Загальна характеристика та риси укр.. просвітництва

Українська культура того часу спромоглася на таку силу і оригінальність, що не тільки опиралася полонізації, не тільки протистояла московському наступові, але й здобула собі великий вплив у Московщині, несучи у відсталу країну освіту і науку. І в цьому, як пише І.Огієнко, немає нічого дивного, бо "так скрізь буває в житті: народ з більшою культурою, з більшою освітою завше впливає на свого су­сіду, а сусіда переймає все краще".

Головним освітнім і науковим центром в Україні і надалі був Києво-Могилянський колегіум. У роки Руїни він пережив тяжкі часи: чимало студентів пішло до війська, деякі загинули під час війн і пошестей.

У зв'язку зі збільшенням освічених людей зростав попит і надруковану продукцію. Найбільшим видавничим центром залишалася друкарня Києво-Печерської лаври. Крім богослужбових текстів і молитовників, вона випускала твори тогочасних українських письменників, таких як Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Дмитро Туптало. Друкарня Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря випустила у світ проповіді й вірші Лазаря Ба-рановича, ряд творів Іоана Максимовича.

Ідеї громадянського гуманізму яскраво виявилися в ораторсько-учительській прозі другої половини XVII ст. Серед її представників — Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало.

Отже, культурне життя в Україні значно пожвавилося з середини XVII ст., досягнувши в XVII — першій половині XVIII ст. своїх найрозвиненіших форм. Українська козацька культура не тільки ні в чому не поступалась іншим європей­ським національним культурам, а й викликала їхній подив і захоплення. Між Україною та іншими країнами Європи налагоджуються широкі культурні зв'язки. Як і в києво-руську добу, Україна стає форпостом європейської культури.

Харківський університет як осередок культури

ХАРКІВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ, заснований у 1805 р., став першим новітнім вищим навчальним і науковим закладом у Наддніпрянській Україні. Наявність університету перетворила до того часу мале провінційне місто у значний центр, з якого почалося національне відродження [2]. Ця ініціатива належала відомому українському вченому та громадському діячеві В.Каразіну, котрий виступав з ідеями реформування освіти в Російській імперії, вказував на колоніальне становище України. Йому належить ціла низка винаходів у галузі сільського господарства. Але про його смерть не було навіть згадано на офіційному рівні. [З, 237] 3 огляду на це, один з його біографів – В.Анастасевич правдиво зауважував, що В.Каразін, "як метелик, занадто наблизився до полум'я та обпалив собі крила, занадто довірився царському двору, забувши, що там не все можна говорити, що є в душі" [4]. В.Каразін планував створити ціле університетське містечко, але реально для функціонування такої установи не було матеріальних коштів. Тому Харківський університет, створений на пожертви громадян, мав лише чотири факультети: словесний (історико-філологічний), етико-політичний (юридичний), фізико-математичний та медичний. Університетський статут давав широкі права і накладав обов'язки як на найавторитетнішу освітню установу великого учбового округу. Таке становище зберігалося до 1835 р. Протягом 1-ої третини XIX ст. Харківський університет здійснював контроль за роботою шкіл, брав участь у написанні підручників, складанні шкільних програм.

Першим ректором цієї найвищої установи в Україні став професор І.Римський – викладач російської літератури. Саме його пропозиція щодо видання одного з літописів, яка стосувався стародавніх прав Слобідського краю і "писаний мовою, яка давніше тут уживалася, а в останніх роках сильно змінюється і з великими кроками наближується до великоросійської", подана до Імператорської академії наук [3, 238], дала поштовх до українознавчих студій харківських інтелектуалів.

Харківське громадянство завдячує університету появою перших періодичних видань, навколо яких гуртувалися вітчизняні інтелектуали. Серед їх числа – "Харьковский еженедельник" (1812) перша газета, що з'явилась у Харкові, "Украинский домовод " (1817 – 1818), "Харьковские известия" (1817 – 1823), та інші. Варто відзначити заснування перших українських часописів: "Украинский вестник" (1816 – 1819) за редакцією професора Є.Філомафітського, вчителя Р.Донорського та письменника Г.Квітки-Основ'яненка, а також "Харьковский Демокрит" В.Масловича. "Украинский вестник" мав широку програму, яка включала 5 відділів: наука, проза, поезія, харківські записки, та інше. У 1816 р. на сторінках "Украинского вестника" була опублікована перша дискусія в українознавчій думці з приводу з'ясування термінів "Україна" та "Малоросія". Активну участь у ній взяли І.Квітка та М.Марков.

Підтвердженням розуміння високої місії як наукового центру було рішення університету вченою спільнотою цього навчального закладу організувати видання власного наукового журналу "Ученыя записки". Та Микола І наклав резолюцію – "Повременить". Університет чекав 40 років. Натомість було видано новий університетський статут 1835 р., що покінчив з академічною свободою, мав реалізовувати у наукове життя проголошені С.Уваровим принципи "православ'я, самодержавства, народності". Так від 1835 р. почалася смуга утисків щодо життя університетів. Саме в цей період С.Уваров наказав М.Костомарову знищити дисертацію "О причинах и характере унии в западной России", бо знайшов там кілька закидів щодо православних патріархів.

 

Культура України 17-18 ст.

Проблемна ситуація.Українська культура ІІ пол. XVIІ - XVIII ст. — це духовний образ однієї з найважливіших епох нашої історії. Це час, що вмістив у собі кілька історичних діб – визвольну війну, державність, руїну, втрату завоювань і закріпачення – в культурному відношенні був надзвичайно плідним. Незважаючи на складні політичні обставини на українських землях виросли десятки нових міст, склалася європейська освіта, нових висот досягло книгодрукування, з’явилися архітектура, що не поступалася гармонійністю та пишністю світовим зразкам, оригінальне малярство, самобутня музика.

1. Особливості розвитку української культури у ІІ пол. XVIІ - XVIII ст.Друга половина XVIІ - перша половина XVIII ст. — період найвищого розвитку української культури.Гетьманську державу (1648-1764 рр.) очолюють високоосвічені, європейського рівня політичні й громадські діячі: П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа. Вони докладають великих зусиль і коштів для розбудови культури, освіти, шкільництва.

Шкільна освіта в XVIІ - першій половині XVIII ст. охоплює всі верстви й соціальні групи населення, зокрема жінок. В цей час засновано школи при Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Полтавському, Переяславському, Прилуцькому і Миргородському полках. На 1099 поселень їх було 866, у новостворених Чернігівському, Городненському та Сосницькому повітах працювали 134 школи, тобто одна школа на 746 учнів.

Наприкінці XVII - у першій половині XVIII ст. в Україні істотно збільшується кількість шкіл при братствах. Після Берестейської унії на зразок Львівської братської було засновано Стрятинську, Луцьку, Кам'янську, Пинську та інші школи, в яких головна увага приділялася вивченню грецької мови, тому ці школи називали "грецькими". Гетьман Сагайдачний заповів спеціальні кошти на утримання вчителів грецької мови у Львівській та Київській школах. Освітній рух охопив майже все населення України. Як зазначив Павло Алепський 1654 р., навіть багато жінок в Україні були письменними.

П. Могила 1631 р. заснував школу при Києво-Печерській Лаврі. Це викликало невдоволення у братчиків та козаків, які бачили в ній конкуренцію братській школі. Конфлікт закінчився злиттям обох шкіл, що спричинило занепокоєння і протест поляків-католиків. Тому 1634 р. вони вийшли з клопотанням до сейму про заборону православним мати латинські школи, але успіху не мали. Так було утворено Києво-Могилянську колегію.

Навчання в Києво-Могилянському колегіумі тривало 12 років. Особливе значення надавалося вивченню й читанню лекцій латинською мовою, так як це давало можливість підтримувати духовні й практичні відносини з іншими країнами, мати доступ до багатої літературної класичної спадщини. Вільне володіння латиною відкривало студентам шлях для продовження освіти в університетах Європи. За традиціями братських шкіл почесне місце посідала старослов’янська мова, якою писали трактати, художньо-поетичні твори, драми для театру.

Професура і викладачі, як правило, мали європейську освіту, більшість закінчила провідні вищі навчальні заклади і принесла до Академії кращі набутки методики наукових досліджень, організації навчального процесу. Тут працювали такі видатні діячі, як Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Георгій Кониський, Амвросій Дубневич, Георгій Щербацький. Києво-Могилянська Академія дала світові таких визначних діячів науки і культури, як Ф. Прокопович, Є. Плетенецький, Г. Сковорода, М. Ломоносов, Г. Полетика, П. Завадовський, О. Безбородько та багато інших.

Києво-Могилянська Академія істотно вплинула на розвиток культури. За її типом відкривають колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Вона стала взірцем для навчальних закладів інших країн.

У другій половині ХVІІІ ст. українська старшина, розуміючи роль і значення освіти для розвитку нації, постійно порушувала клопотання перед царським урядом про відкриття в Україні вищих навчальних закладів - університетів. Проте ці клопотання ігнорувалися. А в 1800 році уряд царської Росії своєю "милістю" позбавив Києво-Могилянську Академію статусу світського навчального закладу, перетворив її спочатку на духовну академію, а згодом на семінарію.

На кінець ХVІІІ ст. Україна вже втратила позиції передової освітньої держави. Після підпорядкування Української церкви Московському патріархатові (1686 р.) Росія робила все можливе, аби Україна не мала свого друкованого слова. Дії її були послідовними і жорстокими.