Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Тема 21. Естетика як наука та її категорії
1. Предмет естетики. 2. Категорії естетики. 3. Естетика і практика. При вивченні питання «Предмет естетики» необхідно усвідомити, що поняття естетика традиційно пов'язують з грецьким ейсетикос (який має відношення до чуттєвого сприйняття). Питання про природу естетичного проходить через всю історію філософії. Зокрема, Арістотель виділяє специфіку естетичного, виявляючи її в мистецтві як специфічному естетичному виду діяльності, заснованому на наслідуванні дійсності. Естетичне - це найфундаментальніша категорія естетики, яка відбиває те загальне, що властиве естетичним явищам. Естетичне — це специфічно духовне, чуттєве ставлення людини до світу, найважливішою характеристикою якого є здатність її самореалі-зуватися цілісно і всебічно. У естетичному відношенні людина, вільна від егоїстичного інтересу і вигод, піднімається до безкорисливого, справі людського ставлення до предмета. Тому естетичне ставлення одночасно є й духовним, тому що розвиває духовний світ людини. Естетика - це наука, яка вивчає прекрасне в природі, суспільстві, матеріальному і духовному виробництві, закономірності розвитку і функціонування естетичної свідомості та загальні принципи творчості за законами краси, у тому числі закони розвитку і функціонування в суспільстві мистецтва як специфічної форми відображення дійсності. Естетика - філософська наука, яка вивчає функціонування естетичних цінностей у суспільстві та закони її сприйняття. Вона сформувалася в надрах філософії і відокремилася від неї як самостійна галузь лише в середині XVIII ст. На той час німецький філософ Олександр Баумгартен ввів у наукову літературу термін «естетика» і видав трактат за однойменною назвою (1750 p.).
Естетика тісно взаємодіє з гуманітарними науками: етикою, психологією, педагогікою, соціологією, логікою і особливо з філософією. Як теорія мистецтва вона є методологією мистецтвознавчих наук - історії мистецтва, теорії мистецтва, художньої критики та прикладних галузей - технічної естетики, естетики побуту, естетики поведінки. Пов'язана вона також з економічними і технічними науками. Вивчаючи питання «Категорії естетики», варто звернути увагу на те, що категорії естетики (грецьк. Kategoria - висловлення, ознака) - це фундаментальні, гранично загальні поняття, в яких відображена історія пізнання людством світу за законами краси. До них належать категорії відношення мистецтва до дійсності: прекрасне, потворне, низьке, піднесене, трагічне, жахливе, комічне.
Прекрасне - категорія естетики, що характеризує явища, які володіють вищою естетичною цінністю. Воно сприймається як явище, що викликає позитивні почуття - від спокійного замилування до бурхливого захвату. В естетичній свідомості античності прекрасне мислилося як невід'ємна властивість світу, космосу. Для піфагорійців прекрасне - це гармонія, внутрішньо властива речам, джерелом якої були числові відносини. Геракліт говорить про відносність прекрасного: "...Сама прекрасна мавпа потворна в порівнянні з людським родом". Сутність прекрасного Платон трактує як божественну ідею, від якої залежить існування всіх прекрасних явищ. Арістотель розглядає прекрасне як об'єктивну властивість самої дійсності, як прояв її закономірностей. У середні віки панувала концепція Божественного походження прекрасного: Бог, одухотворюючи матерію, надає їй естетичних властивостей. Чуттєва краса (матеріальна, тілесна) вважалася гріховною, а насолода нею - недозволеною. Гуманісти Відродження утверджували красу самої природи і радість її сприйняття, а мистецтво розглядали як дзеркало, яке художник тримає перед природою. Естетика класицизму зводила прекрасне до витонченого: прекрасна не вся природа, а лише розумно доглянута. Вищим предметом мистецтва класицизм проголосив красу в суспільному житті, що ототожнюється з добром і державною доцільністю. Кант трактував прекрасне як об'єкт незацікавленого ставлення. Гегель бачив у прекрасному один із етапів загальносвітового руху духа (абсолютної ідеї). На рубежі ХХ-ХХІ ст. у західноєвропейській естетиці поширюється погляд, згідно з яким людина в процесі естетичного сприйняття одухотворює естетично нейтральний світ. Тільки індивід вносить в природу красу. Потворне - осередок негативних характеристик буття, характеризує щось відразливе, неупорядковане, дисгармонійне.
Теоретично питання про потворне у мистецтві вперше поставив Арістотель. Який вважав, що в предмет мистецтва входить і прекрасне, і потворне. Навіть явища огидні в житті, будучи представлені в художньому творі, приносять естетичне задоволення. У середньовічній християнській культурі твердилося ставлення до потворного як свідчення гріховності світу. Гуманісти Відродження бачили у потворному свідчення нескінченного різноманіття природи. Естетика Просвітництва заперечувала за потворним право бути втіленим у мистецтві. Романтизм ХГХ ст. реабілітував його. Естетичні течії ХХ-ХХІ ст. абсолютизують потворне в якості єдино можливого естетичного еквівалента "абсурдності" буття. Відбувається емансипація потворного, його естетизація. Розглядаючи естетичні властивості дійсності, дослідники виділяють категорію низьке. Низьке - це крайній ступінь потворного, надзвичайно негативна цінність. Це явища або предмети, що мають негативну загальнолюдську значимість і криють у собі загрозу для людства, тому що не підвладні. Усі явища, які відносяться до цієї небезпеки, сприймаються як низьке (фашизм, тероризм). Піднесене - категорія естетики, яка характеризує внутрішню значимість предметів і явищ, непорівнянних за своїм змістом з реальними формами їх відображення. У мистецтві це грандіозність, масштабність, монументальність. В античну епоху піднесене використовувалося у зв'язку з теоріями поетики і риторики, в часи Середньовіччя — ототожнювалося з Богом. Образ піднесеного найбільш яскраво представлений у готичному соборі з його спрямованістю в небесне, поривом до ідеального. У Новий час європейська естетична думка звернулася до категорії піднесеного лише в XVIII ст. Кант вважав, що піднесене
то притягує, то відштовхує, не приносячи задоволення, а збуджує подив і повагу, яку можна назвати негативною насолодою. Ши-лер протиставляв піднесене і прекрасне, стверджуючи, що піднесене викликає неприємні відчуття: гроза, блискавки - неприємні явища, хоча й піднесені. Французькі естетики XIX ст. вважали піднесеним вищий ступінь прекрасного. Сучасні дослідники вважають, що через свою колосальну силу і масштаб піднесені явища не можуть бути відразу повністю освоєні, тому щодо них людина не вільна. Прекрасне - сфера свободи людини, піднесене - сфера несвободи. Трагічне - естетична категорія, яка характеризує нерозв'язний суспільно-історичний конфлікт у боротьбі людини з природою, у зіткненні протилежних соціальних сил, у діяльності і внутрішньому світі особистості. Цей конфлікт розгортається на тлі вільної діяльності людини і супроводжується її стражданнями і загибеллю важливих для її життя цінностей. Трагічне передбачає вільну діяльність людигіи. Хоча її катастрофа і є закономірним та необхідним наслідком цієї діяльності, сама вона є вільним актом людської особистості. Протиріччя, що лежить в основі трагічного, полягає в тому, що саме вільна діяльність людини реалізує її невідворотну згубну необхідність, яка наздоганяє людину саме там, де вона намагалася перебороти або уникнути її. Трагізм виникає в ситуації, коли вільно діюча особистість створює ситуацію катастрофічну за своїми наслідками для індивіда та цінностей, що нею захищаються.
Жахливе - естетична категорія, яка охоплює явища дійсності, що несуть людині нещастя і загибель. Жахливе асоціюється зі страшними подіями, що не залишають жодної надії на уникнення нещастя. На відміну від трагічного, яке завжди має вихід у майбутньому, жахливе - безвихідне і безнадійне, означає загибель без будь-якого виходу в соціальне безсмертя. Трагічне нещастя величне, тому що людина залишається хазяїном ситуації, смертю утверджуючи перемогу над нею. У жахливому людина -раб обставин. Таке світовідчуття, повне безнадії і розпачу, передає П. Брейгель у картині "Сліпі": доля людства - ланцюжок сліпих, що йдуть до прірви. Комічне - одна з основних категорій естетики, що відображає соціально значимі протиріччя дійсності під кутом зору емоційно-критичного ставлення до них з позицій естетичного ідеалу. Природу комічного легко зрозуміти, якщо звернутися до колективного самодіяльного народного сміху - карнавальних ігор. Це сміх від радісної безтурботності, надміру сил і свободу духу на противагу гнітючим турботам і нестаткам повсякденній рутинності. За змістом сміх універсальний і амбівалентний (поєднання огуди і хвали, життя і смерті). Це сміх синкретичний (нерозчле-нований), у якому закладено багато видів комічного, що відокремилися у процесі розвитку культури. Це насамперед іронія і гумор. В іронії смішне ховається під маскою серйозності, з перевагою негативного (глузливого) ставлення до предмета, у гуморі -серйозне під маскою смішного з переваженням позитивного ставлення. Викривальний сміх сатири, предметом якого є пороки, відрізняється певним негативним, викривальним тоном оцінки. За своїм значенням розрізняються високі види комічного ("Дон Кихот" Сервантеса - сміх над найбільш високим у людині) і жартівливі (каламбур). При вивченні питання «Естетика і практика» необхідно звернути увагу на те, що людина активно пізнає і перетворює навколишню дійсність. її діяльність матеріальна і цілеспрямована, вона предметно змінює світ і саму людину. Основою людської діяльності - практики є праця, у якій закладена основа естетичної творчості. Працю можна поділити на власне конкретну працю і її продукт; праця як вільна творчість. Трудова діяльність як вільна творчість людини є естетичною діяльністю, що з'являється в предметах і речах як прекрасних явищах. Однак не будь-які затрати фізичних сил приводять до створення прекрасного: естетична творчість нездійсненна доти, доки виробниче життя як головна сфера життєдіяльності людини буде для неї лише засобом для реалізації головної потреби — збереження фізичного існування.
У процесі багатовікової трудової практики людина навчилася створювати в предметах красу і добірність форми, гармонію фарб, ліній, ритму. Археологія, етнографія, історія мистецтв доводять, що людина навчилася почувати, усвідомлювати й оціню-
вати красу лише через трудову діяльність, у процесі творення предметів і речей. Отже, естетична творчість - це особлива і єдина форма практично-духовного освоєння дійсності, тобто естетичної зміни об'єктивного світу, здійснювана заради безкорисливої насолоди творчою діяльністю та її продуктами. Довідкова література: Современный философский словарь. - М., 2004. Ст.: «Эстетика», «Практика». Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Эстетика», «Практика», «Прекрасное», «Возвышенное», «Безобразное», «Трагическое», «Комическое»,. Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. Ст.: «Естетика», «Прекрасне», «Комічне» «Трагічне». Тема 22. Історія естетичної думки 1. Естетичні погляди епохи античності і середньовіччя. 2. Естетична думка епохи Відродження і Нового часу. 3. Естетична думка України. При вивченні питання «Естетичні погляди епохи античності і середньовіччя» необхідно чітко усвідомити, що основні напрями в розвитку етики чітко визначилися в Стародавній Греції, де мистецтво і філософське осмислення його сутності досягли високого розвитку. Геракліт, Демокріт, Арістотель вважали, що естетичне бере початок у матеріальних властивостях і закономірностях буття. Цілісність, міра, пропорційність, гармонія окремих частин, єдність різноманіття розглядаються ними як об'єктивні основи прекрасного. Зокрема, Арістотель (384-322 pp. до н.е.) розглядав проблеми естетики у своїх працях «Риторика», «Політика», «По-естетика». Мистецтво - це наслідування, відтворення природи. Він був проти простого копіювання, говорив про творче відображення дійсності, коли можна відійти від точного відтворення, забезпечивши виразність художнього твору. Піфагорійці - вбачали основу естетичного в чисто кількісних відносинах, що розуміються як ідеальні сутності. Вони вважали, що число складає суть речей, тому пізнання світу зводиться до пізнання керуючих ним чисел. Гармонію чисел вони бачили в розташуванні планет, музиці як вищому носії гармонії. Платон (АП-ЪА1 pp. до н.е.) оголосив ідею джерелом естетичного почала. Найважливішою естетичною проблемою у Платона є прекрасне. Він шукає абсолютно прекрасне: ідея робить предмети матеріального світу прекрасними, вона поза часом і простором, вона незмінна. Краса має понадчуттєвий характер і осягається не почуттями, а розумом. У часи середньовіччя ідеалістичні тенденції античної естетики отримали продовження в працях Августина Блаженного, Хоми Аквінського та ін. Августин (354-430 pp.) вважав, що світ прекрасний, тому що його створив Бог. Бог - є понадчуттєвим.
Він є вічною й абсолютною красою. У своїй сутності краса - це добро й істина, що чуттєво сприймаються у формі краси, яка споглядається. Краса має значення не сама по собі, а відповідає змісту, вкладається в неї. Теоретично Августин виправдовує схематизм, символістику, алегоризм середньовічного офіційного мистецтва. Хома Аквінський (1225-1274 pp.) намагався визначити специфіку естетичного почуття, яке, на його погляд, є безкорисливим. Мистецтво він розглядає як наслідування. Прекрасним називає образ, який найбільш точно відображає річ, навіть якщо вона сама по собі потворна. Розквіт естетики Візантії пов'язаний з IV-VI ст. Представниками його були Г. Ниський, І. Златоуст, Псевдо-Діонісій Ареопа-гіт. їх цікавили не тільки традиційні питання про прекрасне, але й проблеми образа, символу, значення слова і його внутрішнього змісту. Особливе місце в естетиці Візантії посідала розробка ес-тетико-мистецтвознавчих функцій ікон і правил зображення Бога. Для вирішення цієї проблеми розроблялися поняття канону, умовності, лаконічності, декоративності. У цілому середньовічна естетика мала схоластичний, тобто формальний, відірваний від життя характер і узагальнювала положення мистецтва, що перебували під безпосереднім впливом церкви. При вивченні питання «Естетична думка епохи Відродження і Нового часу» необхідно звернути увагу на те, що однією з найважливіших особливостей естетики Відродження є тісний зв'язок з художньою практикою. Це предметна естетика, яка мала на меті вирішення конкретних питань мистецтва. Згідно з точкою зору гуманістів, світ за своєю глибокою сутністю прекрасний: краса є основою його законів. Мистецтво має відкрити ці об'єктивні закони і керуватися ними. Головна теза естетики Відродження - це положення про те, що мистецтво є відображенням дійсності. Необхідне відтворення в мистецтві природи і людини як її досконалого витвору. Незважаючи на те, що естетика цього періоду не являла абсолютно однорідного явища, вона була реалістичною, тісно пов'язаною з художньою практикою, спрямованою на дійсність. У Новий час в Європі зароджується класицизм (від лат. classicus - першокласний) - напрям в естетиці XVII-XVIII ст. Батьківщиною його вважається Франція. Естетика класицизму орієнтувала на створення творів мистецтва, що відрізняються логічністю, суворою урівноваженістю і гармонією. Для неї характерна відверта типізація образів, регламентація жанрів та форм, звернення мистецтва до розуму, а не до почуттів, прагнення підкорити творчий процес непорушним правилам і канонам. Найбільш популярним теоретиком класицизму був Ніколя Буало (1636-1711), який ставив духовну красу вище фізичної, а твори мистецтва - вище творінь природи. Естетика класицизму зазнала критики в епоху Просвітництва. Французькі просвітителі головну увагу приділяли з'ясуванню соціальної функції мистецтва і пізнавальної природи художньої творчості. Вольтер, Дідро, Гельвецій, Руссо підкреслювали, з одного боку, морально-соціальний аспект мистецтва, а з іншого -вказували на те, що воно може виконати свою високу місію, якщо правильно відображатиме реальність. У розвитку естетичної думки Просвітництва особливо вагомі заслуги Д. Дідро (1713-1784), на переконання якого природа вища за мистецтво. Художник ніколи не створить такий твір, який би перевершував природу, тому що копія не здатна повністю відтворити оригінал. З німецьких просвітителів /. Гердер (1744-1803) уперше порушив питання про необхідність історичного підходу до художньої культури. Краса, за Гердером, виникає з життя, яке вище за мистецтво. В основі прекрасного є істина, всяка краса повинна вести до істини і добра. Глибоке трактування у німецьких просвітителів отримали такі фундаментальні естетичні поняття, як прекрасне, трагічне, комічне, піднесене, а також питання, позв'язані з суспільною природою мистецтва (його соціальна обумовленість, місце в житті суспільства). Представник німецької класичної філософії Г. Гегель (1770-1831) відзначав, що предметом естетики повинне бути «царство прекрасного». Гегель негативно ставився до терміна «естетика» і вважав, що його варто замінити іншим - «філософія мистецтва» або «філософія художньої творчості». Він ввів в естетику поняття
«прекрасне», яке ототожнював з мистецтвом, відсікаючи від предмета естетики все, що знаходиться поза мистецтвом. Ідею зв'язку естетики і прекрасного розвинув М. Чернишевський (1828 - 1899). Визначаючи предмет естетики через поняття прекрасного, він не обмежував його сферою мистецтва, а наполягав на здатності цієї науки до всестороннього охоплення життя. Маркс і Енгельс вважали, що виникнення мистецтва слід розглядати в тісному зв'язку з практичною діяльністю людини. Справжніми творцями естетичних цінностей є народні маси. Представниками естетики XX ст. були: А. Річардс, Ч. Огден, Д. Дьюрі, Т. Монро, М. Вейц (позитивістська естетика), 3. Фрейд, А. Адлер (психоаналітична естетика), А. Бергсон (інтуітивістська естетика), Е. Гусерль, М. Шелер, Р. Інгарден, М. Мерло-Понті, М. Дюфренн (феноменологічна естетика). М. Гайдеггер, В. Дельтей, Г. Гадамер (структуралістська естетика), Л.Шестов, М. Бердяев, А. Камю, Ж.-П. Сартр (екзистенціалі-стська естетика). Серед робіт сучасних учених виділяються праці англійця X. Осборна, присвячені постмодерністській естетиці, а також американського культуролога І. Хассана в області культури постмодернізму, синтезу художнього і наукового пізнання. Вивчаючи питання «Естетична думка України», необхідно знати, що вперше естетичні ідеї в Україні відбиті в трактатах періоду Київської Русі - «Ізборниках» 1073 і 1076 років, «Повчанні» Володимира Мономаха, а також у «Повести временних лет» Нестора та «Слові о полку Ігоревім». Особливу роль у розвитку естетичной думки відіграла Киє-во-Могилянська академія. Значний внесок був зроблений Ф.Прокоповичем (1681-1736), який розглядав красу людини як гармонію душі і тіла. Видатний філософ Г. Сковорода (1722-1794) створив філософію серця, одним з аспектів якої було есте-тико-художне пізнання світу. У XIX ст. з новаторськими естетичними ідеями виступав Т.Шевченко (1814-1861). Він значну увагу приділяв питанням специфіки прекрасного, сутності художнього процесу та соціальної значимості мистецтва. Дослідження /. Франко (1856 - 1916) поєднало в собі етичні та естетичні аспекти буття. Він збагатив науку ідеями, присвяченими вивченню природи художньої свідомості, соціальних і психологічних основ творчості. Відомий композитор, фольклорист і музикознавець ТІ. Сокольский (1832-1887) досліджував естетичні проблеми музичної критики, національних особливостей музичної творчості, прагнув розкрити співвідношення музичної психології й естетики. А. Потебня (1835-1891) став основоположником лінгвістичної естетики. У розвитку естетичної думки України першої половини XX ст. значну роль відіграли видатний діяч і теоретик театрального мистецтва Лесь Курбас (1887-1942) та письменник Микола Хвильовий (ІЮЗ-1933. У другій половині XX - на початку XXI ст. в області естетики інтенсивно працюють такі дослідники, як Б. Кубланов, В. Іванов, В. Баленко, Д. Кучерюк, І. Іваньо, В. Мазепа, А. Канарський, О. Фортова, М. Гончаренко, Л. Левчук, В. Панченко та ін. Так, осмисленню й оцінці української естетики присвячена праця І. Іваньо «Нарис розвитку естетичної думки України», Естетиці праці - дослідження Д. Кучерюка «Естетика праці». Складні проблеми існування мистецтва в сучасному культурному просторі піднімає В. Панченко в роботі «Художня творчість у контексті культури». Л. Левчук присвячує свої дослідження («Західноєвропейська естетика XX ст.», «Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика») проблемам культури й естетики. * * * Довідкова література: Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Арістотель», «Августин Блаженный», «Фома Аквинский», «Гегель», «Фрейд», «Сартр», «Сковорода». Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. Ст.: «Естетика», «Відродження» «Арістотель Стагірит», «Августин», «Тома Аквінський», «Гегель», «Фройд», «Сартр», «Сковорода». 1-------------------------- -^Щ^* ■
Тема 23.
|
|||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2017-01-19; просмотров: 486; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.144.114.85 (0.043 с.) |