Соціально-політична структура польських племен.

Господарство.

Починаючи з VI ст. в польських землях поширюється стабільне орне землеробство, головним знаряддям якого є соха. Нові території освоюються за допомогою випалу лісу, соха дозволяє піднімати раніше недоступні грунту. Кожна родина мала в користуванні (але ще не в приватній власності) 40-50 га землі, з яких орали на волах близько 10 га, в той час як залишився клин, що лежав під паром або був зайнятий угіддями. Найпопулярнішою зерновою культурою було просо, а не жито або пшениця, бо саме просо давало максимальний урожай, який становив від сам-два до сам-чотири. Тваринництво було представлено в основному великою рогатою худобою, причому пащі його доводилося в лісі, а годувати в зимовий період в основному зібраної заздалегідь листям. Поступово поширювалося і свинарство.

 

У ремеслі головну роль відігравало поки домашнє виробництво тканин та кераміки, тільки ковалі завдяки важливості і складності їх професійних навичок починали відокремлюватися в окрему і дуже шановану групу. Що стосується торгівлі, то вона велася в основному іноземними купцями та місцевої племінної аристократією. Вивозили рабів, хутро, віск, бурштин, іноді сіль; ввозили озброєння і предмети тодішньої розкоші - хороші тканини, прикраси, вина.

 

Населення і внутрішня колонізація.

Основна польська територія в цей час охоплювала близько 250 тис. кв. км. До рубежу X-XI ст. на ній проживало від 750 тис. до 1 млн осіб. Щільність заселення була, природно, нерівномірною. Найбільш густо були заселені Центральна Сілезія, центр Великої Польщі, захід Малої Польщі, Куявія і Помор'я. Ліси займали в той час величезні простори, а незаселені області були особливо великі на кордонах між регіонами.

 

Грод, стаючи військово-адміністративними центрами польської держави, поступово обростали ремісничими слободами і давали притулок ринків, села залишалися невеликими, але все-таки більше колишніх, об'єднуючи до 10-15 дворів. Їх місце розташування і раніше було нестабільним, оскільки населення освоювало все нові й нові землі. Базовою виробничої та соціальної осередком замість великої родини ставала мала, що обробляється в двох полях 8-9 га землі.

 

Ця внутрішня колонізація, як встановили останнім часом історики, почалася порівняно рано - вже в XI-XII ст., тобто ще до того, як розгорнулася так звана «німецька колонізація». З одного боку, першопрохідцями, що випалювали і корчували ліс, виступали люди або цілі сім'ї, з тих чи інших причин опинилися поза громади. В ході такої стихійної селянської колонізації могла переміститися на нове місце і ціле село. З іншого - монастирі використовували залежне населення для організованого освоєння цілинних земель. Коли робочих рук не вистачало для розчищення свіжої оранки, світські феодали і церква запрошували переселенців, надаючи їм на відміну від іншої частини залежних селян статус «вільних гостей» - госпітов. Вони несли певні повинності на користь власника земель, але могли в будь-який момент його покинути, не маючи, однак, ніяких прав на оброблений наділ. Розробка юридичних норм для «вільних гостей» привела до фіксації правового статусу та інших селян. Підкреслимо, втім, що в XI-XII ст. всі ці процеси тільки розгорталися, придбавши дійсний розмах лише в XIII-XIV ст.

 

Сільське господарство.

Землеробство і скотарство розвивалися з X ст. не тільки в селянських господарствах, а й у феодальних вотчинах. Саме остання становить нововведення, незнайоме попереднім епохам. Її призначення полягало в тому, щоб забезпечувати всім необхідним дружину великого князя і збір державної ренти-податку з селянства. Грод і князівська вотчина були тісно пов'язані один з одним. Вотчини Х-ХІ ст. були виключно князівськими, в XII ст. вони стали переходити в руки окремих сімей, що формували феодальний стан.

 

Головну роль при цьому в княжому, а пізніше приватно-феодальному вотчинному господарстві грало не землеробство, а тваринництво, яким займалася частина селян у вотчині. Поряд з цим спеціальні люди відповідали за організацію полювання, яка була не тільки спортом і розвагою, але і важливим підмогою в постачанні дружини м'ясом, особливо солониною напередодні великих походів. Ще одну групу працівників вотчини складали ремісники, що найчастіше мали і свій наділ землі. Виниклі слідом за князівськими приватновласницькі вотчини були організовані схожим чином, правда, в меншому масштабі.

 

У традиційному селянському господарстві X-XII ст. підсічно-вогнева система поступово поступилася місцем стабільному орному землеробству, хоча на периферії колонізація супроводжувалася випаленням лісу. Панівною системою землекористування було двопілля, лише в XII ст. на зміну йому починає приходити трипілля (виділення поряд з ярою ріллею і парою озимого поля). Єдиною системою добрива було спалювання стерні, яка після збору врожаю залишалася дуже високою, оскільки під час жнив обрізали серпом лише колоски. Гній використовувався тільки в городах.

 

Основним знаряддям праці залишалася соха із залізним наконечником, серпи були залізними, ціпи - дерев'яними, жорна аж до XII ст., коли стали з'являтися перші млини, - ручними. В якості тяглової сили використовували волів, а з XII ст. - і коней.

 

Основною зерновою культурою залишалося просо, але все більше значення стало набувати вирощування жита. Пшеницю сіяли рідше, в основному на хороших землях Південної Польщі. З інших культур був поширений ячмінь, який використовувався для приготування каші і пива, вже в XI ст. витісняв мед в якості основного хмільного напою. Сіяли також горох, боби, сочевицю, з городніх культур - ріпу, моркву, огірки, з технічних - льон і коноплі. Акультурація фруктових дерев тільки починалася, тому фруктами поки майже не балувалися. Окремі князівські і церковні вотчини мали виноградники, але вироблене вино було поганої якості і служило головним чином для літургійних потреб. За підрахунками Г. Ловмянського 60% потреб селянської родини в їжі покривалися за рахунок хліба, каш та інших зернових продуктів, близько 25 - за рахунок м'яса, 10% - за рахунок молочних виробів, решта - медом, пивом і овочами.

 

Тваринництво в селянському господарстві було представлено волами, свинями (яких пасли в лісі), вівцями і коровами. Розводили також птицю. У вотчинах, в першу чергу княжих, велику роль відігравало спеціалізоване тваринництво, в якому особливе місце займало конярство. Велика рогата худоба вирощували для забезпечення м'ясом столу сеньйора і його дружини. Довгий час могутність і багатство феодала вимірювали не стільки кількістю землі або залежних селян, скільки численністю табунів і стад.

 

Поряд із землеробством і скотарством в сільському господарстві як і раніше був велика питома вага збиральництва. Велике значення мали пасіки і медоваріння, оскільки мед заміняв та алкогольні напої, і цукор, а після прийняття християнства нагальною потребою стало виробництво воскових свічок. За використання бортей і пасік землевласнику вносили спеціальну данину, пасічники склали привілейовану професійну групу. Не меншим повагою користувалися Бобровников, бо розведення та вилов бобрів вимагали також спеціальних навичок. Мед, віск і хутра були істотною статтею експортної торгівлі. Зберігало, зрозуміло, своє значення і рибальство. У міру розвитку феодальних відносин землевласники прагнули обмежити права селян на використання лісу, річок і водойм.

 

Ремесло і торгівля.

Протягом X-XII ст. в польських землях поряд з традиційним домашнім ремеслом розвивається ремесло професійне, спеціалізоване, поступово концентруючись в утворювалися навколо Грод містах і великих феодальних вотчинах. У XII ст. в польських джерелах ми вже зустрічаємо згадки про вугільників, теслярів, мореплавців, бондарів, кравців та ін. У вотчинах складалися села, що спеціалізуються в тому чи іншому ремісничому виробництві, - села, де жили ковалі або варильники солі, теслі чи кожум'яки, бондарі або ткачі. Сліди таких поселень залишилися в дійшли до нас топонімах: Сольники, Боварі, Колоджейє, Щитники, Санніков і т.п. З XII ст. стала розвиватися і гірнича справа: для отримання свинцю, срібла, золота створювалися примітивні шахти, де працювали, мабуть, княжі невільники; залізну руду добували в неглибоких ямах. На півночі Польщі виникли найпростіші солеварники, в малопольських селищах Бохня і Величка стали витягувати кам'яну сіль з-під землі.

 

Поступово центрами ремесла і торгівлі ставали міста, які, однак, аж до XII ст. ще дуже мало нагадували міста зрілого Середньовіччя: юридично вони повністю залежали від князя, на користь якої збиралися торгові мита та ремісничі податки. Городяни були зобов'язані нести і відробіткову повинність. Хоча в XII ст. власна монета витіснила з обігу іноземну, місто у внутрішньо-польській та локальній торгівлі грав ще дуже невелику роль, а зовнішня торгівля була монополізована дружинно-феодальними шарами. Швидше за інших розвивалися Західнопоморські міста (Волін, Щецин, Колобжег), росло значення Вроцлава та Кракова як посередників між Центральною Європою та давньоруськими землями; Познані та Гнєзно - як ланки між Помор'ям і Південної Польщею.

 

В цілому до XIII ст. польська економіка зберігала глибоко натуральний характер з абсолютним переважанням аграрного сектора.

 

Велика Моравія.

Про політичну історії суспільства на території Чехії та Словаччини після зникнення племінного союзу Само відомостей немає. Слов'яни цих регіонів належали до однієї етнічної групи, але після розселення в різних місцях їх суспільні відносини мали деякі особливості. Найбільш сприятливими були умови в Моравії.

 

У джерелах IX ст. моравани завжди виступають під єдиним ім'ям і на чолі з єдиним князем, влада якого була спадковою. Правив рід Мойміровцев (по князю Мойміру, бл. 830-846 рр.). У 822 р. моравські і чеські вельможі брали участь вже у Франкфуртському сеймі, перебуваючи, однак, ще в залежності від Франкської імперії. У Західній Словаччині виникло князівство Прібіни в Нітрі. В результаті боротьби Моймір і Прібіни Нітранський князівство бл. 833-836 рр. було приєднано до володінь Мойміра, а Прібіна вигнаний з Нітри. Це завершило інтеграцію володінь на північ від середньої течії Дунаю. Почалося утворення держави, названої пізніше Великою Моравією. Людовик Німецький, вважаючи Велику Моравію областю свого впливу, посадив на її престол після смерті Мойміра (846) його племінника Ростіслава, вихованого при східнофранкському дворі. Растіслав (846-870; він же Ростислав) прагнув звільнитися від опіки. Він скористався виступом проти короля декількох графів і сина Людовика Карломана і надав їм підтримку. В 853 р. Людовик Німецький почав війну проти Растіслава, а в 855 р. франкське військо вторглося в Моравію і спустошило її. Але Растіслав, що відсидів у прикритті, перейшов у контрнаступ і вигнав військо Людовика. Щоб отримати підтримку в боротьбі проти цього короля, Растіслав встановив контакт з візантійським імператором Михайлом III, якого попросив вислати місіонерів для роз'яснення населенню суті християнської віри. Він прагнув до створення в Моравії місцевого духовенства, підпорядкованого безпосередньо князю. У 863 або 864 р. до Моравії прибули Костянтин Філософ і його брат Мефодій, обидва родом з Солуні. Вони знали слов'янську мову, а Костянтин склав особливий алфавіт, який відповідав фонетичним особливостям слов'янської мови.

 

В 864 р. Людовик Німецький знову вторгся з військом на територію Моравії і на цей раз змусив Растіслава визнати його залежність від франків. Втім, моравський князь вірності Людовіку не зберігав. При цьому Растіслав ще й вступив у конфлікт зі своїм племінником Святополком, який керував Нітранський князівством на правах удільного князя. У 869 р. Карломан розорив Нітранський доля, а Святополк вирішив повалити свого дядька з престолу. У 870 р. він захопив Растіслава в полон і видав Карломану. Моравський князь був засліплений в Регенсбурзі, а Святополк уже на правах франкського васала став правити в Моравії. Проте в 871 р. Карломан посадив Святополка до в'язниці, оголосив Моравію частиною Східної марки, передавши управління нею графам Енгелшалку і Вільгельму. Моравани повстали проти намісників і, вважаючи, що Святополка вже немає в живих, обрали князем його родича Славоміра. Тоді Карломан пішов на змову зі Святополком, випустив його з ув'язнення й послав до Моравії. Але Святополк знищив баварські гарнізони в Моравії. У 872 р. сам король Людовик Німецький на чолі саксонського і Тюрінгського війська вторгся в Моравію, але зазнав жорстокої поразки. У 874 р. був укладений мир. Святополк присягнув на вірність королю і зобов'язався платити трибут. Але фактично Людовик примирився з незалежністю Моравії, а після його смерті держава Святополка досягла найбільшого розширення своєї території: в неї входили Моравія, Західна Словаччина, Чехія, сербські племена по р. Сала, серби лужицькі, силезькі племена, вісляни Краківської землі, слов'яни Паннонії. Але держава не була централізованою і не мала єдиної системи управління. Святополк правив лише на власне моравській території, на інших - місцеві князі, які, однак, Святополку підпорядковувалися, платили йому трибут і на його вимогу виставляли військові сили. Таким чином, Велика Моравія представляла собою конгломерат залежних територій, об'єднаних навколо центральної частини військово-адміністративними зв'язками.

 

Східнофранкская імперія не могла перешкодити зростанню могутності Святополка, владу якого залишалася непорушною аж до його смерті в 894 р.

 

Велика Моравія - особливий тип раннього середньовічної держави. На чолі стояв князь, були вельможі з власними дружинами, решта населення іменувалося «народом». Це були вільні хлібороби з ще слабкою соціальною диференціацією. Мойміровська династія володіла спадковими правами князювання. Одну з основних функцій державного апарату становив збір данини і податків. Членами управлінського апарату були вельможі. Головною опорою і органом виконавчої влади була добре озброєна князівська дружина, зосереджена в центрах: Мікульчіцах, Бржелав-поганському, Дуцове, Старому Місті та ін. Існували дружини і при дворах вельмож. Вони утримувалися за рахунок військових трофеїв і данини з населення.

 

За соціальною структурою Велика Моравія представляється країною перехідного типу, що наближалася до ранньофеодальної держави. Що стосується християнізації, то Костянтин і Мефодій були вже не першими місіонерами на цій території. У 831 р. в Регенсбурзі хрестилися кілька моравських князів, а в 845 р. - 14 чеських князів разом з їх дружинами. Але місіонерська діяльність тих десятиліть була тісно пов'язана зі зміцненням франкського політичного впливу, і, зрозумівши це, Растіслав вжив заходів до створення власного кліру. Костянтин і Мефодій за короткий час підготували кілька кандидатів у священики. У 867 р. Костянтин, Мефодій і група їхніх учнів відправилися в Рим, і кандидати були висвячені. Костянтин в 868 р. пішов у монастир і прийняв чернече ім'я Кирило (помер в 869 р.). Папа Гадріана (Адріан) II дозволив в Моравії слов'янську літургію і призначив там головою церкви Мефодія. Але баварські єпископи негативно поставилися до слов'янської літургії, так як поява власного духовенства надавало мораванам можливість відмовитися від баварських місіонерів. Мефодія уклали в темницю, де протримали три роки. Після втручання нового папи Івана VIII Мефодій був відпущений, а потім, вже в сані архієпископа, прибув у Велику Моравію. Однак між Святополком і Мефодієм виник конфлікт: в 879 р. князь звернувся до папи зі скаргою, що архієпископ «вчить неправильно». Але Мефодій був виправданий. У 880 р. вийшла папська булла зі схваленням писемності, створеної покійним Костянтином, та наказом славити Христа, а також читати в церквах Євангеліє на слов'янській мові. Мефодію папа підпорядкував двох єпископів - нітранського Віхінга і ще одного, ім'я якого нам невідомо.

 

Німець Віхінга інтригував проти Мефодія, доносив на нього папі, підробляв документи. Мефодій перед своєю смертю у 885 р. прокляв Віхінга, призначивши своїм наступником Горазда. Смерть Мефодія означала кінець слов'янської місії. Святополк уже не мав інтересу її підтримувати, учні Мефодія були вигнані з країни (пішли до Чехії і Болгарії).

 

Слов'янська місія тривала 21 рік, але діяльність Кирила і Мефодія мала великий вплив на початок слов'янської освіченості. Костянтин Філософ створив глаголицю, а в X ст. в Болгарії виникла писемність, яка отримала назву «кирилиця». Обидві азбуки походили з різних варіантів грецького письма і довгий час використовувалися паралельно, особливо у східних і південних слов'ян. Костянтин переклав на слов'янську мову літургійні тексти, написав передмову до перекладу Євангелія, в якому виступав проти писемності лише на трьох священних мовами. Він працював також над перекладом всієї Біблії, який був закінчений Мефодієм. Так були закладені основи слов'янської писемності. Згодом Мефодій написав твір «Про обов'язки правителів», його ж авторство допускається за пам'ятником «Закон судний людям». Перші житія обох просвітителів - моравського походження, це джерела і з історії Великої Моравії. Основою мови стародавньої слов'янської літератури стала мова слов'янського населення, що проживало в районі Солуні. Ця перша слов'янська літературна мова є одним з головних джерел пізнання закономірностей розвитку окремих слов'янських мов. Таке культурне значення Великої Моравії.

 

Після смерті Святополка в 894 р. держава стала розпадатися. Святополк розділив державу між синами Мойміром II і Святополком II. Але незабаром відпала Паннонія, потім частина Нітранський спадку, де правив Святополк Молодший. У 895 р. поза великоморавською територією виявилася Чехія. У 897 р. відійшли від Великої Моравії і серби. Процес розкладання держави був наслідком як внутрішніх, так і зовнішніх причин. Зокрема, кочівники-мадяри протягом IX ст. просунулися на Захід і в наступні десятиліття стали нападати на слов'янські області. Це був союз, що складався з восьми племен. Слов'янські області Великої Моравії вони захопили в 907 р., а пізніше спустошили також і Чехію. Але моравська культура не зникла. Мадяри багато перейняли від слов'ян і швидко адаптувалися в нових місцях. Ліквідація Великоморавської держави привела до політичного роз'єднання чехів і словаків. Чеська держава стало розвиватися в західній частині колишньої держави, Словаччина же увійшла до складу угорської держави, що починала утворюватися.

 

Великоморавська епоха являє собою один з прогресивних етапів в історії слов'ян, коли ними була створена власна культура, рівна за зрілості тодішньої західноєвропейської цивілізації. Велика Моравія зіграла також важливу роль в історичному розвитку Європи IX ст. в цілому.

5. Чехія в період раннього феодалізму. Формування держави Пржемисловців. Соціально-економічний розвиток і адміністративний устрій чеської держави.

Господарство.

Починаючи з VI ст. в польських землях поширюється стабільне орне землеробство, головним знаряддям якого є соха. Нові території освоюються за допомогою випалу лісу, соха дозволяє піднімати раніше недоступні грунту. Кожна родина мала в користуванні (але ще не в приватній власності) 40-50 га землі, з яких орали на волах близько 10 га, в той час як залишився клин, що лежав під паром або був зайнятий угіддями. Найпопулярнішою зерновою культурою було просо, а не жито або пшениця, бо саме просо давало максимальний урожай, який становив від сам-два до сам-чотири. Тваринництво було представлено в основному великою рогатою худобою, причому пащі його доводилося в лісі, а годувати в зимовий період в основному зібраної заздалегідь листям. Поступово поширювалося і свинарство.

 

У ремеслі головну роль відігравало поки домашнє виробництво тканин та кераміки, тільки ковалі завдяки важливості і складності їх професійних навичок починали відокремлюватися в окрему і дуже шановану групу. Що стосується торгівлі, то вона велася в основному іноземними купцями та місцевої племінної аристократією. Вивозили рабів, хутро, віск, бурштин, іноді сіль; ввозили озброєння і предмети тодішньої розкоші - хороші тканини, прикраси, вина.

 

Соціально-політична структура польських племен.

В додержавну епоху, якою для Польщі був період VI-IX ст., соціальну структуру неможливо відокремити від політичних (владних, потестарних) інститутів. Сама влада, її розподіл і поділ всередині сім'ї, громади, племені, союзу племен виступає структуру утворюючих фактором соціальної диференціації. У відомому сенсі влада виявляється первісніша і економіки, і соціальних відносин.

 

Сім'я становить перший і базовий рівень соціально-політичної організації суспільства. Першість і влада чоловіків - глави сім'ї - незаперечні. Його авторитет і воля служать головною гарантією та господарського успіху, і внутрішньосімейної згоди, і статусу сім'ї всередині громади. Це не означає, однак, що влада сімейного лідера неодмінно деспотична і жорстока. Його головне завдання, як підкреслюють деякі історики, - не стільки командувати, судити і карати, скільки примиряти, об'єднувати, оскільки сімейна солідарність служить оплотом благополучного існування кожного члена сім'ї. Функції і праця жінки в цьому соціальному організмі не менш важливі, ніж трудової і організуючий внесок чоловіки. Тому патріархальність соціальних підвалин не означала пригнобленого і приниженого становища жінки в сім'ї. Скоріше, навпаки, внаслідок життєвої важливості жіночого праці та зацікавленості сім'ї в дітях як майбутньої робочій силі жінки займали самостійне і гідне місце в Древньопольських племенах. Погано було тільки слабким, непрацездатним і безплідним, яким загрожувало найстрашніше з усіх можливих нещасть - вигнання з сім'ї, що означало неминучу швидку кончину. Звідси ж і згадане вище жорстоке ставлення до людей похилого віку.

 

Кровний зв'язок і потреба виживання і трудової солідарності були головним інтегруючим механізмом великої родини, перешкоджаючи її розпаду на малі, нуклеарні сім'ї. На другому рівні соціальної організації древньопольських племен - на рівні громади- Ополя - інтеграція забезпечувалася вже іншими потребами: потребою в колективному освоєнні нових земель, узгодженою господарською діяльністю всієї громади у спільній боротьбі з загрозливими кожній сім'ї небезпеками (агресивні сусіди, розбійники, голод, хвороби), психологічними та релігійно-культовими факторами.

 

На рівні Ополя владні функції керівників уже відділялися від господарських. Голова громади обирається на громадських зборах (вец, віче). Він очолював ополчення, керував судом, скликав збори, представляв громаду в її зовнішніх зв'язках. Що являла собою при цьому внутрішньо-общинна племінна «демократія»? Її центральним інститутом був, мабуть, не вец, збори всіх дорослих чоловіків громади, а сход глав сімейств, які тільки в разі ускладнень або дуже важливих питань зверталися до скликання веца, під час якого учасники криками схвалення або несхвалення реагували на запропоновані рішення.

 

Поряд з інтегруючими силами всередині громади діяли і дифференційні фактори, що розкладали общинно-родову солідарність. Окремі сім'ї займали згодом лідируюче положення, спираючись, однак, не стільки на накопичені багатства, які в будь-якій ситуації в той час залишалися цілком ефемерними, скільки на чисельність членів сім'ї, переважання в ній чоловіків, набутий під час військових зіткнень авторитет, врешті-решт просто на перевагу фізичної сили і сили характеру. Саме з таких сімей рекрутувалася общинно-племінна аристократія, в руки якої одноплемінники передавали функції регулярної військово-політичної діяльності. Виділяється з цього на функціонально-психологічній основі еліта, що становила ядро дружини, чиїм місцем перебування ставав Грод. Дружина ж у свою чергу ставала ядром державного апарату та майбутнього військово-феодального стану.

 

Яке було співвідношення колективних та індивідуальних початків у Древньопольській громаді? Розкладання зрівняльно-колективістських традицій виражалося не тільки в соціальному висунення деяких сімей, а й у відокремленні окремих індивідів. Ізгоями громади ставали не тільки самі слабкі, а й деякі видатні по силі чи уміннях люди, які або утворювали елітарну професійну групу (як ковалі, ювеліри, найбільш вправні гончарі і ткачі, волхви), або, порушивши прийняті в громаді норми, бігли до лісу і ставали бандитами. Сусіднє плем'я могло завербувати їх на військову службу, помістивши в грод, забезпечивши засобами до існування і зобов'язавши захищати племінні території. Такі ізгої якраз і створювали, по всій імовірності, основну масу професійних дружинників.

 

Провести межу між громадою і малим племенем, що складали третій рівень соціально-політичної організації Древньопольського суспільства в додержавний період, досить важко. Можна припустити з великою мірою впевненості, що його складали 20-30 громад, об'єднаних єдиною територією проживання, язичницьким культом племінних предків і тотемів, особливостями мови та інтересами у відносинах з сусідами. Географічні описи IX-X ст. і деякі інші джерела дозволяють нарахувати в цілому 40-50 таких малих племен на польській території.

 

Політичним інститутом самоврядування були вічові племінні збори, в яких брали участь жупани і глави сімейств, у разі ж потреби - і всі дорослі і особисто-вільні чоловіки племені. Цей племінний вец обирав князя, головним завданням якого було керувати дружиною і племінним ополченням. Він же був хранителем племінної скарбниці, якщо така існувала, і міг в деяких випадках вершити суд від імені племені. Проте у всьому цьому, так само як і в усьому іншому, він сильно залежав, з одного боку, від веца, з іншого - від племінної аристократії. Влада князя грунтувалася не на власності або багатстві і навіть не на насильстві як такому, а на особистому визнаному племенем авторитеті.

 

Нарешті, четвертий, вищий ступінь організації польських слов'ян у VI-IX ст. становили так звані «великі племена», або союзи племен. Це були дуже неміцні військово-політичні об'єднання ряду племен одній території, що вели війни один з одним і з сусідами поза польських земель. Саме вони, проте, стали зародком загальнопольської державності. Території, які займає кожне з цих «великих племен», стали основою однієї з польських історичних областей: Вісляне та лендзяне - Малої Польщі, поляни - Великої Польщі, мазовшанами - Мазовії, гоплане - Куявії, слензяне - Силезії, поморяне - Помор'я. Збори вождів «малих племен», жупанів і старійшин громад, тобто вец «великого племені», що обирали «великого князя», який очолював дружину і ополчення і не обов'язково повинен був бути вихідцем з польських племен. Союзи племен можна розглядати як протодержавні та недержавні утворення на території Польщі.

 

Обмеженість джерел не дозволяє сказати, наскільки зрілими були соціально-політичні структури Древньопольського суспільства до X ст., як саме вони складалися і функціонували. Так чи інакше, в середині X ст. ми стикаємося з вже досить розвиненою дружинно-державною організацією в польських землях, і це дає право припускати, що вже в IX ст. Польща переступила рубіж, який відділяв додержавні, общинний лад від державного, феодального.

2.Соціально-економічний розвиток Польщі в X на початку XII ст. Населення і внутрішня колонізація. Сільське господарство. Ремесло і торгівля. Соціальна структура і соціальні відношення.