Український національний рух на зламі хіх–хх ст. : історіографічний огляд

В останні часи з’явилися спеціальні історіографічні огляди присвячені вивченню українського національного руху на зламі ХІХ–ХХ ст. С.Єкельчик у розвідці «Український національний рух: здобутки та перспективи досліджень» (замість післямови) // Нариси історії українського національного руху (Відп. редактор В.Г.Сарбей. – К., 1994. – С.166,167) прогнозував, справжню «зливу» робіт, які мають з’явитися на Україні найближчим часом з історії українського національного руху, зокрема з «історії українських партій початку століття». Не втратили актуальності також спостереження автора, що наша історіографія сьогодні ще не має «розробленої методології дослідження українського національного руху». Локальним проблемам українського руху на Галичині присвячена історіографічна розвідка Б.Янишина «Проблеми історії галицьких народовців останньої третини ХІХ ст. у сучасній історіографії»// Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. Вип. ІІ. – К., 2001.

Нові методологічні підходи до вивчення історії національного руху в українських землях ХІХ – початку ХХ ст. пов’язані з позбавленням застарілих штампів радянської історіографії та націоцентричних схем. Яскравим прикладом змі-ни акцентів є оцінка соціально-політичної системи Австро-Угорщини про стан і характер національного руху в західноукраїнських землях. У радянській історіографії звичайними були штампи про «колоніальний гніт» трудящих західноукраїнських земель з боку Австро-Угорщини, австрійська конституція 1867 р. – це «пусті слова», виборча система Австрії «антидемократична», «цілком і повністю відповідала інтересам експлуататорських класів», політика урядів Австрії та Угорщини в галузі освіти мала за мету «асиміляцію українського населення» (Історія Української РСР В 8 тт. 10 кн. Т.3. – К.: Наукова думка, 1978. – С.462-463).

Сучасні дослідники свідомо відмовляються від застарілих штампів, що панували в радянській історіографії. Не ідеалізуючи тодішні порядки Австро-Угорщини, О.Доброжанський наголошує що було «зроблено чимало позитивного», протаровано «легальний» шлях розвитку національних еліт, національної ідеології, національної свідомості». На думку дослідника реформи проведені в Австрії та Угорщині в 50-60-ті рр. ХІХ ст. «забезпечували модернізацію суспільних відносин» у державі, в тому числі у південних українських провінціях, (Доброжанський О. Національний рух українців Буковини другої пол. ХІХ – поч. ХХ ст. – Чернівці: Золоті литаври, 1999. – С.112-113, 87).

Сьогодні перетнули найвищу точку своєї популярності в українській історіографії та громадській свідомості теорії націй і націоналізму. Ідеологія т.зв. націоналізму була запозичена діаспорними істориками у західній соціології та етнології і поширена вітчизняними істориками в навчальній літературі, дослідницькій практиці та масовій свідомості, (Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. – К.; Генеза, 1996; Химка І.П. Український національний рух у Галичині в світлі нових теоретичних праць про націоналізм та національні рухи // ІІ-й Міжнародний конгрес україністів (Львів, 22-28 серпня 1993 р.). Доповіді і повідомлення. – Історія. Ч.1. – Львів, 1994.

Позбавлення старих стереотипів мислення передбачає створення нових методологічних засад щодо вивчення українського відродження, його окремих етапів.

Методологічного навантаження набуває теза українського дослідника П.Магочі про особливості культурно-національного відродження в західноукраїнських землях. Цей процес розпочинався двічі, вперше у кінці XVIII, і був ініційований «зверху» австрійською владою, зокрема реформами Йосифа ІІ, й вдруге, в ХІХ ст. український рух в Галичині, Буковині, Закарпатті розпочався «знизу», завдяки зусиллям національно налаштованої української інтелігенції, (Магочі П. Українське національне відродження. Нова аполітична структура. // УІЖ. – 1991. – №3).

Важливою методологічною настановою є теза про спільність форм, засобів і загальної логіки поступу національного руху українства в Східній та Західній Україні. Цю ідею ще у 1994 р. сформулював В.Г.Сарбей, оцінюючи громадсько-політичну та наукову діяльність М.С.Грушевського, що була «важливою єднальною ланкою між «двома Українами» у складі двох імперій» (Сарбей В.Г. Розвиток української національної свідомості//Нариси з історії українського національного руху. – С.42). Методологічним підґрунтям оцінки завершального етапу культурно-національного відродження в Україні є усвідомлення внутрішньої логіки еволюції українського руху в кінці ХІХ – початку ХХ ст. самими діячами цього руху. В програмових документах перших політичних об’єднань («Profession de foi» тарасівців, «Самостійна Україна» М.Міхновського) сутність заключного етапу українського руху характеризується як криза народництва (українофільства) і перехід до «сучасного політичного українства» (М.Міхновський), тобто виникнення перших українських політичних партій та поширення ідей українства в масах. Якщо «українофільство було раніше ніби нормальним з’явищем нашого ненормального стану, то тепер, – писали тарасівці в 1893 р. – українофіли вже не можливі, як дійсні й щирі патріоти, як люди ідеї».

«Тактика і політика українофілів, – писав у 1900 р. М.Міхновський, – довела до того, що ціла молода Україна з відразою від них одсахнулася», натомість новоутворена Революційна українська партія (РУП), «як партія бойова» є «партією практичної діяльності» (Cамостійна Україна // Українські політичні партії кінця ХІХ – початку ХХ століття: програмові і довідкові матеріали. – С.38, 39).

Ця природна логіка розвитку процесів українського руху була спільною для східних і західних українських земель.

Для радянської та пострадянської історіографії в Україні для означення процесів українського національного руху характерно було вживання означень «суспільно-політичний рух», «визвольний рух», громадський рух або «буржуазний український націоналізм», де національний зміст затушковувався класовими оцінками та політичними звинуваченнями (Див., наприклад: Коломиец И.И. Социально-экономические отношения и общественное движение в Закарпатье во второй половине ХІХ ст.).

В 1990-ті рр. в українській історіографії затверджується поняття «національний український рух». Про це свідчать колективні та авторські дослідження українського руху, такі як «Нариси з історії українського національного руху» – колективна монографія, підготовлена під редагуванням професора В.Сарбея (Сарбей В.Г. Нариси з історії українського національного руху: Колективна монографія / Відпов. Редактор. В..Сарбей. К., 1999), праці К.Кондратюка «Нариси історії українського національно-визвольного руху ХІХ століття» – Тернопіль, 1993, А.Катренко «Український національний рух ХІХ ст. Частина ІІ. 60-90 роки ХІХ ст.» – К., 1999.

Сучасною тенденцією щодо вивчення поняття «український рух», «український національний рух» є ототожнення його з терміном «національне відродження», «українське відродження», що відбиває ті ж самі процеси історії українства в Західній та Східній Україні.

Методологічне значення має визначення термінів для відображення регіональних особливостей українського народництва. З розвідки М.Палієнко очевидно, що найбільш поширеною самоназвою народництва в Наддніпрянщині було слово «українофільство».

Народництво на Галичині, як підкреслював у статті «Структури української історії в ХІХ столітті» І.Лисяк-Рудницький, називалося «народовством», «народовецтвом»: «У Галичині зустрічаємо у другій половині століття явище народницького руху, що його тут звали «народовецтвом» або «народовством», (Лисяк-Рудницький І. Структура української історії в ХІХ столітті // Історичні есе. В 2 т. – К.: Основи, 1994. Т.1. С.199).

Регіональну форму народовського руху в Закарпатській Україні американо-канадський дослідник визначає як русинофільство. У есе «Карпатська Україна: народ у пошуках своєї ідентичності (Історичні есе. Т.1. С.458.), він зазначав, «що карпатське народовство, яке з’явилося на зламі століть, слід, власне, розглядати як зародковий етап новітнього українського національного руху в цьому краї».

Складовою вивчення національного руху в наддніпрянській Україні є історія студентського руху, яка в сучасних дослідженнях піддається суттєвій переоцінці, науковій ревізії. В офіційних радянських виданнях (зокрема багатотомній «Історії Української РСР», у 8 т. 10 кн. – К.: Наукова думка, 1978. – Т.3. – С.436-438) рух студентської молоді розглядався як частина загальноросійського визвольного руху. В середині 90-х рр. ХІХ ст. з початком пролетарського етапу у визвольному русі, констатувалося у підрозділі «Виступи студентської молоді», студентський рух «посилився, змінилися його форми, поглибилося політичне розмежування серед його учасників». Головний постулат радянської історіографії – довести, спираючись на поодинокі факти, що демократичне студентство робило «перші спроби об’єднати свої виступи з робітничим рухом», продемонструвати свою «солідарність» з пролетаріатом. Про українські настрої та ідеї серед студентства Наддніпрянщини практично не згадувалося в радянській історіографії.

Принципово змінився підхід вітчизняних істориків щодо оцінки студентського руху, його місця і ролі в національному відродженні у 1990-х рр.

Історії українського студентського руху присвячені розвідки Ю.П.Лаврова «Зародження українського національного руху в студентському середовищі// Нариси з історії українського національного руху. / Відп. ред. В.Г.Сарбей. – К., 1994.», А.Катренко «Українські молодіжні гуртки й організації 80-90-х років»// Катренко А.М. Український національний рух ХІХ ст. – Частина ІІ. 60-9-ті роки ХХ ст. – К., 1999. На думку В.Сарбея, утворене українськими студентами «Братерство тарасівців» стало перехідною ланкою між старим народництвом та першими українськими політичними партіями. «В історії українського національного руху, – наголошував історик, – «Братерство тарасівців» стало перехідною сходинкою від структурно малоорганізованого громадівства 60-80-х років до організації справжніх національних українських партій» (Сарбей В.Г. Історія України (ХІХ – початок ХХ ст.). – К.: Генеза, 1996. – С.139).

Разом з тим, серед сучасних українських дослідників існують розбіжності щодо дати виникнення студентського політичного товариства «Братерство тарасівців». Ю.Лавров і М.Катренко називають 1891 р., В.Сарбей – 1892 р. (Лавров Ю.П. Зародження українського національного руху в студентському середовищі. – С.91-92; Катренко А.М. Українські молодіжні гуртки й організації 80- 90-х років. – С.163; Сарбей В.Г. Історія України (ХІХ – початок ХХ ст.). – С.138).

Різноманітні форми національного руху в Наддніпрянській Україні в кінці ХІХ – початку ХХ ст. висвітлюються у роботах діаспорних та українських істориків останнього десятиліття. Особливостям формування національної свідомості в Україні присвячені розвідки І.Лисяка-Рудницького «Інтелектуальні початки нової України»// Історичні есе. – Т.1. і Сарбей В.Г. Розвиток української національної свідомості // Нариси з історії українського національного руху / Відп. ред. В.Г.Сарбей. – К., 1994; він же Етапи формування української національної самосвідомості (кінець XVIII – початок ХХ ст.) // УІЖ. – 1993. – № 7-8.

Історія кооперативного руху розглядається поряд з роботами діаспорних авторів, наприклад, І.Витановича «Історія українського кооперативного руху». – Нью-Йорк, – 1964, в розвідках сучасних істориків України: Є.Костик «Микола Левитський – організатор артільного руху»// Український селянин: Зб. наук. пр. – 2002. – Вип.5, В.Марочко «Кого називали «артільним батьком» української кооперації // Історія України в запитаннях і відповідях. – К., 1991. – Вип. 3, І.Фареній «З історії діяльності «артільного батька» М.Левитського у період становлення кооперативного руху (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)» // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – Вип. V. – К., 2002.

Проблеми виникнення і діяльності українських «Просвіт» присвячена робота О.Лисенко. Виникнення й діяльність українських «просвіт» // Нариси з історії українського національного руху / Відп. Редактор В.Г.Сарбей. – К., 1994.

Однією з актуальних проблем завершального етапу українського відродження є проблема перших українських політичних партій. В радянській історіографії українські політичні партії таврувалися як «дрібнобуржуазні» і вивчалися під кутом зору їх ідеологічного й організаційного банкрутства: П.Шморгун «Украинские мелкобуржуазные партии РУП (УСДРП) и «Спилка» в революции 1905–1907 гг.» // Научная сессия по истории первой русской революции 1905-1907 гг.: Тезисы сообщений. – М., 1965; роботи І.Кураса «Торжество пролетарского интернацонализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине» – К., 1978. та «Повчальний урок історії (ідейно-політичне банкрутство української соціал-демократичної партії)» – К., 1986.

На початку 1990-х рр. на рубежі ХХ–ХХІ ст. українська історіографія переживає справжню «зливу» робіт присвячених історії перших політичних національних партій в Україні. В монографіях і статтях історію перших українських політичних об’єднань і партій в Наддніпрянщині досліджували: О.Голобуцький, О.Кулик «Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця ХІХ – початку ХХ століття» – К., 1996, Р.Вєтров «політичні партії України початку ХХ століття (1900–1925)»: Навчальний посібник. – Дніпродзержинськ, 1997, В.Головченко «Від «Самостійної України» до Союзу визволення України: Нариси з історії української соціал-демократії початку ХХ ст.» – Харків, 1996, А.Голуб «Європейські обрії української соціал-демократії (кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.)». – Дніпропетровськ, 1998; серед авторів статей можна назвати П.Шморгуна «Політичні партії України на початку ХХ століття: соціальний склад, чисельність, типологія»// Політичні партії на Україні (1905-1925 рр.): Наук. праці з питань політичної історії. – К., 1992, Г.Касьянова «Український соціалізм: люди, партії, ідеї (початок ХХ сторіччя)»// Політичні читання. – 1992. – №2, О.Болдирєва «Перша спроба організації української політичної партії»// УІЖ. – 1995. – №6, В.Солдатенка та В.Кривошея «Революційна Українська партія»// Віче. – 1998. – №1.

У низці монографій – «Історія суспільних рухів і політичних партій в Україні (ХІХ ст. – 1920 р.)» – Львів. –1993, І.Калмакан, О.Бриндак «Виникнення та еволюція національної партійної системи в Україні в ХХ столітті. Дослідження» – Одеса, 1997, А.Павко «Політичні партії, організації в Україні: зародження, еволюція, діяльність, історична доля. Кін. ХІХ ст. – лютий 1917.» – К., 1999. – перші українські політичні партії розглядаються у контексті політичних систем Східної та Західної України.

За підрахунками А.Павка «Політична система, яка сформувалась в австрійській Україні на межі ХІХ–ХХ ст. налічувала близько 10 національних партій та організацій», до відповідної системи «Російської України» входило понад 20, а у ролі інонаціональних (чужих) політичних утворень нараховувалось 30 російських й 4 польські партії та об’єднання (Павко А.І. Політичні партії й організації у Східній Галичині та Наддніпрянщині наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.: навчальний досвід історії // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – вип. V. – К., 2002. – С.94).

При вивченні національного відродження на Галичині на рубежі ХІХ – ХХ ст. В.Сарбей, один з перших істориків пострадянського періоду, використовує теорію «українського П’ємонту», автором якого вважав М.Грушевського (Сарбей В.Г. Розвиток української національної свідомості // Нариси з історії українського національного руху / Відп. ред. В.Г.Сарбей. – К., 1994. – С.40). Історії національного руху на Галичині присвячені й окремі дослідження, зокрема М.Кугутяка «Галичина: сторінки історії. Нариси суспільно-політичного руху (ХІХ ст. – 1939)» – Івано-Франківськ, 1993, та О.Аркуші «Галицький сейм. Виборчі кампанії 1889 і 1896 рр.» – Львів, 1996, О.Сухого «Галичина: між Сходом і Заходом. Нариси історії ХІХ – початку ХХ ст.» – Львів: Львів. держ. ун-т, 1997, І.Чорновола «Польсько-українська угода 1890-1894 рр.» – Львів: Львівська академія мистецтв. 2000.

Досить активно сучасні галицькі історики вивчають москвофільський рух на Галичині, його різні стадії: старорусинство та русофільство, про що свідчать спеціальні та історіографічні дослідження з цієї проблеми С.Макарчука «Москвофільство: витоки та еволюція ідеї (середина ХІХ ст. – 1914 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1997. – Вип. 32. та О.Аркуші, М.Мудрого «Русофільство в Галичині в середині ХІХ – на початку ХХ ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд» // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1999. – Вип. 34.

Історія галицького народовства привертала увагу дослідників ще за часів І.Франка і навіть в радянські часи. Певний інтерес становлять праці самого І.Франка «Українські народовці і радикали»// Зібрання творів: У 50 тт. – К., 1980. – Т.28, «Галицьке українофільство. Відповідь на «Уваги русина» // Зібрання творів: У 50 тт. – К., 1980. – Т.46, «Ідеї та «ідеали» галицької москвофільської молодіжі»// Зібрання творів: У 50 тт. – К., 1980. – Т.45. У радянський період з’являються монографії Г.Гербільського «Передова сучасна думка в Галичині» –Львів, 1959, С.М.Трусевича «Суспільно-політичний рух у Східній Галичині в 50-70-х роках ХІХ ст. – К., 1978.

Зараз розпочинається справжній «бум» у вивченні історії галицького народовства, про що свідчить ціла низка досліджень львівських істориків – М.Мудрого «Галицькі народовці в 60 роках ХІХ ст.: спроба модернізації української національної ідеї»// Молода нація. Вип. 3. – К., 1996., О.Аркуші «Проблема консолідації національно-політичних сил українського галицького суспільства у 90-х роках ХІХ ст.» – Молода нація. Вип. 3. – К., 1996., О.Середи «Національна свідомість і політична програма ранніх народовців у Східній Галичині (1861-1867)» // Вісник Львівського університету. Серія історична. Вип. 34. – Львів, 1999, Б.Янишина «Проблеми історії галицьких народовців останньої третини ХІХ ст. у сучасній історіографії»// Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. Вип. ІІ. – К., 2001 тощо.

Популярністю серед дослідників користуються сюжети з історії перших українських партій на Галичині, зокрема «Політичні партії Західної України» – Львів: Львів. держ. ун-т, 1991, М.Кравець «До питання про русько-українську радикальну партію у Східній Галичині в 90-х роках ХІХ ст.» // З історії західноукраїнських земель. – К.: Вид-во АН УРСР, 1957. – Вип. 2, та В.Расевич «Виникнення української національно-демократичної партії» // Вісник Львівського університету. Серія історична. Вип. 32. – Львів, 1997. Конструктивним з точки зору минулого та перспектив розвитку політичної системи в Україні є зауваження І.Лисяка-Рудницького про «витворення двопартійної системи на Галичині, що в ній провідна Національно-демократична партія стимулювалася й рівноважилася опозицією Радикальної партії» (Лисяк-Рудницький І. Структура української історії в ХІХ столітті // Історичні есе. – Т.1. – С.202).

При вивченні національного відродження на теренах Північної Буковини, що було ініційовано рухом місцевої інтелігенції «знизу» в середині ХІХ ст. актуальною залишається проблема періодизації цього процесу.

У підготовленому дослідниками в діаспорі ґрунтовному виданні «Буковина – її минуле і сучасне» виділяються два етапи в українському русі буковинців:

1) 1869-1884 рр., період, коли «українці організуються»;

2) 1884-1914 рр. – що визначається як період «національного відродження на Буковині». Як бачимо, національне відродження діаспорні історики розуміють у конкретному сенсі слова, пов’язуючи це з коротким періодом заходів у сфері шкільництва, економіки, церковному житті, видавничій діяльності, формуванням «почуття духовної соборності всієї української нації. Про націоналістичні упередження упорядників цього видання свідчать цитати на зразок наступного, в добу національного відродження «кацапи чи москвофіли вже могли діяти тільки на кабінетах, бо національна Буковина відкинула і їх теорії, і їх політичні гасла» (Буковина – її минуле і сучасне / Під ред. Д.Квітковського, Т.Бриндзана, А.Шуковського. – Париж-Філадельфія-Детройт, 1956. – С.481-483, 484).

Сучасний дослідник О.Доброжанський в історії національного руху українців Буковини вирізняє 4 періоди:

1) кінець 50-х – 2 половина 60-х рр. ХІХ ст.;

2) від кінця 60-х рр. ХІХ – 1 половина 80-х рр.;

3) середина 80-х рр. – початок ХХ ст.;

4) «передвоєнне десятиліття».

Якщо така подрібненість етапів розвитку українського руху на Буковині навряд чи є випадковою, то цілком слушним є зауваження автора цієї періодизації, що «на Буковині склалися, порівняно з Галичиною, кращі можливості для реалізації демократичних норм австрійської конституції» (Доброжанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – Чернівці: Золоті литаври, 1999. – С.439-442, 439).

Історії національного руху на Закарпатті присвячені дуже різні за своїми методологічними орієнтаціями есе І.Лисяка-Рудницького «Карпатська Україна: народ у пошуках своєї ідентичності»// Історичні есе. – Т.1, та відповідний розділ у колективній праці «Нариси історії Закарпаття» (Соціально-економічний і політичний розвиток Закарпаття в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. // Нариси історії – Закарпаття. – Т.І (з найдавніших часів до 1918 року). – Ужгород, 1993).

Важливою тенденцією в сучасній українській історіографії національного руху українців кінця ХІХ – початку ХХ ст. є поява історичних портретів відомих представників цього руху. Можна згадати роботи О.Аркуші (Олександр Барвінський (до 150-річчя від дня народження). – Львів, 1997.) та С.Павлишина (Олександр Барвінський) – Львів, 1997, Т.Батенка «Анатоль Вахнянин (1841-1908). Біля джерел національного відродження» – Львів, 1998.