Утворення та облаштування полку.

БОЙОВА ДІЯЛЬНІСТЬ В СЕРЕДИНІ – ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ

XVII -ГО СТОЛІТТЯ

З часів свого заснування Охтирка як місто і центр однойменного козацького полку відігравала важливу стратегічну роль у становлегнні Слобідської України. Ця величезна територія, розташована на схід від Полтави навколо сучасного Харкова, формально перебувала у межах Росії. Оскільки вона була малозаселеною й беззахисною перед наскоками татар, у середині XVII ст. царський уряд дозволив кільком хвилям українських втікачів (що рятувалися від безперервних воєн на батьківщині) осісти тут і встановити незалежне самоврядування на козацький кшалт. Під кінець століття населення регіону налічувало близько 86 тис. українців чоловічої статі, з них 22 тис. підлягали військовій службі у козацьких полках [41].

Аналогічно сусідньому Лівобережжю Слобідська Україна поділялася на полки, названі за п'ятьма основними поселеннями: Харківський, Сумський, Охтирський, Острогозький та Ізюмський. Їх розташування наведено в додатку А На відміну від Лівобережжя полковники на Слобожанщині обиралися на довічний термін. Проте Москва пильно стежила за тим, щоб козаки на її кордонах не обрали собі спільного ватажка або гетьмана, створивши таким чином сильний політичний організм, як у Речі Посполитій. Натомість цар призначав воєводу із резиденцією в Бєлгороді, який наглядав за діями козаків і з яким кожен із п'яти полковників спілкувався окремо. Таким чином, зосереджуючи значне українське населення, що дедалі зростало, Слобожанщина була неспроможною відігравати самостійну політичну роль.

Протягом усієї своєї історії і до наших днів Охтирка як центр формування Охтирського козацького полку залишається військовим поселенням, це – козаки, гусари, артилеристи, льотчики, ракетники, сапери, національна гвардія. Територія майбутнього міста і навколо нього була заселена здавна. Поблизу Охтирки виявлено поселення доби неоліту та бронзи, ранньоскіфських часів, кілька сіверських селищ і поселень часів Київської Русі, які залишили після себе мовчазних свідків свого життя – стоянки, городища та кургани. В період Київської Русі наш край являв собою бойовий кордон з ворожим степом. Рятуючись від орд чужинців, населення тікало за Дніпро, в Брянські ліси, на землі Польщі. Але польська шляхта не допускала біженців в одвічно польські землі, а дозволяла селитися лише на південно-східних кордонах, розраховуючи, що біженці створять заслін від вторгнення диких орд.

На місці нової своєї осідлості козаки завели той самий лад, до якого звикли то очевидно, що помітний вплив на формування козацького стану справили заходи, вжиті урядом Речі Посполитої по колонізації Подніпров’я та Лівобережжя. Роздача земель у власність з метою їх заселення практикувалася ще й за литовської доби. Більші можливості для встановлення польського панування на українських землях аж до кордону з Московською державою відкрила конституція, прийнята варшавським сеймом 1590 р. "Простори пустих місць на прикордонні за Білою Церквою,— зазначалося в цьому документі,— не приносять ніякої користі, ні державної, ні приватної, необхідно мати з них користь, щоб вони даремно не пустували. А тому за дозволом і повноваженням від усіх чинів сейму ухвалюємо, що ми будемо роздавати ті пустелі у приватну власність особам шляхетського стану за заслуги перед Річчю Посполитою по волі і розумінню нашому" [30. С. 83].

Прагнучи здобути земельні володіння, тисячі безпомісних і дрібних шляхтичів з Волині та Галичини взяли участь у колонізаційному процесі. Обставини життя на Подніпров’ї, зокрема, слабкість виконавчих та судових структур, відкривали можливості панування кулачного права або ж фізичної сили. Звідси — поява латифундій нових власників, особливо гетьманів, воєвод, примноження магнатських родів, так званих "королев’ят" — Вишневецьких, Корецьких, Збаразьких та ін. Серед прибулих на Подніпров’я було немало й таких, хто головним своїм заняттям вважав військове ремесло. Вже при Стефані Баторії шляхта становила верхівку козацького реєстру. Зростання престижу козаччини залучало до королівської служби нових представників привілейованої верстви як українського, так і польського походження.

Проект католицького біскупа Йосипа Верешинського по створенню козацького князівства за Дніпром, очевидно, ґрунтувався на реальних фактах наявності значної кількості шляхти серед українського козацтва. Шляхтичі не лише очолювали реєстрових, а й становили основну масу козацької старшини. Тим більше, що в її середовищі перебувало чимало представників польського етносу, зокрема шукачів військових пригод, авантюристів, які схвально відгукнулися на заклик папи римського Климента VIII. Під егідою Ватикану створювалась ліга європейських християнських держав для боротьби проти турецької агресії, на що відпускалися значні кошти. Головну військову силу ліги мало становити запорозьке козацтво[30. С. 83-84].

Для залучення нових поселенців феодали на перших порах встановлювали пільги — звільнення від будь-яких повинностей на 5, 10, 15 і більше років. Протягом цих років селянин міг вести власне господарство, не відбуваючи панщини, не сплачуючи натуральних чи грошових податків і вважати себе відносно вільною людиною. Водночас освоєння нових земель було вигідне феодалам, оскільки пізніше вони могли використати їх для Розширення власного фільварку. Крім того, окремі шляхтичі, незважаючи на існуючі умови, все ж залучали "слобожан" до виконання деяких робіт. Значна частина населення заселялася в "слободах", але відмовлялася підпорядковуватися старостинській владі, оголошуючи себе козаками. Селян та міську бідноту приваблювало право козаків на володіння землею, свобода від експлуатації, насамперед кріпацтва. Перехід до козацтва асоціювався у них з ідеєю вільного господарювання. Такі люди фігурували у донесеннях королівських комісарів під назвою "непослушних".

Ще в кінці ХVI ст. на початку ХVII ст. Охтирщина являла собою безкрайній степ – Дике Поле, багатий на родючі землі, високі трави, звірину та рибу. Саме тут кримські та ногайські татари влаштовували кочовища та випасали табуни худоби. Згодом кочівники почали будувати «городки» - постійні поселення для захисту своїх табунів від наїздів «московських служивих людей». Навіть сама назва «Охтирка», на місті якої також був татарський юрт, з тюркської перекладається як «Білий Яр». Є й інші версії походження назви міста – в перекладі з тюркської «ахтир» - місце, де щось пускають вниз по течії, де влаштовують засідку; «ахінти» - протік між двома озерами, а річка Охтирка саме і протікає між двома озерами – Білим і Зеленим. Також в тій же тюркській мові є слово «ан тура» - біла фортеця [72].

Проте переважаючою є версія, що на початку XVII ст. широкі приворсклянські степи являли собою обезлюднене «Дике поле», через яке, на південні кордони Московії здійснювали спустошливі набіги ногайські та кримські татари. Занепокоєний нескінченними набігами татар Московський уряд був вимушений створити міцний прикордонний заслін. Почалося посилене будівництво фортець, які згодом були об’єднані в єдину систему оборони – Бєлгородську засічну лінію. Будівництво її велося з 1635 по 1658 роки. Починалася ця лінія в Охтирці і йшла до Тамбова, перетинаючи Ізюмський та Муравський шляхи. Довжиною була 800 км і мала вигляд глибокого рову [13. С. 4 ].

Зазначимо, що перше масове переселення українців на Слобожанщину припадає на 1638 рік, коли гетьман Яків Остряниця (Острянин) з сотником та 865 козаками з’явився на Чугуєвому городищі. Там вони побудували місто і фортецю. У грамоті від 14 травня 1641 року цар Михайло Федорович пише: “Они (гетьман і козаки) из Литовския стороны в наше Московское государство пришли для того, что польские и литовские люди их крестьянскую веру нарушили и церкви божие разоряют и их побивают… и дворы их и всякое строение разорили и разграбили… И мы, Великий Государь, жалея, что они черкасы, православные крестьянские веры греческого закона и видя их от поляков в изгнании и смертном посечении, велели их принять под свою царскую высокую руку и велели устроить на Чугуеве”. В цілому Московський уряд прихильно ставився до переселення черкас, поселяючи їх вздовж Белгородської межі для боротьби із степовиками [8. С. 23-24].

Черкасами в Московській Русі називалися дніпровські козаки, за назвою міста Черкаси, столиці дніпровського козацтва. Ця назва поширилася пізніше на весь південноукраїнський люд. Черкаси, які прийшли з Остряницею, були приведені до присяги на вірність Московськогму царю. Їм видали грошове та хлібне утримання. В той же час до Чугуєва був надісланий воєвода Щетинін та 200 чоловік російських служивих людей. Протрималися вони а Чугуєві недовго. В 1641 році між ними виникла суперечка, яка закінчилася вбивством гетьмана, і українці пішли назад. Замість них сюди надіслали боярських дітей, стрільців, гармашів та козаків [55. С. 17 ]. Це на нашу думку, мало далекосяжні наслідки для Московсько-Українських стосунків, адже поспішне покидання українськими козаками стратегічно важливої ділянки кордону створювало феномен непрогнозованості їх дій у майбутньому.

Водночас і Річ Посполита починає укріплюаати свій східний кордон, оскільки засновували фортеці і оселялися вздовж лінії оборони не лише московське служиле військо, а й переселенці з Правобережної України, котрі тікали від ополячення і католицизму. Просування біженців на схід занепокоїло польський уряд. У 1641 році на місці старослов’янського городища на правому гористому березі річки Ворскли поляки закладають прикордонну засіку проти крайнього західного флангу Бєлгородської засічної лінії.

Заснування міста Охтирка пов’язане з подіями 1641 р., коли під наглядом миргородського королівського урядника Станіслава Кульчевського тут заклали фортецю. Досі вдалося розшукати тільки документ, який свідчить, що в 1641 році був закладений невеликий острожок проти Белгородської засічної межі, ні місці старого слов’янського городища. Першим урядником в ньому був Якубовський. Офіційний документ, надісланий в Посольський приказ (на той час – державна установа, що керувала окремими ланками управління певної території) вольновським воєводою Афанасієм Толочановим 29 вересня 1641 року гласить: “Сентября, Государь, в 17 день (за старим стилем) Микита Глазунов с товарищами ко мне, холопу твоему, на Вольный город приехали, а в распросе сказали, что ездили де они вниз по Ворсклу и наехали в Немирской волости поставлен острожок на Ахтырском городище и башни поделаны”. А далі примітка: “Гонец Гришка Суходольский в Москве в Разряде сказал, что Ахтырское городище от Вольного 25 верст” (верста в той час дорівнювала 1,06 км). Город Вольний, який згадується тут, не що інше, як село Вільне Великописарівського району Сумської області. Москва зразу ж оцінила небезпеку виникнення нового укріпленого пункту і привела в особливу готовність служивий люд в Вольному та ближніх поселеннях. Але недовго продержався в новобудованій фортеці “враг московського царя и фанатик Рима и власти ляхов”, як назвав Кульчевського в “Географічному словнику” Максимович [51. С. 11].

12 січня 1642 р. царський представник піддячий Іван Плакідін у Варшаві подав королю грамоту «Государеву» сповнену скаргами «на литовцовъ кои …въ противность вечнаго мира отважились въ прошломъ году на ахтырскомъ городище, на горе острогъ поставить». Чому ж російський цар скаржився польському королю? Справа в тому, що згідно Поляновського миру, яким закінчилася російсько-польська війна війна 1632-1634 років, було здійснено розпис земель між двома державами – поворсклянська земля була спірною.

У 1644 р. згідно двосторонньої угоди, Річ Посполита вимушена була віддати Росії «городище Ахтырское, а имеющихся тамъ Польськихъ и Литовськихъ людей отпустить за границу. А для размежеванія сихъ месть выслать съ обеихъ сторонъ по три человека судей къ 14/24 іюня, будущаго 1645 года». Але лише в 1647 р. Охтирський острог відійшов до Росії. Острог мав укріплення з дубового частоколу. Вздовж лінії оборони було розташовано 11 башт. На час передачі острог мав посад в 47 дворів і довжину стін 354 саженя. Але все це поляки передали у напівзруйнованому стані.

У цьому ж 1647 р. було складено двосторонній розпис кордонів між Росією і Польщею на Лівобережній Україні. За цим розписом «… рубежъ идетъ до реки Ворскло, а Ворскломъ внизъ до Скельскаго городища который въ царскую сторону остаётся». У зв’язку з тим, що східний кордон українських володінь Польщі відсувався на захід в районі Куземина виникла польська таможня, яка контролювала дороги, які вели з Охтирки на Зіньків, Гадяч, Полтаву.

Також в 1647 році, маючи необхідність підтримки Росії проти кримських татар, Річ Посполита пішла і на деякі інші територіальні уступки. 25 травня 1647 року вільнівські межеві судді З. Леонтьєв, Ф. Мякинін та Г. П’ятов, доносили в Московський приказ про передачу польськими королевськими суддями А. Кисілем, С. Пончинським і Я. Соснициним чотирьох острогів – Охтирського, Олешнянського, Городненського та Кам’яного. В “Акте размежевания границ” від 23 червня 1647 року сказано, що “Ахтырский город” переданий Польщею Московському царю в наслідок бувшого перед цим договору. В описі, який був складений на час передачі, значиться острог окружністю в 354 сажені та посад, в якому налічувалося 46 дворів. Проте населення Охтирки було насильно вигнане польським урядом в землі, які входили до Речі Посполитої, залишивши тільки сторожові пости для охорони оборонних споруд [51. С. 11-12].

Вважаючи на велике стратегічне значення Охтирки російський уряд зразу розмістив тут невеликий гарнізон в складі 49 чоловік, які були під наглядом олешнянського воєводи. В 1648 році путивльський воєвода направив сюди 20 путивльських служилих людей. 1650 року у зв’язку з національно-визвольною революцією в Україні та очікуваним нападом татар було наказано залишити Охтирський острог і навіть знищити його. Гарнізон спочатку скоротили до 20 чоловік, а потім і повністю вивели всіх людей.
З наказу Олексія Михайловича “стоялий острожок” зруйновано, а залогу переміщено в сусідні міста [13. С. 5].

Проте того ж таки року, за іронією долі, Охтирка з’являється на “Карті України” французького інженера де Боплана: на правому березі Ворскли, на горі, посеред лісів позначено фортецю “Achtyr” (Ахтир).
В “Росписи против чертежу крепости по черте от речки Северского Донца в русскую сторону до Литовского рубежа” є такі рядки про Охтирку: “Городок Ахтырский стоит на большой горе у Ворсклы, пуст, делан острогом литовского дела…” [18. С. 29].

З усього вищезазначеного можна з впевненістю сказати, що перший острог Охтирський знаходився на горі, де згодом було засновано Свято-Троїцький монастир (Додаток Б). Окремо розташована на підвищеному правому березі Ворскли гора Охтир, з трьох сторін оточена загинами річки та її затоками. З вершини гори добре було видно все навкруги. Крутизна пагорбів виключала необхідність кріпосного рову. Взагалі з точки зору середньовічної фортифікації гора була ідеальним місцем для спорудження на ній фортеці.

Вирішальним моментом для формування Охтирського слобідського козачого полку стають події національно-визвольної революції 1648-1676 років. Деклароване її лідером Богданом Хмельницьким покозачення України приводить до суттєвих змін у її соціальному устрої та зміни системи управління. Хоча восени 1650 р. Б. Хмельницький і І. Богун розбивають армію польського князя Четвертинського під Житомиром, який, порушивши перемир’я, пройшов вогнем і мечем по українських землях, проте населення «…со многихъ селеній выезженныхъ и опустошенныхъ поляками» зібралося біля Хмельницького і вимагало допомоги.

Як було відзначено в одному з документів: «Они вопіяли къ нему о пособіи, а онъ не зналъ чемъ такому множеству помочь, а паче въ приближающееся зимнее время. Снабдя ихъ довольными съестными припасами, добычными лошадьми и волами, а беднейшихъ и деньгами, велелъ имъ идти на зимовье въ селенія Гадяцкаго и Полтавскаго полков, а по весне селиться вгору по рекам Пселу и Ворскле на Малоросійскихъ, так называемыхъ Булавинскихъ земляхъ, объ отводе коихъ даны в те полки отъ Гетмана повеленія. И сіи выходцы, оселивъ въ техъ местахъ многія слободы, положили основаніе тремъ Слободскимъ полкамъ: Сумському, Ахтырскому и Харьковскому, кои умножившись другими выходцами малоросійськими, действительно составили три полка оные».

Також, після поразки війська Б. Хмельницького під Берестечком 1651 р. польські пани почали повертатись до покинутих ними українських маєтків. Б. Хмельницький через польський терор змушений був закрити очі «на вихід людності» за московський кордон. Козацький літописець Г. Гробянка у своєму літописі зазначає: «про все те й Хмельницький чув і мовчав, ждав на слушну годину, коли можна буде за все поквитатися, а народу наказав іти з міст… Ото відтоді і беруть початок Суми, Лебедин, Харків, Охтирка і всі слободи аж до Дону [13. С. 5].

Тисячі козаків під проводом Івана Дзиковського утекли за кордон і просили царя дозволити оселитися їм на московській землі. Цар не дозволив їм селитися біля Путивля та Белгорода, як вони того бажали, і наказав їм побудувати острог на березі Тихої Сосни і назвав його Острогозьким. Козаки прийшли на місце проживання до готових будинків, які були забезпечені збіжжям для початкового улаштування. Цар дозволив їм зберегти весь традиційний козацький устрій: чин полковника, сотників, осавулів, усю організацію українського полку. Так був організований перший слобідський полк, що отримав назву - Острогозький полк.

Він, хоча і носив назву Слобідського, багато в чому різнився з рештою полків, бо виник він за дещо інших умов і спільного з ними майже нічого не мав. Крім того розташування полку на самій Белгородській засічній межі робило його життя не таким небезпечним і зумовило те, що полк тяжів до великоросійських міст, бо мав тісний зв’язок з ними. Та й сама територія полку, відносно інших слобідський полків, лежала на північний схід і віддалялася від них великим незаселеним простором [27. С. 60-61].

Хоча роком формування Охтирського козачого полку вважається 1651 рік, реальне відновлення життя на Охтирщині розпочинається в 1654 році коли на Лівобережжя Ворскли прийшли переселенці з Правобережної України і на річці Охтирці заснували одноіменне поселення. Усіх охтирських переселенців було 445 чоловік, а у них було 109 жінок 634 дитини, 72 родичів і 18 дітей у цих родичів, а всього було 1587 чоловіків, жінок і дітей. Вони привезли з собою 605 коней, 618 волів, 479 корів, 1473 вівці, 1091 свиню, усього 4266 – більше ніж по 9 голів худоби на сім’ю з чотирьох чоловік. По реєстру, складеному в першій половині 1654 року, в місті було 1164 дорослих чоловіків, а разом з тими, хто знаходився в острозі – 1212, з них козаків – 651. Вже в квітні 1654 року воєвода Олешні повідомив в столицю, що “черкасы сделали в нашем заповедном лесу, на речке Ахтырке новый острог Ахтырский” [13. С. 5].

Охтирські поселенці часто називаються «сведенцами» - так називали московських служивих яких звозили до купи для проживання у новому місці. Д.І. Багалій звертає увагу, що при першому переписі населення Охтирки 1657 року московські приказні записували українські прізвища на російський лад [8. С. 33].

Був складений детальний опис і креслення фортеці, які відправили до Москви, але він не зберігся. Сьогодні доступний лише опис фортеці за 1667 рік І.Г.Юсупова: “Город Ахтырский ставлен стоячим облым дубовым лесом в вышину с облами 2 саж. На облах положены катки, в городе к стене вместо тарасов ставлены столпцы и насыпаны землею, сверх столпцов поделаны коровати, на короватях колья, к короватям приставлены лестницы, по городу пять башен с проезжими вороты, девять башен глухих, около всего города по мере городовые стены с башнями 1012 саж., с полусаженью около города, подле городовые стены выкопан ров… Тайников в городе нет потому, что Ахтырский построен в низком месте, колодезей в городе много, в осадное время с водою скудно не будет”.

В середині фортеці стояли два храми – Спаський і Миколаївський. Храм святого Миколая, відомий ще з 1665 року, про дату побудови Спаського храму нічого не відомо, так як він згорів в 1785 році разом з архівом. Крім цих храмів за фортечними мурами в 1666 році існувала успенська церква на лівому березі річки Охтирки та Покровська, час побудови якої невідомий. При продажі ділянки землі 30 вересня 1677 року свідком був “Святопокровсський поп Дмитрій Романов”. Таким чином, не підлягає сумніву, що в 1677 році існував Охтирський Покровський храм [41].

Разом з переселенцями до Охтирки прибули сорок монахів на чолі з ігуменом Іоаникієм, колишні піддані Лебединського монастиря, «де жили та бога славили». За їх розповіддю «нечестивці–ляхи замордували геть. Грабують, непосильного труда вимагають, над жінками та дітьми знущаються… Глумляться, святотатствують, храм їх розвалили, костьол натомість зводять». Прибувши до Охтирки монахи-переселенці заснували Свято-Троїцький монастир. Указом царя Олексія Михайловича для нього відвели «…гору Ахтыръ с пахотным полем и с сенными покосы, лесными угодьями и рыбными ловли, яко в пусто состоящая и никем не владеема».

В 1667 році була заснована Бєлгородська єпархія – церковна адміністративно-територіальна одиниця. З 1657 по 1667 роки церкви та монастирі Слобожанщини входили до складу так званої патріаршої області. До 1721 року Белгородську кафедру очолювали митрополити (всього їх було п’ятеро), що свідчило про її значення. Слобідські полки у церковному відношенні з того часу почали підпорядковуватися белгородському митрополиту. Першим митрополитом (це – вищий духовний сан у православній церкві) став Феодосій (серб за національністю) [72].

У січні 1655 року вольнівський воєвода сповіщав царя«… на речке Ахтырке Черкасы острогъ поставили собою безъ прибавочныхъ людей», тобто власними силами. Цього ж року по всіх поселеннях Слобожанщини було проведено перепис населення – в Охтирці мешкало 1339 чоловік. Через шість років (1660 рік) в Охтирці налічувалося 678 полкових козаків, 557 міщан і 583 селян-землеробів.

Фактично вважається, що Охтирський слобідський полк було сформовано між 1655-1658 роках. Професор В.Данилевич у своїй праці «Время образования Слободских казачьих полков» теж датував утворення Охтирського полку між 1655 – 1658 роками [32. С. 633]. Цю дату можна уточнити: у червні 1658 року охтирському воєводі наказано закликати до себе місцевого полковника і наказати йому готуватися до походу, але воєвода відповідав: «полковника въ Ахтырскомъ нетъ, есть атаманъ Дмитрей Ружинский». Отже Охтирський полк почав існувати з другої половини 1658 року. Першим охтирським полковником був Іван Гладкий. Полковник затверджувався Бєлгородським воєводою. Полк поділявся на 20 сотень, 10 з яких розташовувалися безпосередньо на території міста. В місті жили полковник, полкова старшина, розташовувалося управління полком. На території полку існувало 13 містечок, 63 села, 23 слободи, 22 хутори. В сотенних містечках мешкала сотенна старшина і містилося управління сотні Військово – адміністративним центром стала Охтирка [41].

Формування Охтирського слобідського козацького полку відбувалося у складний для України час національно-визвольних змагань та громадського конфлікту, що отримав назву «Руїни». Ситуація погіршувалася майже безперервним втручанням «в українські справи» сусідніх країн – Польщі, Туреччини, Кримського ханства та Росії, які підтримували те чи інше козацько-старшинське угрупування в боротьбі за владу. Починаючи з 1657 року охтирчан по 100-200 чоловік висилають до залог інших міст. Скаржачись на це, охтирчани зазначали: «мы русскаго извычая не знаемъ, и не въ обычай …» такі обов’язки. Прохали: 1) щоб їм служити полкову службу «по черкаски, по городу Ахтырскому и по острогу»;  2) дозволити «всякими товарами торговать въ Ахтырке по – своему, по – Черкаски». Відповіді на ці прохання не було, але ще в 1656 р. видано наказ «съ охтырских Черкасъ съ судныхъ делъ и съ торговыхъ промысловъ пошлинъ имать не велено». У 1658 році Москва узаконила військово-полковий устрій Охтирчан. Цар надавав право переселенцям зберегти увесь свій традиційний козацький устрій – чин полковника, сотників, осавулів. [13. С. 6 ].

Сформованим трьом самостійним слобідським полкам — Охтирському, Сумському і Харківському — цар Олексій Михайлович повелінням 1668 року наказав бути у віданні Посольського приказу. Як підкреслює Г. Грабянка, «Ці полки мали свої суди і свої права та користувалися далі вольностями, що були надані війську запорізькому. Ніби муром цар відгородився від татар цими полками, що складалися з доволі простого люду і водночас військового. Полки являли собою одночасно військові та адміністративно-територіальні автономні утворення, покликані захищати південні землі Московської держави від спустошливих набігів кримських татар. [13. С. 6].

Існує думка, що до 1658 року царський уряд не сприймав осадців, дивився на них як на своєрідну передову прикордонну варту. Але з активізацією дій І. Виговського виникла необхідність у захисті російських південних кордонів від кримських татар, що перебували в союзі з українським гетьманом. Тому в 1658-1659 роках бєлгородським воєводою Г. Ромодановським створюється так званий великий «Білгородський полк», до складу якого увійшли місцеві московські частини, а також новозасновані слобідські полки, в тому числі й Охтирський козацький полк.

Скориставшись виступом опозиції, московське військо бєлгородського воєводи Г. Ромодановського, яке базувалось на території Охтирського та Сумського повітів у вересні 1661 року вступило на територію Гетьманщини і розпочало відкрити бойові дії проти гетьмана-«зрадника». У складі московських частин і загонів опозиції діяли й так звані «охотницькі» формування охтирців. Проте за пряму підтримку населенням краю карального походу Г. Ромодановського гетьман І. Виговський дозволив татарам нещадно грабувати й розоряти «московські слобідські полки». Але очевидно, що дозвіл Виговського не мав суттєвого значення, оскільки в умовах безперервного громадянського конфлікту та боротьби козацької старшинської верхівки за гетьманську булаву Слобожанщини майже безперервно зазнавала нападів татар. [41].

Підрозділи полку несли службу в якості вартових при царському гарнізоні на Запорозькій Січі. Перший збірний московський полк був відряджений на Чортомлицьку Січ в 1663-му році. Слобожани неохоче приймали участь в таких діях. Це привело до того, що слобідські старшини тікали разом з козаками. В 1668 році московська залога без відома царя остаточно залишила Запоріжжя.

В 1660-1661 роках царський уряд підтримав «черкас-слобожан» виплатою разового річного «жалування» за несення військової служби, але це була ледве не разова допомога. Поширеним явищем стало привласнення таких виплат московськими воєводами. В липні 1662 року в Москві вибухнуло повстання, викликане випуском царським урядом в обіг надмірної кількості мідних грошей замість срібних. Відгомін «мідного бунту» докотився і до Охтирського полку, викликавши численні виступи незадоволених. Водночас в 1665 році закінчилися роки урядових пільг і був уведений чинш (податок) на винниці, броварні і млини. Це привело до масової несплати податків. Для стягування податків з’явилися так звані спищики, які складали податкові списки.

Зазначимо, що жителям Охтирки, для особистої потреби, було одмежовано 520 десятин лісу. При поселенні люди мали дозвіл царя займати землі і угоди по власній волі за потребою кожного. Замість жалування за військову службу населенню було дано право безмитно і безоброчно займатися різними промислами і торгівлею, тримати шинки. Все це було затверджено грамотою царя Олексія Михайловича від 5 травня 1669 р. За цією ж грамотою з міста скасовувалися всі недоїмки і можна було не служити дальньої полкової служби. Крім відбування військової повинності козаки і служилі люди займались землеробством, садівництвом, бджільництвом – тобто поєднували домашні турботи з військовими. Нерідко воїн, працюючи в полі, мав при собі і зброю, а зачувши тривожний клич, випрягав коня з воза чи плуга і поспішав на збір. [51. С. 14 ].

Спочатку полк поділявся на 10 сотень, які знаходились на території міста. Згодом полк мав уже 20 сотень. На його території існували 13 містечок, 63 села, 23 слободи, 22 хутори. В Охтирці жили полковник, полкова старшина, розташовувалося управління полку. В сотенних містечках мешкала сотенна старшина і містилося управління сотні. Ще в 1657 році склали поіменну відомість всіх охтирчан. Їх налічувалося 1576 чоловік. Озброєння їх складалося із шаблів, пістолів, рушниць та списів. Їздили слобожани на конях різних порід, яких десь добули. Сідла у них були польські та черкеські. [65. С.90]

Одяг слобідського козака складався з черкески синього кольору з відкидними рукавами, а також чекменя (накидки) і шаровар. Колір шаровар різнився у кожному полку. Так, у харківському полку – жовтий, в Сумському – світло-синій, в Охтирському – зелений, в Острогозькому – червоно-оранжевий. Шапки носили хутряні, переважно смушкові. Волосся слобожани стригли в кружок, підголюючи голову трохи вище вух. Носили часто величезні вуса, спущені завжди донизу, бороди голили.

Панство, яке утворювало полкову та сотенну старшину, ділилося на шляхетство та простих панів. Різниця між ними в тім, що перші мали право на володіння селянами, а другі користувалися цим правом тимчасово, коли перебували на службі, замість грошового жалування, якого не отримували. Виборні (реєстрові) козаки, які крім військової служби ніяких повинностей не мали, розділялися на декілька розрядів. Реєстрові або сотенні козаки утворювали власне полк, ходили в походи та відбували інші військові наряди. Далі йшли хорунжові козаки. Вони знаходилися при полковому штабі (прапорі) і були у безпосередньому розпорядженні полковника та утворювали своєрідну гвардію. У фортецях біля гармат працювали гармаші, послуги яких оплачувалися за кошти полкової та сотенної старшини.

Родини козаків розподілялися на дві групи. До першої належали усі родини козаків та їхні родичі, з числа яких вибиралися здатні до стройової козацької служби. До другої групи належали родини, що не виставляли козаків на службу, але повинні їх утримувати. З цих людей збирали гроші для купівлі коней (по двоє на кожного козака), збруї, сідел та одягу, а аткож провіанту для походів. Під час походів їх брали погоничами. Ці козаки називалися підпомічниками. Таких підпомічників надавали старшим козакам від 2 до 6 чоловік, виборним (пізніше їх стали називати козаками-компанійцями) – від 2 до 8 на кожного. Підпомічники, які не мали власного господарства, грошей не платили, зате вони повинні були, живучи у родинах, які виставили козака на службу, працювати на них. У цьому випадку вони називалися “підсусідками”. Поміж селян різнилися власницькі, монастирські та вільні. Вони жили по селах і хуторах, займалися землеробством. Міщани жили лише у містах та містечках і займалися ремеслами і торгівлею. [41].

Полк поділявся на сотні. Розподіл цей був адміністративно-територіальний: сотня займала певний наділ землі з усіма помешканнями, що були споруджені на ньому по 2 в Охтирці та Боромлі. Кількість сотень в полку не була постійною і змінювалася в залежності від обставин, кількість козаків в сотнях була також різною. В 1692 році в Охтирському полку було 12 міст і 27 сіл, а у 1732 році у ньому було вже 13 міст, 63 села і слободи, 22 хутори, в цей час полк мав 20 сотень. Населення його складало у 1686 році 5102 чоловіки, а в 1732 – 41186 чоловік. Адміністративним центром полку залишалось місто Охтирка, де жили полковник, полкова старшина, управління полку військове та цивільне. В сотенних містечках – Богодухові, Боромлі, Грайвороні, Коломаці, Колонтаїві, Котельві, Краснокутську, Мурафі, Рублівці та Хухрі – розміщувалися сотник, сотенна старшина і управління сотні [13. С. 7].

Полковник обирався (на все життя) старшиною і полчанами, які збиралися до полкового міста. Воєводі він не підкорявся. Влада полковника була великою: йому підкорялися всі стани, що проживали на території полку, мав право віддавати у спадкове володіння ніким не займані місця; мав право займати землі, що лишилися у володінні його роду. Полковник відав усім полковим ладом, водив полк у походи. Під час виконання своїх обов’язків полковник тримав у руці як знак своєї посади так званий шестипер (різновид булави), який мав вигляд рукояті, що закінчувалася кулею з шістьма гранями (перами). Іноді булава робилася з більшою кількістю граней (пер), і тоді називалася пернач. Робилися вони зі срібла, золота, прикрашалися, за бажанням полковників, камінням. Їх брали з собою в похід і возили з правого боку на сідлі у спеціальній петлі, носили їх також і за поясом.

У полку було полкове знамено, що називалось хоругвою. Воно вважалося полковою святинею. На ньому був зображений лик святого, якого вважали покровителем полку. Козаки дуже пишалися своїм прапором, зберігався він у полковника. Окрім полкової хоругви, кожна сотня мала своє знамено, на якому був хрест, писався номер сотні та зазначався полк. У полку була гербова полковнича печатка, що вважалася полковою. Все називалося полковничими клейнодами. Другою особою після полковника був полковий обозний. Крім обозного полкову старшину складали: полковий суддя, два полкових осавули – помічники паолковника – один старший, другий молодший; полковий хорунжий, два полкових писарі – одиин займався військовими справами, другий – цивільними. Окрім двох штатних писарів було ще четверо, котрі перебували на утриманні полку. Управління сотні нагадувало полкове. Сотня теж мала старшину, що складалася з сотника, отамана, осавула та хорунжого.

В 1677 році укріплення фортеці були відбудовані заново, можливо, в зв’язку з пожежею. В фортеці на той час уже знаходилось 1331 чоловік, в т.ч. 1106 рядових. Її розміри трохи зменшилися, але залишилися відносно значними. Охтирська фортеця мала форму неправильного чотирикутника і займала територію нинішнього центра міста від річки Охтирка до площі, де зараз розміщений Покровський собор. Річка Охтирка в цьому місці утворює напівпетлю і надійно захищає фортецю. Навколо неї був виритий рів і залитий водою. Це все надавало фортеці острівного положення [51. С. 14-15].

Водночас в історії Слобожанщини цей період характеризується ростом феодально-кріпосницьких відносин, посилення соціальної та економічної нерівності. На прикладі життя і діяльності охтирського полковника Івана Івановича Перекрестова ми можемо судити про соціальний стан козаків полку. До одержання полковницького чину Іван Іванович Перекрестов був сотником слободи Боромля. Охтирським полковником він став у 1679 році. Велика кількість земель була пожалувана полковнику Перекрестову Московським урядом. Так, грамотами від 1676 та 1681 років йому були дані помістя в Тростянці, а грамотою від 1688 року сотник Повальчук продав І.І. Перекрестову село Білку, в селі Жигайлівка на річці Боромлі водяний млин з амбаром і двором за 40 рублів.

По мірі того, як активізується діяльність полковника І.І. Перекрестова по збільшенню угідь, становляться все частішими самовільні захвати земель, які належали рядовим козакам та селянам. Грабунки полковника визвали невдоволення простих козаків, тому 12 лютого 1692 року в Посольський приказ була надіслана делегація з 4 сотників, 22 отаманів та козаків Охтирського полку, які доставили чолобитну з просьбою вислати в інше місто Івана Перекрестова, а на полковництво видати жаловану грамоту Роману Кондратьєву. В чолобитній значилися 26 причин відлучення від посади полковника Івана Перекрестова. Тут указано те, які неправди чинив цей полковник. Так, своєму родичу Семену Бугаєнку віддав село Півнево Рублівського повіту, крім того, зібрав з селян 400 рублів і віддав їх Семену для поїздки в польську сторону для торгових промислів. У 1691 році взяв у Андрія Прокофьєва 2000 копен жита, 200 пудів та 70 міхів анісу, 100 вуликів бджіл, 60 коней, 60 голів рогатої худоби, 4 бочки вина та хліба незжатого пропало на 200 рублів. В цьому ж році відняв маєтності у писаря Юхима Андреєва [5].