Порівняйте різні підходи до класифікації методів навчання історії.

Як відомо, проблема класифікації методів навчання та їх визначен­ня (дефініції) є серед пріоритетних у дидактиці. Як категорія історич­на методи навчання трансформуються відповідно до цілей і змісту освіти, що змінюються. До середини XX ст. у методичній літературі переважно висвітлю­валися методи викладання історії, причому чітких відмінностей між поняттями «методи» і «прийоми» не існувало. І хоча деякі автори заявляли, що різноманіття прийомів визначається «змістом і характе­ром того історичного матеріалу, що вивчається в даний момент учня­ми», способи діяльності викладача не співвідносилися з особливос­тями змісту конкретного навчального предмету.

Одним з перших специфіку навчального історичного матеріалу в класифікації методів врахував учений методист 50-х рр. XX ст. В. Карцов. Виступаючи за «органічний зв'язок методики викладання історії із сутністю самого предмета», він в основу класифікації методів поклав загальноприйняту на той час філософську теорію про ступені пізнання дійсності. Він виділив: 1) методи створення історичних уяв­лень і одиничних понять (про географічне середовище, що оточує лю­дей, про самих людей, про предмети матеріальної культури, про події і типові явища); 2) методи формування загальних понять; 3) методи розкриття діалектики історичного розвитку в часі і просторі (тобто історичних закономірностей); 4) методи встановлення зв'язку історії із сучасністю і застосування історичних знань на практиці. Класифікація, запропонована іншим, відомим у 60-ті рр. методис­том О. Стражевим, також носила методичний характер, тобто спиралася на особливості навчального історичного матеріалу. Взявши за основу вивчення найважливіших сторін громадського життя, він виділяв методи: вивчення умов матеріального життя суспільства, форму­вання понять про класи, класову боротьбу і державу, вивчення історії воєн, культури і т. д. Однак дві останні групи методів (вивчення хро­нології і карти) не відповідали прийнятому критерію і руйнували цілісність його класифікації. У 60-70-ті рр. вчені відійшли від методичного напряму в класи­фікації методів і активно використовували дидактичні підходи, тобто такі, які не були пов'язані зі специфікою конкретного предмета і за­стосовувались до навчання в цілому. Відповідно до джерел отримання знань було запропоновано кілька схожих класифікацій, що включали: методи усного викладення, методи наочності, методи роботи з друко­ваними і письмовими текстами (Н. Андріївська, О. Вагін, П. Лейбенгруб). Відчуваючи недостатність основного критерію, деякі прихиль­ники класифікації методів за джерелами знань змушені були розробити додаткові її варіанти, відбивши в них ступінь розвитку самостійної пізнавальної діяльності учнів (П. Лейбенгруб) чи ланки процесу на­вчання (О. Вагін). У 60-х - першій половині 70-х рр. відбулося часткове повернення до ідей активізації пізнавальної діяльності учнів у навчанні. Були обгрунтовані і введені у практику проблемне навчання, евристична бесіда, програмоване навчання тощо. Саме тоді радянський дидакт Є. Голант запропонував розподіл методів навчання на «пасивні» та «активні», залежно від участі учнів у навчальній діяльності. Зро­зуміло, що термін «пасивні» застосовувався умовно, оскільки будь-який спосіб навчання обов'язково передбачає певний рівень пізна­вальної активності учня, інакше досягнення результату, навіть мінімального, неможливе. В даній класифікації Є. Голант скоріше використовував «пасивність» як визначення низького рівня актив­ності учнів, переважно репродуктивної діяльності при майже повній відсутності самостійності й творчості. Загальнодидактичну класифікацію методів з урахуванням специ­фіки цілей і змісту навчання, особливостей способів його засвоєння, характеру пізнавальної діяльності учнів поширив на процес навчання Історії І. Лернер. Він докладно охарактеризував пояснювально-ілю­стративний, репродуктивний, дослідницький, частково-пошуковий чи евристичний методи, метод проблемного викладу. На відміну від визначення методів за джерелами знань, що І. Лернер вважав фор­мальним і невизначеним підходом, до достоїнств свого варіанта він відносив: поєднання в методах викладацької і учнівської діяльності; обґрунтованість класифікації сутністю змісту освіти і способами його засвоєння; актуалізацію проблем розробки творчих видів пізнаваль­ної діяльності; єдність освітніх, виховних і розвиваючих функцій ме­тодів навчання.

Виходячи із сучасних уявлень дидактів про зміст поняття «метод навчання»8'' як упорядкований спосіб взаємопов'язаної діяльності вчителя і учнів, можна визначити метод навчання історії. Метод на­вчання історії - це впорядкований спосіб взаємодії учасників навчаль­ного процесу, спрямований на досягнення цілей і завдань шкільної історичної освіти. Відповідно критерієм для класифікації методів на­вчання історії може бути характер цієї взаємодії, насамперед між учи­телем і учнями. Виходячи з цього критерію і враховуючи класифіка­цію Є. Голанта, розподіляємо методи навчання історії на пасивні (умовно-пасивні), активні та інтерактивні.

Білет №17

Давньогрецька цивілізація.

Старогрецька цивілізація є одним із самих найяскравіших цивілізацій у світовій історії. Старогрецька цивілізація включає у собі громадські й державні структури що утворилися біля Балканського півострова, і в Егейському регіоні, бегемотів у Південній Італії, на про. Сицилія й у Причорномор'я. Вона починається з рубежу III – II тисячоліття е. – від виникнення перших державних утворень на острові Кріт, а закінчується в II – I ст. е., коли грецькі і елліністичні держави Східного Середземномор'я захопила Римом і включені у склад Римської середземноморської державы.

За двох-тисячолітній період історії древні греки створили раціональну економічну систему, засновану на економному використанні трудових і природних ресурсів, громадянську громадську структуру, полисную організацію з республіканським пристроєм, високу культуру, оказавшую дуже впливає в розвитку римської і світова культури. Ці досягнення давньогрецької цивілізації збагатили світової історичний процес, послужили фундаментом на подальше розвитку народів середземномор'я в епоху римського господства.

Старогрецька цивілізація у її розвитку пройшла три великих этапа:

1. раннеклассовые нашого суспільства та перші державні освіти III тисячоліття е. (Історія Криту і Ахейской Греции);

2. формування та розквіт полісів як незалежних міст-держав, створення високої культури (в XI – IV ст. до н.э.);

3. завоювання греками Перської держави, освіту елліністичних товариств та государств.

Для першим етапом давньогрецької історії характерно зародження і існування раннеклассовых товариств та перших держав на Криті й у південної частини Балканської Греції (переважно у Пелопоннесі). Ці ранні державні освіти мали у структурі багато пережитків родоплемінного ладу, встановили тісні контакти з древневосточными державами Східного Середземномор'я і Єгиптом розвивалися шляхом, близькому тому, яких ішли багато давньосхідні держави (держави монархічного типу з розгалуженою державним апаратом, громіздкими палацевими і храмовими господарствами, сильної общиной).

2. Архаїчний період (VIII – VI ст. е.) – формування полисного й держави. Розселення греків на берегах Середземного и Чорного морів (Велика грецька колонизация).

3. Класичний період грецької історії (V – IV ст. е.) – розквіт давньогрецької цивілізації, раціональної економіки, полисного ладу, грецької культуры.

Грецький поліс як суверенне дрібне держава з своєї специфічної соціально-економічної політичної структурою, забезпечив швидке розвиток виробництва, формування громадянського суспільства, республіканських політичних форм і чудовою культури, вичерпав свої потенційні можливості в середині IV в. е. вступив у смугу затяжної кризи. Серйозний криза переживала в IV в. і Перська держава, об'єднала більшу частину давньосхідного світу. Подолання кризи грецького поліса, з одного боку, і давньосхідного суспільства – з інший, можна було лише з допомогою створення нових структур і державних утворень, які поєднували у собі початок грецького полисного ладу синапси і давньосхідного общества.

Такими суспільствами та державами стали звані елліністичні й держави, що виникли наприкінці IV в. е., після розпаду світової імперії Олександра Македонского.