинні бути доведені стороною, проти якої арбітражне рішення спрямовано і вимагається до виконання. Пункт 2 ст. V дає перелік підстав, наявність яких суд може встановлювати на власний розсуд, опираючись при цьому не тільки і не стільки на докази сторін, скільки на свої власні дослідження. Незважаючи на те, що у ст. V(2) Конвенції передбачено дві підстави, вони в цілому стосуються порушень публічного порядку згідно з законом країни суду, в якій вимагається визнання і виконання арбітражного рішення.

Практика застосування судами різних країн положень ст. V Конвенції свідчить, що перелік підстав має тлумачитися вузько. Застосування судами підстав, передбачених ст. V(l) Конвенції, для відмови у виконанні можливе тільки в разі серйозного порушення або чинних норм права, або загальних принципів міжнародного комерційного арбітражу, або положень, обов'язкових для сторін та арбітрів, які випливають з арбітражної угоди.

Щодо підстав для відмови у виконанні, передбачених ст. V(2) Конвенції, то суди повинні приймати рішення про порушення публічного порядку тільки у випадках порушення міжнародного, а не внутрішнього публічного порядку.

Значення, зміст та спрямованість ст. ст. IV-VI Конвенції полягають у тому, що мають створити такий правовий режим виконання арбітражних рішень, який був би максимально спрощеним та сприятливим. Таке ставлення закріплює, як зазначили відповідні суди США, «презумпцію, спрямовану на виконання».

Державні суди країн-учасниць Конвенції, в яких запитується визнання і виконання іноземних арбітражних рішень, не мають права власного розсуду щодо відмови у виконанні іноземних арбітражних рішень з підстав інших, ніж ті, що передбачені ст. V Конвенції. Отже, першою характерною рисою підстав для відмови у визнанні та виконанні іноземних арбітражних рішень, передбачених ст. V Нью- Йоркської конвенції, є їх вичерпність.

Другою рисою, яка характеризує підстави для відмови у виконанні арбітражних рішень і логічно випливає із змісту першої риси, розглянутої вище, є те, що державний суд, в якому вимагається виконання іноземного арбітражного рішення, не може переглядати арбітражне рішення по суті в силу того, що такі підставі, як, наприклад, помилкове тлумачення факту чи закону арбітром, не внесені до переліку підстав для відмови, перелічених ст. V Конвенції. Це також підтверджується практикою судів різних держав.

Принцип, згідно з яким державний суд не може піддавати арбітражне рішення перегляду по суті, не означає, що суд не може дослідити арбітражне рішення для виявлення підстав для відмови у виконанні, передбачених ст. V Конвенції, наприклад, щодо перевищення арбітром своїх повноважень і таке ін.

Практика судів різних держав свідчить, що перегляд арбітражного рішення по суті заборонений Конвенцією. З цього приводу Верховний Суд Індії провів тривале публічне розслідування і дійшов висновку, що обсяг питань, поставлених перед судом, в якому вимагається виконання арбітражного рішення, обмежується підставами, зазначеними в розділі 7 Акта 1961 р. (який імплементує Нью-Йоркську конвенцію в Індії), і «не дає можливості стороні вказаного розгляду піддавати сумніву суть арбітражного рішення» (Commercial Arbitration Yearbook, 1994.- Vol.19. - P. 1027-1034).

Касаційний суд в Люксембурзі заявив, що Нью-Йоркська конвенція не передбачає контролю над способом, яким арбітри виносять рішення по суті справи. Єдиним застереженням є міжнародний публічний порядок. Навіть у випадку навмисної помилки під час тлумачення факту чи закону, вчиненого арбітражним трибуналом, це не є підставою для відмови у виконанні арбітражного рішення. Інші суди також підтвердили принцип неможливості перегляду арбітражного рішення по суті.

Третя риса, яка характеризує підстави для відмови у виконанні іноземних арбітражних рішень, полягає в тому, що обов'язок доведення наявності цих підстав лежить на стороні, проти якої вимагається виконання арбітражного рішення. Прохання про відмову у виконанні повинна заявити сторона, проти якої дане арбітражне рішення спрямоване і проти якої вимагається його виконання. На цю ж сторону покладено обов'язок збирання і подання компетентному державному суду доказів, які підтверджують наявність однієї або кількох підстав, передбачених Конвенцією, і тільки за наявності заявленого прохання щодо відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення з поданням відповідних доказів компетентний державний суд має право розглянути це прохання, вивчити і оцінити подані докази згідно з процесуальними нормами країни, в якій вимагається визнання та виконання арбітражного рішення. З цього правила випливає, що компетентний державний суд, в якому розглядається справа про виконання арбітражного рішення, не має права з власної ініціативи ані заявляти про наявність тих чи інших підстав, ані збирати докази для підтвердження наявності цих підстав. Ця третя основна риса, яка характеризує підстави для відмови у виконанні, також майже одностайно підтверджується практикою судів різних держав.

 

Питання 2. Національно-правове регулювання визнання і виконання іноземних арбітражних рішень.

Джерелами норм, що регулюють питання визнання і виконання іноземних арбітражних рішень, є міжнародні договори, внутрішнє законодавство держав, а також судова практика і доктрина в тих країнах, у яких вони визнаються джерелом права.

Міжнародні договори і, перш за все, багатосторонні міжнародні договори (конвенції), відіграють значну роль у правовому регулюванні багатьох аспектів міжнародного комерційного арбітражу в цілому і питань визнання і виконання іноземних арбітражних рішень зокрема.

До багатосторонніх міжнародних договорів у сфері міжнародного комерційного арбітражу належать, перш за все, женевський Протокол про арбітражні застереження 1923 р., Женевська конвенція про виконання іноземних арбітражних рішень 1927 р., Нью-Йоркська конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р., Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р., а також Міжамериканська конвенція про міжнародний комерційній арбітраж.

Україна як правонаступниця Української PCP за міжнародними договорами, укладеними Українською PCP1, є учасницею Нью-Йоркської конвенції 1958 p., яку Українська PCP ратифікувала у 1960 p., і Європейської конвенції 1961 p., яку Українська PCP ратифікувала у 1963 р.

Відповідно до ст. 9 Конституції України норми міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є складовою частиною національного законодавства України і тому є обов'язковими для виконання на всій території України. В силу того, що вказані дві конвенції були ратифіковані Українською PCP, то згідно з Законом України «Про правонаступництво України» положення Нью-Йоркської і Європейської конвенцій є положеннями законодавства України, які мають обов'язковий характер і повинні застосовуватися як норми національного права України.

Національними, тобто суто внутрішніми правовими актами окремих держав, що регулюють міжнародний комерційний арбітраж в цілому і визнання та виконання іноземних арбітражних рішень зокрема, є цивільні процесуальні кодекси, спеціальні закони, інші нормативні акти.

На національно-правовому рівні питання визнання і виконання іноземних арбітражних рішень в Україні регулюються положеннями законів України «Про міжнародний комерційний арбітраж», відповідними нормами ЦПК України, ГПК України, Закону України «Про виконавче провадження» та деякими іншими внутрішніми нормативними актами України.

 

Питання 3. Процесуальні аспекти визнання і виконання іноземних арбітражних рішень.

 

Процесуальні аспекти визнання і виконання іноземних арбітражних рішень в Україні регулюються, перш за все, положеннями Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», а також нормами ЦПК України, ГПК України і Закону України «Про виконавче провадження».

Під визнанням іноземного арбітражного рішення доктрина розуміє поширення законної сили відповідного іноземного арбітражного рішення на територію України в тому порядку, який встановлено чинним законодавством. Під порядком, встановленим чинним законодавством, слід розуміти спеціальну, встановлену законодавством судову процедуру, в результаті позитивного проходження якої відповідне іноземне арбітражне рішення поширює свою законну силу на всю територію України. Але ще раз нагадаємо, що коли ми говоримо тільки про визнання рішення іноземного суду, то треба мати на увазі, що мова йде про визнання рішення, яке в силу закону чи міжнародного договору не потребує подальшого примусового виконання. Це стосується судових рішень, які були винесені у справах немайнового характеру, наприклад, рішень про визнання прав автора.

Під виконанням іноземного арбітражного рішення доктрина права розуміє застосування засобів примусового виконання рішення іноземного суду в Україні в порядку, передбаченому чинним законодавством. Під порядком, встановленим законодавством слід розуміти спеціальну, встановлену спеціальним законом, судову процедуру, в результаті позитивного проходження якої відповідне рішення арбітражу не тільки поширить свою законну силу на всю територію України (буде визнано), але й отримає правову можливість бути виконаним із застосуванням засобів примусового характеру, встановлених законодавством України. Процедура виконання стосується арбітражних рішень, що були винесені у справах майнового характеру і в силу цього потребують як визнання, так і подальшого примусового виконання. У спорах, що виникають з зовнішньоторговельних правовідносин, виносяться, як правило, рішення майнового характеру, тому іноземні арбітражні рішення, як правило, потребують визнання та примусового виконання в країні, де запитується таке визнання та виконання.

Що стосується самого примусового виконання іноземного арбітражного рішення, то це є сферою, яка регулюється законами України «Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження» та іншими нормативними актами.

Таким чином, в широкому розумінні визнання та виконання іноземного арбітражного рішення на території України, це - по-перше, спеціальна судова процедура, із застосуванням якої сила відповідного іноземного арбітражного рішення може бути поширена на територію України; по-друге, спеціальна судова процедура, за допомогою якої заінтересована сторона може отримати спеціальний дозвіл на виконання цього рішення на території України; по трете, процедура фактичного виконання рішення із застосуванням передбачених законодавством України засобів примусового характеру.

Примусове виконання іноземного арбітражного рішення - це окрема процедура, яка відбувається на тих самих правових та організаційних засадах, що і примусове виконання рішень українських судів та арбітражів.

Розглядаючи питання визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, необхідно розглядати саме судову процедуру визнання іноземного арбітражного рішення та дачі дозволу на його примусове виконання на території України.