Згадувала, напевно, що в молоді роки любили її дві хрещениці – діти двоюрідних сестри та брата.

Вона часто навідувалася до рідні, приносила дітворі тодішні ласощі – перші яблука та грушки зі свого старого саду, забирала дівчаток додому, де їм завжди була рада її мати. У бабуні Лукини теж знаходилися подарунки дівчаткам: шматинки для їхніх ляльок. Та ще й які – з тернових хусток!

Кілька тернових хусток умудрилась Лукина заховати від розкуркулювачів, та з часом вони почали розлазитись... „Схованки” ж які були?- горщик, закопаний в льоху... Од вологості й попсувались. Уцілілі клапті віддала внучкам на „придане” їхнім лялькам. Для дівчаток – радість. Ні в кого з подружок немає таких шматинок! Бабуня Лукина порівну обдарувала „ хустками”окастих (очі – чорні гудзички) „доньок” своїх онучок. По дві, по три – різних за кольорами фону: чорного, червоного, жовтогарячого... Сама подивувалась, що яскравості тканина не втратила...

Дівчатка старанно складають клаптики вчетверо – як мама хустки, – кладуть у маленькі лозинові кошички, що служать лялькам і колисками, і скринями...

Шита лялька, зрізки ситцю або шматки від старого жіночого вбрання – єдині цяцьки повоєнної сільської дівчинки. „Куплену” мала лише дочка директора школи, і дівчатка чи не з усіх вулиць бігали глянути на те диво. І щасливою була та з них, кому дозволили потримати ляльку в руках... Опісля розповідали іншим, хто ще не бачив диво-ляльки, які в неї сині очі і наче під справжніми війками, які золоті шовкові кучері... А голівка, ручки, ніжки – наче в малесенької дитинки!..

...Та доводилось любити своїх, пошитих з полотняних латок, набитих ватою чи конопляним клоччям, з очима-гудзиками на круглій безвухій голові, з намальованими „ хімічним” олівцем ротом, носом, брівками; з кісками з прядива.

Меланя постелила ряденце під старою грушею, хрещениці розмістили свої „багатства” – кожна на своїй території, – граються. Голосочками своїх „ дочок” домовляються, які обнови зав`яжуть сьогодні до клубу... Меланя з Лукиною – поруч. Сидять, спочивають – літній погідний недільний деньок... Спостерігають за грою дітей. Стара помітила посмішку доньки, посміхнулась сама: обидві згадали одне й те ж... Люблять онучки розповіді бабуні Лукини про минуле, або, як вона сама каже, минульщину. Не встигла прокашляти голос, а вони й гру обірвали, підсунулись ближче, лише ляльок з рук не випускають.

* * *

Лукина розповіла, що в молодості мала вона багато гарних тернових хусток. Забрали, як розкуркулювали... Лише три, думала, врятувала...

– Хрещена ваша була отакою малою, як ви ось... І ваша рідна бабуня Оляна пошила їй ляльку – як оце й вам. Шматинок дала. Багато шила людям. Гарно шила, могла догодити кожній сільській модниці. Тож було тих відрізків кольорових... Я пошила ляльці спідничку та блузочку, а Меланя просить: „Хустку зроби!” Ну, зав`язала я ляльку квітчастою шматинкою – не така, каже, тернову треба... Нагримала я на неї та й пішла худобу порати. Прислухалась – перестала плакати, вгамувалась чи заснула, думаю. А тут і наш батько з поля вернувся... Ви його не знаєте, згинув, мабуть, у в`язниці... Вам він двоюрідним дідом доводився, Якимом звали...

Лукина важко зітхнула, мить-другу помовчала, продовжила розповідь:

– Пішов до хати, і раптом чую його нестримний регіт. Був він веселої вдачі, але щоб так реготав – не пам`ятала я... Вибіг з хати і аж за живіт тримається від свого реготу.

– Та що там таке? – питаю.

– А йди сама подивись, – душиться сміхом. – Та тільки бити її не дам! Доня – розумниця, сама до такого додумалась...

– Та хто її коли бив... Чоловік думав, що я дуже дорожу тими хустками. Вони ж мені у спадок дістались від мами, бабуні, а то й од прабабуні, колись жінки вміли шанувати хустку, не одне покоління носило, а вона – як новенька!

... Заходжу в хату, дивлюсь, а від моїх двох найкращих хусток лише шматки на лаві... Меланя наша сидить біля них з ножицями у руці, лупає очима то на мене, то на батька: як на мене гляне – скривиться, от-от заплаче, як на батька – оченята заясніють... Поки я стояла остовпіло, Яким підхопив Меланю на руки, прихопив шматки хусток та ляльку, і кинувся надвір, заспокоюючи дочку:

– От ми зараз твою Сару зав`яжемо гарною хусткою...

– Сара – це лялька, сам Яким так її назвав. Так звалась дочка кравця-єврея, в якого Яким вчився ремеслу.

– І що, – допитувались дівчатка, – ви так і не насварили хрещену?

– О, мої тато віддали б за мене всі хустки світу, – відповіла за матір Меланя.

І додала:

– Ви таке не витворіть, вам з рук не зійде... Та і в кого тепер є такі хустки? Хіба тліють, награбовані, в скринях жінок та дочок отієї голоти, що чужі скрині грабувала. Між люди чужу не зав`яже, повісити надворі на шнурок – провітрити – совісті не вистачить, люди в селі добре знають, яка чия хустка... Гребли чуже, а хто з чужого розжився?..

– Меланю, не мели казна-що! Один домоловся,– перебивала дочку Лукина. Мала на увазі чоловіка, який сказав комусь з активістів щось невлад... Бо ж за що ще?..

– Часи не ті, – буркнула Меланя.

Часи мінялись, роки бігли... Жадібні до чужого розкуркулювачі поступово очистили землю від свого животіння на ній. Їх нащадки не хвалились заслугами дідів перед Батьківщиною. То в книжках активісти – герої, а куркулі – вороги народу. Свідки подій тридцятих, простий роботящий сільський люд склав свою ціну і тим, і другим. І просто було, дитині доступно, зрозуміти, хто сіяв горе, а хто – хліб.

* * *

Втративши надію діждатись батька, Меланя вирішила самотужки збудувати хоч невеличку хатину: стара почала валитись. З чого ж почати? Порадили люди розібрати льоха, частина каміння піде на підмурок хати, а решту можна обміняти на дерево для стовпів, сволоків та дилів – знайдуться люди, погодяться на обмін; лати, крокви, вікна, двері замовити в колгоспній майстерні не проблема, правда, довго доведеться за те відробляти...

В тому році ні грама зерна не отримала на трудодні, хоч ходила на роботу навіть взимку, все вирахували! Ще й лишилась в переборі.

Вислів „ лишитись в переборі” якраз ввійшов у лексику колгоспників, надовго прижився в ній. Це вже пізніше замість трудодня ввели так званий зароблений карбованець і на нього в конторі колгоспу люди щось виписували. А раніше – на трудодень – в бригадира: на список... А бригадири були – люди різної совісті, дописували зайвого, бувало... Вирішувати свої проблеми за рахунок інших – охочих не бракувало в усі часи. А людина неждано-негадано – в переборі. Біжи доводь, що рік тому ти з`їв не десять кілограмів помідорів, а лише п`ять, і коней не виписував, і ріпакової олії не бачив... Якщо добре попобігаєш, може, й щось комусь доведеш, але ж розраховувалось на сумирних...

А ще побутував такий вислів: „ Їв, не їв – розпишись.”

Людям, які в жнива працювали біля молотарки, вивозили обід. Хтось з чоловіків з якоїсь причини не їв у той день... Увечері бригадир підходив зі списком до кожного, щоб підписом своїм підтвердив факт спожитого борщу. Жнивар, що не обідав, сказав:

– А я не їв...

У відповідь прозвучало:

– Їв, не їв – розпишись...

* * *

Меланя цілу зиму ходила на роботу в маказин – так називають у селі громадську комору. Слово, можливо, польського кореня, але прижилось. Добротна цегляна будова – єдина уціліла з господарства панів Березовських. На горище ведуть широкі дерев`яні сходи. По них носять зерно в клумаках – по півмішка… Більшої ваги жіночі ноги та спини не витримають. Цілий день Меланя з кількома жінками носить зерно, куди скаже комірник: з горища вниз, в засіки, чи з засіків на горище. Холодно взимку від протягів. Деякі жінки можуть собі дозволити взимку не кожен день ходити на роботу, в них ще чоловіки працюють. А їй треба самій борг відробляти... В переборі ж бо... І ні зернини в хаті! Комірник робить вигляд, що не знає про торбинку, прив`язану в неї на животі. Сказав лише якось:

– Ти б не йшла центральною дорогою...

На що Меланя відповіла:

– Злодіїв по закутках ловлять.

Але стала обережнішою. Часи вже не ті, хоча можна й загриміти... За кілограм-другий тюрми не дадуть, але як влаштують трус у хаті... Отак потрошку вона вже кілька мішечків наносила. З горем-бідою, а кінці зведе... Щось змеле на хліб, щось буде курям, віддасть позичене ще торішньої осені жито – позичала на посів. Сіяла своє на околот - для пошивання даху над хатою. Серпом сама жала, ціпом обмолочувала. Коли хтось з жінок запитував, чи не важко молотити, відбувалась жартом:

– Казав циган: а що там молотити? Підняв – кинув, підняв –кинув...

* * *

Толокою в ті часи будувались хати. Аби лише було з чого. І глини кіньми привезуть, і соломи, і каламара замісять. Обвалькують, обтинькують... Все толокою.