Структура та ефективність механізму правового регулювання

Потреба в різних правовик засобах, які діють в МПР, визначається неоднаковим характером руху Інте­ресів суб'єктів до цінностей, наявністю численних переш­код, які стоять на цьому шлях\. Власне неоднозначність проблеми задоволення інтересів, як змістовного моменту, передбачає і різноманітність їх правового забезпечення.

Можна виділити наступні основні стадії і елементи процесу правового регулювання:

— норми права;

— юридичний факт або організаційно-виконавчий правозастосовний акт;

— акти реалізації прав і обов'язків;

— охоронний правозастосовний акт (факультативний елемент).

На першій стадії формулюється правило поведінки, яке спрямоване на задоволення тих чи інших інтересів, які знаходяться у сфері права і вимагають їх справедливого упорядкування. Тут не тільки визначається коло інтересів і, відповідно, правовідносин, в межах яких їх здійснення буде правомірним, але й прогнозування перепон цьому

процесу, а також можливі правові засоби їх подолання. Названа стадія відображається в такому елементі МПР, як норма права,

На другій стадії відбувається визначення спеціальних умов, при настанні яких "включається" дія загальних програм і які дозволяють перейти від загальних правил до більш детальних. Елементом, який окреслює дану стадію, є юридичний факт, який використовується в якості "спускового курка" для руху конкретних інтересів по юридичному "каналу".

Проте часто для цього необхідна ціла система юри­дичних фактів (фактичний склад), де один з них обов'язково повинен бути вирішальним. Якраз власне та­кого факту інколи не вистачає суб'єкту для подальшого руху інтересу щрдо цінності, яка спроможна його за-довільнити. Відсутність подібного вирішального юридич­ного факту виступає в ролі перепони, яку необхідно розглядати з двох точок зору: зі змістовної (соціальної, матеріальної) і з формальної (правової). З точки зору змісту перепоною будуть виступати незадоволені власні інтереси суб'єкта, а також суспільні інтереси. У формаль­но ж правовому розумінні перепона виражається в відсут­ності вирішального юридичного факту. Причому долаєть­ся дана перепона тільки на рівні правозастосовної діяль­ності в результаті прийняття відповідного акту застосу­вання права.

Наприклад, право громадянина на отримання вищої освіти нездійсненне без винесення правозастосовного акту.

Акт застосування права — основний елемент сукуп­ності юридичних фактів, без якого неможливо реалізувати конкретні норми права. Так, для здійснення права на вступ до вузу (як частини більш загального права на от­римання вищої освіти) акт застосування (наказ ректора про зарахування в студенти) необхідний тоді, коли абітурієнт подав приймальній комісії необхідні документи, склав вступні екзамени і пройшов за конкурсом, тобто коли в наявності три інші юридичні факти. За допомогою юридичних актів за учасниками відносин, які регулюють-

г

ся. затверджуються відповідне суб'єктивне право та юри­дичний обов'язок.

Це лише функція спеціальних компетентних органів, суб'єктів управління, а не громадян, які не володіють повноваженнями застосувати норми права, тому в даній ситуації не можуть власними силами забезпечити задово­лення своїх інтересів. Тільки правозастосовний орган зможе забезпечити виконання правової норми, прийняти акт, який стане опосередкованою ланкою між нормою і результатом її дії, складе фундамент для цілого ряду пра­вових і соціальних наслідків, а значить, для цілого ряду правових і соціальних наслідків, для подальшого розвит­ку суспільних відносин, огорнутих в правову форму.

Акти застосування норм права мають форму рішень, розряджень, наказів, вироків і І. ін. У них персоніфіку­ються загальні права та обов'язки, а також, якщо це не­обхідно, індивідуалізуються санкції. Специфіка акта засто­сування норм права полягає в тому, що індивідуалізація здійснюється від особи держави як вимога, яка у разі не­обхідності може бути виконана і примусово.

Необхідно мати на увазі, що не завжди інди­відуалізація суб'єктивного права га юридичного обов'язку здійснюється за допомогою спеціального індивідуального акта. Норми права і тоді пов"язують індивідуалізацію з виникненням певних обставин га подій. Наприклад, в осіб, які одружені, сам факт народження дитини інди­відуалізує їх взаємні батьківські права та обов'язки з її утримання і виховання згідно із Законом України про шлюб і сім'ю.

Отже, друга стадія процесх правового регулювання відображається в такому елементі МПР, як юридичний факт або фактичний склад, де функцію вирішального юридичного факту виконує оперативно-виконавчий право-застосовний акт.

Третя стадія — встановлення конкретного юридичного зв'язку з надто визначеним поділом суб'єктів на уповно­важених і зобов'язаних. Іншими словами, та сторона, якій надані права, використовує їх, а та сторона, на яку по-

кладені обов'язки, виконує їх. У будь-якому випадку мова йде про правовідносини, які виникають на основі норм права і при наявності юридичних фактів і де абстрактна програма трансформується в конкретне правило поведінки для відповідних суб'єктів.

Четверта стадія — реалізація суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, при якому правове регулювання досягає своїх цілей — дозволяє задовольняти інтереси суб'єкта. Акти реалізації суб'єктивних прав і обов'язків — це основний засіб, за допомогою якого права і обов'язки втілюються в життя, здійснюються в поведінці конкретних суб'єктів. Ці акти можуть виражатися в трьох формах: дотримання, виконання і використання.

Як же проявляються в них змістовні моменти — процес задоволення інтересів — і що спільного в цих змістовних моментах?

При дотриманні їх суб'єкт утримується від скоєння дій, заборонених нормами права. Він при цьому не реалізує свої власні інтереси, які відмінні від інтересів контр-суб'єктів, а також від суспільних інтересів в охороні і за­хисті, і тим самим не ставить перепон щодо їх задово­лення.

При виконанні обов'язків особа повинна активними діями задовільняти інтереси контрсуб'єкта і суспільні інте­реси в охороні і захисті і не ставити їм перепон в тій чи іншій формі (невиконання, часткове невиконання обов'язків, задоволення своїх інтересів, які заперечують інтереси контрагента і т. п.).

При використанні суб'єкт отримує благо, цінність, за-довільняє особисті інтереси. При цьому він не повинен перешкоджати задоволенню інтересів інших осіб, а також суспільних інтересів в охороні і захисті (інакше станеться зловживання правом).

Аналіз перерахованих форм реалізації дозволяє вияви­ти одну загальну закономірність, зробити узагальнення: у всіх формах суб'єкт не повинен перешкоджати задоволен­ню інтересів щодо охорони і захистів, які складають осно­ву правопорядку, а також інтересів контрсуб'єктів. Назва-

на стадія процесу правового регулювання відображається в такому елементі МПР, як акти реалізації прав і обов'язків.

П'ята стадія є факультативною. Вона вступає в дію тоді, коли безперешкодна форма реалізації права не вдається і коли на допомогу незадоволеному інтересу по­винна прийти відповідна правозастосовна діяльність. Ви­никнення правозастосування в цьому випадку вже пов'язане з обставинами негативного характеру, яке ви­ражається в наявності або реальної небезпеки правопору­шення, або прямого правопорушення.

З точки зору змісту, перешкодою тут, як і при пер­шій причині (що розглядалась при аналізі оперативно-виконавчої правозастосовної діяльності), є незадоволення особистих інтересів суб'єктом, а також суспільних інте­ресів в охороні і захисті. З формально-правової точки зо­ру перешкоди розрізняються за такими ознаками: якщо в першому випадку в якості перешкод виступає відсутність вирішального юридичного факту, то в іншому — навпа­ки, його настання.

Заперечуючи право конкретної особи або скоюючи правопорушення, суб'єкт блокує тим самим задоволення інтересів своїх контрсуб'єктів, що з неминучістю повинно потягнути за собою настання відповідних юридичних наслідків. Зокрема, при невиконанні обов'язків правові обмеження, які стримують інтереси зобов'язаних осіб, трансформуються в протиправні обмеження (вужче — пе­решкоди) здійсненню інтересів правомірного. Те що тра­пилось — основа правової конфліктної ситуації, яка свідчить, як правило, про неможливість звичайними "мирними" засобами задовільнити інтерес уповноваженого. Ці порушення, будучи юридичними фактами, тягнуть за собою виникнення вже іншого роду правовідносин — охоронних.

За таких умов правомірний має ще один засіб: право на захист, за допомогою якого він (або спеціальні орга­ни) порушує правозастосовний процес.

Потрібну форму правозастосування можна назвати охоронною, тому що вона долає перешкоди і забезпечує зміцнення законності.

Ця факультативна стадія відображається в такому відповідному факультативному елементі МПР, як охоронні правозастосовні акти.

Ефективність правового регулювання — це співвідно­шення між результатом правового регулювання і метою, яка стоїть перед ним. Шляхи підвищення ефективності правового регулювання в сучасних умовах наступні.

Удосконалення правотворчості, в процесі якого в нормах права (з врахуванням високого рівня законодавчої техніки) найбільш повно виражені суспільні інтереси і ті закономірності, в межах яких вони будуть діяти. Потрібно створювати за допомогою відповідних юридич­них і інформаційно-психологічних засобів таке становище, коли дотримання закону буде вигіднішим ніж його пору­шення. Крім того, важливо посилити юридичну гарантію правових засобів, які діють в МПР.

Удосконалення правозастосування "доповнює" дієвість нормативного регулювання, а значить, і в цілому МПР. Акти правозастосування — найбільш гарантований еле­мент, який в необхідний момент підключається до норма­тивного регулювання, сприяє своїми силами процесу задо­волення інтересів.

Поєднання нормативного регулювання і правозастосу­вання необхідне тому, що взяті окремо, вони відразу по­чинають демонструвати свої "слабкі сторони": нормативне регулювання без індивідуального перетворюється частень­ко у формалізм, а правозастосування без нормативного регулювання — в свавілля. Ось чому МПР повинен вира­жати такий взаємозв'язок різних правових засобів, який буде надавати управлінському процесу додаткових пере­ваг. Якщо нормативне регулювання покликане забезпечи­ти стабільність і необхідну одноманітність в регулюванні суспільних відносин, ввести їх в тверді рамки законності, то правозастосування — це урахування конкретних обста­вин, своєрідність кожної юридичної ситуації.

Оптимальне поєднання різних управлінських підходів в одному механізмі надає йому гнучкості і універсаль­ності. "Від правильного вибору правових засобів залежить в кінцевому рахунку досягнення мети правового регулю­вання, а значить, ефективність права в цілому. Недо­оцінка, неправильний вибір юридичних засобів, прийомів, закладених в нормативній основі правового регулювання, призводить до збоїв в реалізації права, пониження пра­вового ефекту"¹.

Зростання рівня правової культури суб'єктів права, без сумніву, впливає на якість всього МПР, на зміцнення за­конності і правопорядку.

Інтереси людини — ось головний орієнтир для розвит­ку удосконалення елементів МПР, підвищення їх ефектив­ності. Виступаючи свого роду юридичною технологією задоволення даних інтересів, механізм правового регулю­вання повинен постійно бути соціально цінним за своїм характером, повинен створювати режим сприятливості здійсненню законних прагнень особи, зміцнення її право­вого статусу.

¹ Сагун В. А. Инструментальная тєория права в юридической науке // Современное государство й право: вопросьі теории й истории. - Вла­дивосток, 1992.-С. 18.