Провадження у справах за участю іноземних підприємств і організацій

Іноземні суб'єкти господарювання мають право звернутися за захистом порушених прав і інтересів до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю і підсудністю господарських спорів.

Захист прав передбачає різні дії. В юридичній літературі й законодавстві для позначення цих дій використовуються такі терміни, як «види», «методи», «заходи», «засоби» і «форми» захисту.

Термін «засоби захисту» позначає найширше поняття, що означає матеріальні й процесуальні дії щодо захисту. Наприклад, у ч. 3 ст. 55 Конституції вжито термін «засоби правового захисту».

Поняття «форми захисту» прав означає порядок або різновид юридичної діяльності, пов'язаної із захистом прав у цілому. 3астосовуються неюрисдикційні (самозахист) і різні юрисдикційні форми захисту (судові, адміністративні, змішані). Одні способи можуть бути реалізовані безпосередньо самими учасниками матеріальних відносин, інші - вимагають звернення до юрисдикційних органів.

Юрисдикційна форма захисту багато в чому зумовлена відповідними вимогами про захист (підвідомчість, підсудність, склад юрисдикційного органу, розмір державного мита, процесуальні строки, правила доказування тощо). У свою чергу юрисдикційні органи мають різну компетенцію, надають різні процесуальні гарантії захисту.

Згідно з приписами ГПК для іноземних суб'єктів господарської діяльності передбачений національний режим судового процесу при розгляді справ, підвідомчих господарським судам України. Оскільки в ГПК відсутній інститут договірної підсудності, заінтересована сторона може звернутися до місцевого господарського суду тільки відповідно до вимог ГПК про територіальну й виключну підсудність справ, які підлягають розгляду в першій інстанції.

Виходячи з вимог статей 38, 39 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», ст. 73 Закону «Про міжнародне приватне право», спори що виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарської діяльності, підлягають вирішенню зокрема господарськими судами України.

Відповідно до ст. 124 Конституції юрисдикція суду поширюється на усі правовідносини, які виникають у державі, але завжди постає питання щодо розмежування компетенції з вирішення судових справ. 3важаючи на конститутивне значення спеціалізації, слід визначити поняття господарської юрисдикції (підвідомчості) як нормативно визначеної компетенції суду з вирішення справ у порядку господарського судочинства. Підвідомчість і підсудність справ за участю іноземних підприємств і організацій визначається за правилами, встановленими статтями 12-17 ГПК.

Відповідно до змісту статей 1, 2 ГПК спори за участю юридичних осіб (у тому числі іноземних підприємств та організацій) і громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, у тому числі спори, які виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, підвідомчі господарським судам.

Розгляд спорів за участю іноземних суб'єктів підприємств і організацій регулюється статтями 123-125 ГПК.

Специфіка господарських спорів та покладених на господарський суд завдань полягає у тому, що господарський суд при здійсненні захисту прав та охоронюваних законом інтересів не може діяти інакше, як у формі, встановленій законом для його органів.

Перевага цієї форми захисту прав іноземних суб'єктів господарської діяльності перед іншими формами базується на застосуванні принципу арбітражу та полягає у тому, що господарський суд при розгляді спору сприяє досягненню згоди між сторонами. Принцип арбітражу найбільш оптимально гарантує як встановлення істини у справі, так і врахування закону господарських інтересів сторін. Принцип арбітражу означає також участь представників сторін у розгляді справи та прийняття щодо неї відповідної ухвали.

Як уже зазначалося, розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм справ називають підсудністю. На відміну від юрисдикції, за якою розмежовується компетенція між різними органами щодо вирішення господарських справ, підсудність розмежовує компетенцію в одній і тій самій сфері (щодо вирішення господарських справ), але вже між різними судами. Критеріями такого розмежування можна вважати:

— завдання суду щодо розгляду та вирішення справи;

— категорію справ;

— вказівку суду.

Оскільки міжнародне право не містить норм, які розмежовують компетенцію судових органів різних держав, кожна держава самостійно, використовуючи неоднакові критерії, визначає межі компетенції власних установ юстиції.

Підсудність поділяється на загальну та спеціальну. 3агальна підсудність полягає у тому, що національні суди компетентні розглядати міжнародний спір, а спеціалізована підсудність ототожнюється з національною територіальною юрисдикцією та означає встановлення суду, який наділений територіальною юрисдикцією стосовно певного спору. Отже, визначення підсудності спорів з «іноземним елементом» запозичене з норм про внутрішню територіальну юрисдикцію.

Крім правил встановлення підсудності, визначених статтями 13-17 ГПК, в Законі «Про міжнародне приватне право» передбачені загальні правила підсудності судам України справ з іноземним елементом. Отже, компетенція господарських судів України щодо розгляду справ за участю іноземних суб'єктів господарської діяльності визначається з урахуванням статей 75-77 Закону «Про міжнародне приватне право».

Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в процесі провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у ст. 76 Закону «Про міжнародне приватне право». Суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрис-дикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (ст. 75 Закону «Про міжнародне приватне право»).

Необхідно враховувати, що господарські суди можуть приймати до свого провадження та розглядати справи за участю іноземних суб'єктів господарської діяльності, якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи, крім випадків виключної підсудності.

В цьому разі йдеться про арбітражне застереження - угоду сторін про передачу до господарського суду (арбітражної інституції) всіх або деяких спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв'язку з конкретними правовідносинами, незалежно від того, мають вони договірний характер чи ні.

Прихильники «договірної» теорії (Ф. Кляйн, Ф. Марлен, В. Хагер та ін.) вважають, що арбітражна угода є звичайним цивільно-правовим договором. Прихильники «процесуальної» теорії, такі як Кореню, А. Пилле, Фуайє та ін., арбітражну угоду розглядають як угоду процесуального характеру. Інший підхід пропонує «змішана» теорія, її прихильники, такі як С. Ганак, С. Лебедєв, А. Нуссбаум, Дж. Саиссе-Холл, Ф. Сурвиль, Г. Цірат, вважають, що арбітраж у цілому є складним, комбінованим явищем, що бере свій початок у цивільно-правовому договорі й одержує процесуальний ефект на підставі конкретного національного законодавства. Прихильники «автономної» теорії, наприклад, В. Штейнер, вважають, що арбітражна угода взагалі не є цивільно-правовим договором, тому що жоден із цивільно-правових договорів сам по собі не може породжувати процесуальних наслідків. 3 іншого боку, арбітражна угода не є й угодою в галузі процесу, оскільки арбітраж виходить за межі державної юрисдикції.

Найбільш обґрунтованою є «змішана» теорія. Необхідно погодиться з думкою деяких авторів, що арбітраж - це такий правовий інститут, що містить у своєму складі як матеріально-правові, так і процесуально-правові елементи.

Предметом арбітражної угоди є домовленість сторін про виключення конкретного кола спірних правовідносин, які виникли або можуть виникнути між сторонами арбітражної угоди, з підсудності державних судів і про передачу таких спорів на вирішення третейського суду (арбітражу).

Практика свідчить, що найчастіше сторони передбачають лише арбітражну інституцію, яка буде розглядати спір, і право, що підлягає застосуванню. Якщо в арбітражному застереженні не зазначений конкретний арбітражний орган, то у випадку виникнення спору у відповідача з'являється можливість заперечити компетентність арбітражного органу, у який була подана позовна заява, аргументуючи це тим, що сторони мали на увазі не цей арбітражний інститут. Така ситуація може призвести до серйозної затримки початку прийняття справи до розгляду, що, у свою чергу, дозволить відповідачеві, якщо в нього є такий намір, припинити діяльність свого підприємства й ліквідувати його. Отже, може виявитися, що до моменту початку розгляду спору по суті відповідач юридично перестане існувати, внаслідок чого позивач втрачає як фактичну, так і юридичну можливість захистити свої права й одержати належну компенсацію.

Особливість арбітражного застереження полягає в тому, що визначити ідеальну формулу досить складно, проте легко встановити дефектне, безграмотне застереження. Із цього приводу Президія Вищого господарського суду України в роз'ясненні «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій» зазначила, що домовленість про третейський суд повинна бути точною інакше арбітражну угоду не може бути виконано й відповідно спір буде розглядатися господарським судом. Отже, серед істотних умов арбітражного застереження (вид арбітражу, коло спірних питань переданих на розгляд до арбітражу, місце для арбітражу аd hос) особливу увагу необхідно приділяти правильній назві інституційного арбітражу, якщо сторони обирають цей вид.

Питання власної компетенції вирішує сам арбітраж. Це так звана доктрина «компетенції», що одержала свою коротку назву в німецькій правовій системі і є на сьогодні досить поширеною. Суть доктрини полягає в тому, що арбітражу надана можливість самому вирішувати питання про свою компетенцію.

Наведімо приклад, що особливо яскраво демонструє співвідношення права судового органу самостійно визначати свою компетенцію й права сторони на її оскарження.

Незважаючи на чітку вказівку іншого, ніж Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України, органу в арбітражному застереженні, арбітраж прийняв до розгляду справу. Відповідач (голландська фірма) поспішив надіслати відзив на позов, не скориставшись правом (не обов'язком) заявити про заперечення компетенції Міжнародного комерційного арбітражного суду до подачі відзиву. На цю обставину (відзив) послався у подальшому Апеляційний господарський суд м. Києва, мотивуючи відмову в частині визнання некомпетентним арбітражу.

Крім того, Апеляційний господарський суд м. Києва не зацікавила організаційно-правова різниця між Міжнародним комерційним арбітражним судом як самостійним арбітражним органом (інституційний арбітраж) і Торгово-промисловою палатою України, що також, будучи самостійною організаційною одиницею, має право створювати третейський суд аd hос (ст. 11 Закону України від 2 грудня 1997 р. «Про торгово-промислові палати в Україні»). І вказівка в арбітражному застереженні «питання підлягає врегулюванню в Торгово-промисловій палаті України» - зовсім не означає, що спір автоматично передається на розгляд Міжнародного комерційного арбітражного суду.

Дійсно, з відзивом відповідач втратив право заперечувати компетенцію арбітражу перед самим арбітражем у порядку доктрини «компетенція компетенції», але відповідач не втратив права заперечувати рішення в цілому, посилаючись зокрема й на це процесуальне порушення.

У ст. 16 Закону України від 24 лютого 1994 р. «Про міжнародний комерційний арбітраж», на яку послався апеляційний господарський суд, встановлено право, а не обов'язок, подати до Міжнародного комерційного арбітражного суду заяву про визначення компетенції; у статті так і зазначено: «може бути подана». Надання відзиву на позов не позбавляє сторону права заперечити надалі компетенцію Міжнародного комерційного арбітражного суду; Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» такої заборони в прямій і виключній формах не встановлює. Незалежно від того, зверталася сторона з відповідною заявою про компетенцію чи ні, апеляційний господарський суд відповідно до ст. 34 вказаного Закону самостійно повинен перевірити, чи відповідав склад третейського суду, арбітражна процедура угоді сторін. Міжнародний комерційний арбітражний суд у першій частині рішення чітко вказав, чим керувався, визначаючи свою компетенцію.

Підстава для компетенції - угода сторін, що може полягати в:

• арбітражному застереженні (у тексті самого контракту);

• обміні листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу тощо;

• окремій угоді сторін (арбітражній угоді), на підставі якої спори за всіма угодами між зазначеними сторонами підлягають розгляду в певному арбітражі;

• обміні позовної заяви й відзиві на позов, у якому одна зі сторін затверджує наявність арбітражної угоди, а інша проти цього не заперечує.

Арбітраж може послатися на одну з наведених підстав і, мотивуючи свою компетенцію, закріпити їх у рішенні, а апеляційна й касаційна інстанції мають самостійно їх перевірити.

Предметом розгляду в апеляційному господарському суді є не оцінка намірів сторін дійти згоди щодо компетентного органу (саме так оцінив апеляційний господарський суд наданий відзив на позов), а безпосереднє рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду, у якому він встановив підстави своєї компетенції. На підставі цих та інших доводів Верховний Суд України задовольнив касаційну скаргу.

Сторони не мають права вирішувати підсудність шляхом укладення арбітражної угоди (арбітражного застереження) у випадках, коли встановлена виключна підсудність.

Так, у ст. 77 Закону «Про міжнародне приватне право» передбачений перелік випадків виключної підсудності, який не є вичерпним. Отже, підсудність судам є виключною, якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України; якщо спір пов'язаний з оформленням прав інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні; якщо спір пов'язаний з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб підприємців; якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України; якщо у справах про банкрутство боржник був створений відповідно до законодавства України; якщо справа стосується випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні; в інших випадках, визначених законами України.

На практиці мали місце випадки, коли сторони, місцезнаходження яких за межами України, в арбітражних застереженнях зазначали, що спори за укладеними контрактами підлягають юрисдикції Вищого господарського суду України. Це груба помилка.

Господарські суди можуть приймати до свого провадження і розгляду справи, якщо відповідач у справі на території України має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи-відповідача.

Під місцем проживання фізичної особи-підприємця розуміють житловий будинок, квартиру, інше приміщення, яке придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово, яке знаходиться за визначеною адресою, за якою здійснюється зв'язок з фізичною особою-підприємцем (ст. 1 Закону України від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»).

Місцезнаходження юридичної особи розглядається законодавцем як адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені. Поняття постійного місця проживання та постійного місцезнаходження закріплене у ст. 1 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність».

Справи про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України, та в інших випадках, визначених законами України та міжнародним договором України, також можуть прийматися до провадження та розгляду господарськими судами.

Господарський суд має право розглядати справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо місцезнаходженням філії, представництва, іншого відособленого підрозділу іноземного підприємства чи організації є територія України та якщо іноземне підприємство чи організація має на території України нерухоме майно, щодо якого виник спір.

Іноземні суб'єкти господарської діяльності, мають право відкривати на території України свої відокремлені підрозділи. Поняття відокремлених підрозділів (філії, представництва) закріплене у ст. 95 ЦК. Відповідно філія - це відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій, а представництво - це також відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням, однак здійснює лише представництво і захист інтересів юридичної особи.

Визначення представництва іноземного суб'єкта господарської діяльності дане в ст. 1 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» та відповідно до Інструкції про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затвердженої наказом Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України від 18 січня 1996 р. № ЗО, представництво іноземного суб'єкта господарювання не є юридичною особою та не займається комерційною діяльністю. У всіх випадках воно діє в інтересах і за довіреністю іноземного суб'єкта господарювання та виконує свої функції відповідно до чинного законодавства України.

Чинним законодавством не передбачена реєстрація відокремлених підрозділів юридичних осіб, винятки становлять відокремлені підрозділи іноземних суб'єктів господарської діяльності. Відповідно до ст. 5 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» реєстрацію представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності здійснює центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики.

Підсудність спору, однією із сторін в якому є не юридична особа, а її відокремлений підрозділ, визначається залежно від того, уповноважений цей підрозділ здійснювати в господарському суді повноваження сторони у справі чи ні. Ці повноваження можуть бути зазначені у статуті, положенні або довіреності, але стороною у справі є все ж юридична особа, від імені якої діє відокремлений підрозділ.

Право господарського суду розглядати справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо вони мають на території України нерухоме майно, щодо якого виник спір, також закріплене у ст. 77 Закону «Про міжнародне приватне право». У цій статті спори щодо нерухомого майна, яке знаходиться на території України, віднесені до виключної підсудності.

Іноземне підприємство та іноземна організація, які мають право звернутися за захистом порушених прав та інтересів, не можуть визначатися з позиції ст. 117 ГК, де іноземним підприємством визнане унітарне або корпоративне підприємство, яке створене згідно із законодавством України, діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.

Відповідно до ст. 3 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» іноземні суб'єкти господарської діяльності (іноземні підприємства та організації) - це суб'єкти господарської діяльності, які мають постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за межами України.

Водночас Закон «Про міжнародне приватне право» містить термін «іноземні особи», який включає іноземних юридичних осіб, іноземні держави та міжнародні організації.

Отже, аналіз нормативно-правових актів дозволяє дійти висновку, що до господарських судів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів можуть звертатися іноземні суб'єкти господарської діяльності, які зареєстровані згідно з вимогами іноземного законодавства та мають постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за межами України.

Так, до іноземних суб'єктів господарювання належать:

• іноземні господарські організації - іноземні юридичні особи, зареєстровані відповідно до законодавства іноземної держави;

. іноземні громадяни - зареєстровані відповідно до законодавства іноземної держави як підприємці без утворення юридичної особи;

• міжнародні об'єднання, організації, які діють як юридичні особи;

• держава як юридична особа та специфічний суб'єкт господарських відносин;

• територіальні громади і органи регіонального управління, які мають статус юридичної особи.

Іноземні суб'єкти господарської діяльності мають право звертатися до господарських судів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. При цьому якщо з поняттям порушених або оспорюваних прав в юридичній літературі все зрозуміло, то з приводу поняття «охоронюваний законом інтерес» донедавна існували розбіжності.

В зв'язку з відсутністю у законодавстві України чіткої дефініції поняття «охоронюваний законом інтерес», необхідно виходити із офіційного тлумачення вказаного поняття Конституційним Судом України, викладеного в рішенні цього Суду від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес).

Поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 1, ч. 1 ст. 123 ГПК, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» слід розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та (або) нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам.

Справи за участю іноземних підприємств і організацій розглядаються господарським судом за правилами, встановленими ГПК, однак провадження має свої особливості.

Так, господарські суди у розв'язанні господарських спорів за участю іноземного підприємства, організації керуються вимогами ст. 4 ГПК щодо вибору законодавства, яке має застосовуватися. 3окрема, в ч. 4 цієї статті передбачена можливість застосування господарськими судами норм права інших держав у випадках, передбачених законом або міжнародним договором.

Особливості провадження справ за участю іноземних підприємств і організацій полягають у наданні іноземною особою документів, які підтверджують наявність у неї правосуб'єктності; наданні до господарського суду належним чином легалізованих та перекладених українською мовою документів; процедурі повідомлення про слухання справи іноземної особи, що бере участь у справі, яка знаходиться або проживає за межами України.

Порядок визначення правового статусу іноземної особи може бути передбачений міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

У разі відсутності у міжнародному договорі такого порядку суд має звернутися до норм внутрішнього цивільного законодавства.

Правовий статус іноземної юридичної особи визначається за законом країни, де створено (інкорпоровано) цю юридичну особу.

Правовий статус іноземної фізичної особи визначається за законом країни, громадянином якої є ця особа або в якій вона має постійне місце проживання.

Правовий статус іноземного суб'єкта господарювання підтверджується, як правило, випискою з торговельного (банківського, судового) реєстру країни, де такий суб'єкт господарювання має офіційно зареєстровану контору. Правовий статус іноземних суб'єктів господарювання може також підтверджуватись еквівалентними доказами правового статусу, що визнаються як такі законодавством країни створення, громадянства або місця знаходження такого суб'єкта і видані компетентними органами цієї країни.

На вимогу господарського суду іноземні підприємства або організації повинні надати документ, виданий уповноваженим органом іноземної держави у встановленій формі, легалізований, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України, що є доказом правосуб'єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг з торговельного реєстру тощо).

Легалізація іноземного документа є необхідною умовою для подання його як доказу у судовому процесі, але не виключає у разі необхідності перевірки з боку суду з метою встановлення по суті правильності вміщених у ньому відомостей.

Крім того, необхідно враховувати, що 22 грудня 2003 р. для України набрала чинності Конвенція, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів. Однак ця Конвенція застосовується у відносинах з державами, що не висловили заперечення проти приєднання України до Конвенції. 3аперечення проти приєднання України до Конвенції висловили Бельгія та Федеративна Республіка Німеччина. Відповідно до ст. 12 Конвенції це означає, що на території України не прийматимуться документи цих країн, завірені апостилем, а продовжуватиме застосовуватися вимога дотримання процедури консульської легалізації. Консульська легалізація полягає у встановленні та посвідченні оригіналів підписів на документах і актах, та відповідності їх законам держави перебування (країни консула).

Офіційні документи, які використовуються на території держав - учасниць Конвенції, мають бути посвідчені спеціальним штампом «апостилем», проставленим компетентним органом держави, в якій було складено документ.

Процедура посвідчення офіційних документів апостилем встановлена Правилами проставлення апостиля на офіційних документах призначених для використання на території інших держав, затвердженими наказом Міністерства іноземних справ, Міністерства освіти і науки України, Міністерства юстиції України від 5 грудня 2003 р. № 237/803/151/5.

Правила проставлення апостиля на офіційних документах, призначених для використання на території інших держав, регулюють порядок проставлення спеціального штампа «арозііІіе» на офіційних документах, які були складені на території України, яким відповідно до ст. 5 Конвенції, засвідчуються справжність підпису, якість, в якій виступала особа, що підписала документ, і у відповідному випадку - автентичність відбитка печатки або штампа, яким скріплений документ.

Відповідно до п. 2 вказаних Правил апостиль проставляється:

- на документах, які виходять від органів судової влади України;

— на документах, які виходять від органів прокуратури України, органів юстиції;

— на адміністративних документах;

— на документах про освіту та вчені звання;

— на документах, оформлених державними і приватними нотаріусами;

— на офіційних свідоцтвах, виконаних на документах, підписаних особами у їх приватній якості, таких як офіційні свідоцтва про реєстрацію документа або факту, який існував на певну дату, та офіційних і нотаріальних засвідченнях підписів.

Зазначені Правила не поширюються:

— на документи, видані закордонними дипломатичними установами України;

— на адміністративні документи, що прямо стосуються комерційних або митних операцій.

Апостиль не проставляється на оригіналах, копіях та фотокопіях паспортних документів, військових квитків, трудових книжок, дозволів на носіння зброї, свідоцтв про реєстрацію транспортних засобів (технічних паспортів), посвідчень особи, нормативно-правових актів, роз'яснень та правових висновків щодо їх застосування, документів, що мають характер листування.

Крім того, 7 жовтня 2002 р. між країнами СНД в м. Кишиневі підписана Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, яка набула чинності з 27 квітня 2004 р..

Відповідно до ст. 12 зазначеної Конвенції документи, які на території однієї договірної сторони видані або посвідчені компетентною установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах її компетенції, за встановленою формою та скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях всіх інших договірних сторін без будь-якого спеціального посвідчення. Документи, що на території однієї договірної сторони розглядаються як офіційні документи, користуються й на території всіх інших договірних сторін доказовою силою офіційних документів.

Відповідно до ст. 38 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність* спори, що виникають між іноземними суб'єктами господарської діяльності у процесі такої діяльності, можуть розглядатися судами України, а також за згодою сторін спору Міжнародним комерційним арбітражним судом та Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України та іншими органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачено міжнародними договорами України.

Господарські суди вправі розглядати спори, коли міжнародним договором передбачена можливість укладення письмової пророгаційної угоди між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності та іноземним суб'єктом господарської діяльності. Обираючи господарський суд України як орган, який розглядатиме господарський спір, сторони норм пророгаційної угоди мають додержуватися вимог міжнародного договору та норм ст. 16 ГПК щодо виключної компетенції господарських судів України. Це положення також кореспондує із роз'ясненням Президії Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій».

Однак арбітражні угоди (арбітражні застереження) не завжди мають юридичну силу. Так, якщо колізійна норма вказує на виключну підсудність, то допускається тільки один варіант країни суду. Наприклад, абсолютна більшість конвенцій та національних законів відносить спори з приводу нерухомого майна до виключної підсудності суду тієї країни, де знаходиться спірна нерухомість. Крім того, відповідно до загального правила позовні заяви до перевізника можуть пред'являтися тільки за місцем знаходження органу управління транспортною організацією.

Крім того, розглядаючи спори за участю іноземних підприємств та організацій, необхідно враховувати положення Закону «Про міжнародне приватне право» стосовно підсудності судам України справ з іноземним елементом.

Іноземні підприємства та організації мають процесуальні права й обов'язки нарівні з підприємствами та організаціями України, тобто на іноземних суб'єктів господарської діяльності поширюється національний режим.

Національний режим означає, що іноземні суб'єкти господарювання мають обсяг прав та обов'язків не менший ніж суб'єкти господарювання України. Такий режим застосовується щодо всіх видів господарської діяльності іноземних підприємств й організацій, діяльності, пов'язаної з їх інвестиціями на території України, а також щодо експортно-імпортних операцій іноземних суб'єктів господарської діяльності тих країн, які входять разом з Україною в економічні союзи.

Отже, норма, закріплена у ст. 123 ГПК, узгоджується зі ст. 1 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності.

Зазначена Угода встановила, що підприємства та організації, які розташовані на території країн СНД та підписали цю Угоду, можуть безперешкодно звертатися до господарського суду інших країн СНД і користуватися там правами і нести обов'язки, рівні з суб'єктами господарювання країни, в якій буде розглядатися спір. Господарські спори, як правило, повинні розглядатися арбітражними (господарськими) судами країни-відповідача.

Положення, які вказують на національний режим іноземних суб'єктів господарювання, містяться й у Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, підписаній в Мінську 22 січня 1993 р., Протоколі до цієї Конвенції від 28 березня 1997 р., Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, підписаній у Кишиневі, міжнародних угодах, яких на сьогодні налічується близько 30.

До країн, з якими Україною укладені двосторонні міжнародні договори про правову допомогу, належать: Китайська Народна Республіка, Республіка Польща, Литовська Республіка, Республіка Молдова, Естонська Республіка, Монголія, Республіка Грузія, Латвійська Республіка, Республіка Узбекистан, Соціалістична Республіка В'єтнам, Республіка Македонія, Чеська Республіка, Турецька Республіка, Угорська Республіка, Румунія, Грецька Республіка, Республіка Куба.

На території України в порядку правонаступництва застосовуються двосторонні міжнародні договори колишнього СРСР із Болгарією, Угорщиною, В'єтнамом, Грецією, Йєменом, Кіпром, Румунією, Фінляндією, Італією. Також на сьогодні відсутні заперечення щодо застосування таких договорів з Албанією, Алжиром, Іраком, Корейською Народно-Демократичною Республікою і Тунісом.

Оформлене правонаступництво України у таких міжнародних договорах, які є чинними на сьогодні: Договір між СРСР і Угорською Народною Республікою про надання правової допомоги у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1958 р.; Угода між СРСР і Австрійською Республікою з питань цивільного процесу 1970 р.; Договір між СРСР і Фінляндською Республікою про правовий захист та правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1978 р.; Договір між СРСР і Алжирською Народною Демократичною Республікою про взаємне надання правової допомоги 1982 р.; Договір між СРСР і Республікою Кіпр про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах 1984 р.

Так, відповідно до Конвенції про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах, підписаної в Кишиневі, український позивач має право звернутися до українського суду з позовною заявою до нерезидента із СНД, якщо на території країни-позивача:

• здійснюється торгівля, промислова або інша господарська діяльність підприємства відповідача або його філії;

• вже виконано або повинно бути виконано зобов'язання за договором, що є предметом спору;

• була спричинена шкода, у справах про стягнення шкоди. Аналогічні положення містяться й в конвенціях України з

Польщею, Прибалтикою, Італією та іншими країнами. А наприклад, українсько-кіпрська конвенція дозволяє звертатися за захистом порушених прав та інтересів до господарського суду України з кіпрською стороною утому разі, якщо спірний договір був укладений на території України.

Отже, правосуб'єктні іноземні підприємства та організації нарівні з суб'єктами господарювання України мають процесуальні права та несуть процесуальні обов'язки сторін (позивача та відповідача), передбачені ст. 22 ГПК, повинні виконувати зобов'язання, зокрема щодо сплати судових витрат, мають право виступати як треті особи, з відповідними правами та обов'язками, передбаченими статтями 26, 27 цього Кодексу, використовувати інститут процесуального правонаступництва, брати участь у провадженні зі справ про банкрутство відповідно до ст. 12 ГПК та Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».