Тема 1. Основні цивільно-правові системи сучасності

Поняття цивільно-правової системи (сім’ї). Основні складові цивільно-правової системи. Основні цивільно-правові системи сучасного світу. Місце цивільного права України серед цивільно-правових систем сучасності. Тенденції розвитку сучасних цивільно-правових систем.Загальна характеристика континентальної (романо-германської) системи. Поділ континентального права на приватне й публічне. Рецепція римського приватного права: поняття і види. Пряма, опосередкована й латентна (прихована) рецепція. Романська підсистема цивільного права. Германська підсистема цивільного права. Східноєвропейська система цивільного права: поняття та загальні риси. Центральноєвропейська система цивільного права: загальна характеристика.

 

Цивільне право є основною складовою приватного права і системи права в цілому. Приватне право виступає певною макросистемою, яка охоплює сукупність норм щодо визначення статусу та захисту інтересів окремих осіб, які не є фігурантами держави, не перебувають у відносинах влади—підпорядкування щодо одна-одної, рівноправно і вільно встановлюють собі права та обов’язки у відносинах, що виникають з їхньої ініціативи. Разом з тим, поняття «приватне право» не є загальноприйнятим для всіх країн і правових систем сучасного світу; у багатьох країнах узагалі немає поділу права на публічне та приватне.

У системах, де такий поділ існує, сфера дії приватного права не завжди співпадає через розбіжності в змісті приватно-право­вих галузей. Зокрема, інститут неспроможності у Франції є частиною торгового, тобто приватного права, а у ФРН — процесуального, тобто публічного права. Інститут оголошення громадянина померлим у праві країн континентальної правової сім’ї є складовою цивільного права, а в англо-американській має суто процесуальний характер. У зв’язку з цим поняття цивільного права повніше виражає сутність предмета нашого інтересу й розглядається як єдине для всіх правових систем і систем права кож­ної окремої країни.

У доктрині зарубіжних країн виділяють такі групи суспільних відносин, які регулюються нормами цивільного права: 1) природ­ні відносини (право осіб): шлюб, припинення шлюбу, фактичні шлюбні стосунки, материнство, батьківство, присвоєння імені, родинні стосунки тощо; 2) відносини економічного характеру: власність, об’єднання майна, передача права власності (речове право); 3) відносини обміну в широкому розумінні, з економічної та соціологічної точки зору (контрактне право); 4) відносини, що підтримують рівновагу в суспільстві: відновлення порушеного права, відшкодування шкоди (зобов’язальне (деліктне) право). Отже, цивільне право охоплює виняткову за обсягом сферу соціальних зв’язків; фактично воно регулює повсякденне життя людини, впливаючи як на окремих осіб, так і на суспільство в цілому.

Домінуюча роль цивільного права як системи норм, що регулюють майново-вартісні відносини та особисті немайнові відносини, які виникають з приводу духовних благ і пов’язані з особистістю їх учасників, нині безумовно визнана в усіх сучасних право­вих системах. Оскільки саме через його інститути, як вважають провідні вчені в галузі теорії права, реалізується «природне право свободи» особистості.

Відповідно до того, право якої країни (системи) превалювало в процесі запозичення тих чи інших правових інститутів, у конкретній країні формувалася певна система цивільного права. Унаслідок цього в різних країнах світу застосовуються однакові засоби цивільно-правового регулювання суспільних відносин, існують подібні системи джерел цивільного права, сформувалися схожі за певними ознаками системи цивільного права. У юридичній літературі такі країни умов­но об’єднують у певні цивільно-правові системи (сім’ї), або ж виділяють аналогічні системи цивільного права.

Уведення поняття «цивільно-правова система» поряд з традиційно існуючим поняттям «правова система (сім’я)» вбачається доцільним, оскільки, незважаючи на те що види цивільно-право­вих систем збігаються за назвами з видами відповідних правових систем (сімей) сучасного світу, не завжди країна з певною системою цивільного права належатиме до відповідної за назвою правової сім’ї. Цивільно-правова система (сім’я) — це об’єднання кількох держав за ознакою єдності основних закономірностей цивільно-правового регулювання суспільних відносин, що здійснюється в них.

Поняття цивільно-правової системи є похідним від поняття правової системи в широкому розумінні. Цивільно-правова система є об’єднанням вужчого рівня, аніж правова система взагалі. Разом з тим вона є самостійним утворенням, а тому її характеристика може не збігатися з рисами правової системи в цілому

Розрізняють цивільно-правові системи за допомогою певних ознак, які відображають їхній характер, та факторів, які впливають на нього (складові цивільно-правової системи). Для визначення приналежності тієї чи іншої держави до певної цивільно-правової системи беруть за основу не зміст конкретних правових норм, а більш сталі (і більш загальні) елементи, за якими з урахуванням особливостей права цієї держави можна визначити характерні риси, притаманні її цивільно-правовій системі.

Такими складовими є:

1) джерела цивільного права, їхній склад і співвідношення між собою; (які саме форми офіційного вираження цивільно-правових норм прийнято в даній державі; які з них є визначальними, які другорядними; їх взаємозалежність, пріоритетність застосування на практиці тощо);

2) структура цивільного права (розподіл норм за окремими правовими інститутами (підгалузями); перелік і зміст цих правових інститутів (основні: право про особи, речове, зобов’язальне, сімейне, спадкове, виключні права);

3) концепція регулювання приватно-правових відносин (харак­тер відносин держави й особи; сукупність засобів впливу на суспільні відносини);

4) правозастосовча практика (судова, адміністративна, конституційна); її значення для розвитку цивільно-правової системи;

5) доктрина (сукупність поглядів на цивільне право, знань про нього й практику його застосування);

6) ступінь впливу на систему цивільного права римського при­ватного права (чи відсутність такого впливу).

Одним із суттєвих критеріїв, за якими визначається приналеж­ність певної країни до конкретної цивільно-правової системи, є ступінь впливу римського приватного права на систему цивільно­го права цієї держави. Романо-германська цивільно-правова систе­ма, зокрема, заснована на римському приватному праві, при цьому романська підсистема формувалася виключно під його пріоритетним впливом, а германська — також і під впливом германського звичаєвого права. Фахівці називають римське право «материнським» стосовно континентального (європейського), розглядають його як елемент минулої цивілізації, як універсальне, загальне право, попередник пізніших систем європейського права, а західноєвропейську та східноєвропейську традиції приватного права, які нині існують і розвиваються, — як дочірні щодо римського^[1].

Рецепцією в праві називають запозичення однією державою більш розвиненого права іншої держави. Рецепція римського права — це запозичення римського права рядом західноєвропейських країн, починаючи з ХII століття, особливо в ХV—XVI ст.; засвоєння римського права як чинного в Західній Європі в Се­редньовіччі та за Нових часів. Деякі фахівці вважають, що оскільки йдеться про право вже неіснуючої країни, то слід говорити не про запозичення норм римського права, а про його відродження — сприйняття духу, основних принципів і положень римського права в сучасних умовах.

Цивільні та торгові кодекси континентальної системи, як вважається, поклали кінець рецепції римського приватного права та стали виразом остаточного засвоєння основ римського права сучасністю.

Види рецепції римськогоприватного права:

Пряма (безпосередня) рецепція — безпосереднє сприйняття ідей, правових пам’яток римського приватного права певною цивілізацією (застосовувалася дуже рідко; зокрема, пряму рецепцію застосувала лише Візантія).

Опосередкована (похідна) рецепція — запозичення окремих ідей, принципів, положень із правової системи певної країни, яка вже запозичила їх з римського приватного права, тобто застосувала рецепцію раніше. Так, деякі країни запозичили положення Кодексу Наполеона (Французького цивільного кодексу) або Германського цивільного уложення (Німецького цивільного кодексу).

Латентна (прихована) рецепція — запозичення принципів римського приватного права в процесі правотворчості, при офіційному проголошенні відмови від застарілого права У будь-якому разі рецепція римського приватного права не означає нав’язування певного римського правового рішення; йде­ться про розуміння права, його сутності через призму його норм, принципів методів і принципів правозастосовчої діяльності римських юристів.

У сучасному світі існує велика кількість правових систем, і в тому числі різноманітні й самобутні цивільно-правові системи. У вітчизняній юридичній літературі вони класифікуються на основі наведених вище елементів і зводяться до таких видів: романо-германська (континентальна, її ще називають системою цивільного права); англо-американська; мусульманська; патріархальна ( традиційна ); далекосхідна; центральноєвропейська; східноєвропейська.

Основними з них вважаються романо-германська та англо-американська. Звичайно, тій чи іншій цивільно-правовій системі, як вже зазначалося, не відповідає жодна чітко окреслена територія земної кулі. Країни, істотно віддалені за географічним розташуванням, можуть належати до однієї цивільно-правової системи, оскільки це поняття використовується з метою встановити спільні та відмінні риси систем діючого цивільного права.

Нині визначені цивільно-правові системи світу представлені такими країнами:

Континентальна: майже всі країни Європи (за винятком Англії); багато країн Латинської Америки, Японія (частково), Китай (частково); колишні колоніальні країни, які сприйняли систему своєї метрополії.

Її поділяють на дві підсистеми:

— романська: Франція, Бельгія, Італія, Іспанія, Нідерланди,

— германська: ФРН, Швейцарія, Австрія,.

Англо-американська: Англія,

Мусульманська: країни Близького й середнього Сходу:

Патріархальна:

Далекосхідна: Китай, Японія (але вона трансформується в кон­тинентальну).

Центральноєвропейська: Угорщина, Словаччина, Словенія, Польща, Чехія, Хорватія.

Східноєвропейська: Болгарія, Румунія, Сербія, Білорусь, Російська Федерація, Україна.

Враховуючи особливості правових систем, які формуються відповідно до названих правових сімей, у романо-германській системі виділяють підсистеми: романську (Франція, Італія, Іспанія, Португалія, Бельгія, Люксембург, Голландія, Монако, Турція), германську (Німеч­чина, Швейцарія, Австрія, Греція та ін.).

Квазізахідну систему представляють країни СНД, Балтії та колишньої Східної Європи.

В англо-американській правовій системі розрізняють також англійську (Англія, Ірландія, та американську (США за винятком Луїзіани та Пуерто-Ріко).

Ряд країн відносять до змішаної правової системи (гібрид романо-германської та англо-американської), яка сформувалася на основі римського права під значним впливом загального права

Загальними тенденціями розвитку існуючих цивільно-право­вих систем світу нині є: 1) уніфікація національних цивільно-правових систем; 2) збагачення внутрішнього змісту національного цивільного права; 3) збереження національних традицій права (звичаїв і звичаєвостей); 4) різний рівень уніфікації в різних країнах, регіонах і різний ступінь уніфікації різних цивільно-правових інститутів. Для сучасного цивільного права найбільш виразною є тенденція до уніфікації національних правових систем при постійному збагаченні їхнього внутрішнього змісту. Уніфі­кація правової системи певної держави здійснюється через уніфікацію правових норм і практики їх тлумачення й застосування.

Формування романо-германської цивільно-правової системи історично (починаючи з ХІХ ст.) здійснювалося, головним чином, через сприйняття норм римського права та в результаті його творчого опрацювання і розвитку. Хоча сам процес рецепції римського приватного права відбувався по-різному в різних країнах і навіть регіонах однієї країни. Найбільш пізньою вважається рецепція римського права в Німеччині, де досить довго зберігалася роздрібненість країни.

Особливу роль у створенні романо-германського цивільного права відіграло й право канонічне. Значне місце в процесі його формування посідає доктрина: вчені (викладачі права) університетів, що діяли в Європі вже починаючи з ХІІ ст., на основі римського права зводили роздрібнені звичаї до логічної системи, прийнятної для нових соціальних реалій. Така переробка пройшла стадії шкіл глосаторів, постглосаторів і призвела до створення школи природного права.

На сьогодні в системі простежується чіткий розподіл права на публічне (стосується інтересів усього суспільства і держави в цілому) та приватне (стосується лише інтересів приватних, юридич­но рівних осіб). Право в романо-германській цивільно-правовій системі розглядається насамперед як засіб регулювання відносин між громадянами. Тому цивільне право було і залишається основою правової системи й науки; інші галузі права були розроблені значно пізніше та є менш досконалими порівняно з цивільним. Найбільше значення надається нормам права, які розглядаються як норми поведінки, що відповідають вимогам справедливості та моралі.

Відповідно сутність цієї цивільно-правової системи полягає в то­му, що певні життєві ситуації розглядаються з погляду доктрини та підлаштовуються під неї: створюється загальний ідеальний принцип, за допомогою якого будуть регулюватися суспільні відносини^[2].

Саме тому провідну роль як джерел цивільного прававідіграють закони, верховенство яких є одним з фундаментальних прин­ципів правової системи в цілому. У країнах, що належать до романо-германської цивільно-правової системи, діють кодекси, які є основами галузей цивільного (Французький цивільний кодекс, Німецький цивільний кодекс, Швейцарський цивільний кодекс, Цивільне уложення Австрії та ін.) або торгового права (Французький торговий кодекс, Німецький торговий кодекс). У цих країнах приймаються й діють також спеціальні закони з окремих питань (Закон про торгові товариства (Франція), Закон про загальні умови договорів (ФРН) тощо).

Звичаї вважаються джерелами права однак мають другорядне значення.

Судова практика у більшості країн формально не є джерелом права (за винятком Швейцарії), а якщо визнається таким, то тільки щодо відносин, які не врегульовані або недостатньо врегульовані законом. Прецедент не є джерелом права; рішення суду в конкретній цивільній справі є обов’язковим виключно для сторін, що беруть участь у цій справі.

Основними цивільно-правовими інститутами є правосуб’єкт­ність осіб, сімейне право, речове право, зобов’язальне право, спадкове право, право інтелектуальної власності.

До англо-американської цивільно-правової системи належать насамперед Англія та Уельс (на Північну Ірландію, Шотландію, острови Ла-Маншу та острів Мен англійське право не поширюється). Очевидно, що система англо-американського права (у т.ч. й цивільного) також одержала досить широке поширення у світі як внаслідок колонізації, так і внаслідок добровільної рецепції. Розрізняють європейське загальне право (Англія, Ірландія) та неєвропейське.

В основі англо-американської цивільно-правової системи є загальне право яке виникло в результаті діяльності королівських судів, і право справедливості що склалося внаслідок діяльності суду канцлера. Нині діє єдина система судів, а загальне право та право справедливості об’єднані в систему прецедентного права — систематизованого зібрання рішень судів вищих інстанцій, застосування яких є обов’язковим в аналогіч­них справах. Судовий прецедент відіграє провідну роль серед джерел в англо-американській цивільно-правовій системі.

Поряд з цим діє статутне право, що видається парламентом. Однак закони не мають такого значення, як у романо-германській цивільно-правовій системі, хоча формально посідають перше міс­це в ієрархії джерел. Немає кодифікованих актів цивільного законодавства — цивільних кодексів. Закони, які приймаються в цій сфері, регулюють окремі види правовідносин, стосуються, як правило, спеціальних питань або окремих правових інститутів (юридичних осіб, сім’ї та шлюбу, права власності, купівлі-продажу та ін.).

Джерелами права також є звичаї, які з часом стають нормами прецедентного права, та ділові звичаєвості, а також доктрина, яка формується під впливом практики внаслідок узагальнень окремих прецедентів.

До традиційної (патріархальної) правової системи належать майже 100 держав сучасного світу. Вона є антиподом сучасного (індустріального) суспільства. В її основі — традиційне (звичаєве) право; наявні також елементи нового (західного) права, що зумовлює дуалістичність правової системи.

Абсолютно незалежною від усіх інших правових систем є система мусульманського права. В її основі (і в основі цивільного права в т.ч.) є шаріат («шлях праведного життя») — сукупність норм мусульманського права (а також релігійних та обрядових настанов і правил), які регламентують поведінку мусуль­манина в усіх сферах життя (не лише дії, але й думки та почуття). Усі правові приписи пронизані ідеєю обов’язків людини перед Аллахом.

Шаріат закріплює чотири основні групи приписів: 1) норми про релігійну догматику ісламу (у що зобов’язаний вірити мусульманин); 2) норми про основи мусульманської етики і моралі; 3) норми про відносини віруючих з Аллахом; 4) норми поведінки між мусульманами та немусульманами. Дві останні з них становлять «фікх» — нормативну частину шаріату, мусульманське право в широкому розумінні.

Для окремих країн мусульманського права характерною є «вестернізація» (осучаснення). Вона проявляється у створенні й застосуванні в тих сферах життя, які не зачіпають «священних основ», спеціальних законодавчих актів, деякі з яких в окремих країнах навіть кодифіковані, що є природним результатом розвит­ку сучасного світу.

Центральноєвропейська має багато спільного з романською й германською підсистемами цивільного права. Вона характеризується такими ознаками: відсутність поділу права на приватне та публічне; наявність актів цивільного законодавства (у тому числі й кодифікованих) як основного джерела цивільного права; структура цивільних кодексів переважно пандектна; сімейне право виведене за сферу дії цивільного кодексу; законодавчі акти переважають над судовою практикою;. значний вплив на цивільне право публічно-правових елементів; опосередкована рецепція римського приватного права (запозичення норм та ідей з права західноєвропейських країн). Країнам цієї системи притаманна стійка юридична традиція: право вважається фундаментом суспільства.

Східноєвропейська система також має багато спільних рис із континентальною і центральноєвропейською системами. Від останньої вона відрізняється встановленням пільг і переваг для державних структур, певних обмежень права приватної власності; наявністю численних підзаконних нормативно-правових актів, які регулюють цивільні правовідносини, доповнюючи закони. Система цивільних кодексів також подібна до пандектної, але має свої особливості. У регулюванні цивільного (торгового) обігу переважають організаційно-правові засоби. На відміну від центральноєвропейської цій системі притаманна слабкість юридичних традицій і відчуття права (правосвідомості).

Розглянуті системи вважаються основними в сучасному світі. Нині не існує правової системи, яка б не запозичила ті чи інші елементи в однієї з названих сімей. Однак, це не означає, що право всіх країн настільки схоже, що можна говорити про загальну уніфікацію й приєднання всіх країн до двох основних цивільно-правових сімей (романо-германської та англо-американської.