Народництво. Робітничий рух і формування соціал-демократії

У центрі суспільно-політичного життя Російської імперії другої половини XIX ст. знаходилися найболючіші питання - землі та волі. Реформаторські заходи влади російське суспільство сприйняло прихильно. Але невирішеність земельного питання, відсутність політичних прав і свобод викликали зростання кількості невдоволених серед різних суспільних верств.

Небажання уряду рахуватися з громадською думкою викликали поляризацію в середовищі інтелігенції, яка поповнювалася вихідцями з недворянських різночинських верств.

Серед молоді, передусім студентства, поширювалися радикально-демократичні ідеї, які пропонували вирішити нагальні проблеми суспільно-політичного життя через народне повстання.

Ідеологами цього напряму були М. Чернишевський, М. Добролюбов, О. Герцен. У 60-х pp. радикально налаштована інтелігенція стала створювати таємні антиурядові організації.

Серед них були "Земля І воля" (1862-1864 pp.), гурток М. Ішутіна, "Народна розправа" (1869 р.) під керівництвом С. Нечаєва. Жорстокі репресії самодержавства спричинили перехід радикалів до тактики індивідуального терору (замах Д. Каракозова у 1866 р. на Олександра II).

На межі 60-70-х pp. у Росії відбувалося становлення ідеології революційного народництва.

Народництво - ідеологія і громадсько-політичний рух, що охопив вихідців із дворянства та різночинної інтелігенції Російської імперії в 60-80-х рр. ХІХ ст.

Це був радикально-демократичний рух, який на підставі західноєвропейських соціалістичних ідей створив власну теорію переходу Росії до соціалізму через народне повстання і селянську "общину".

Вбачаючи єдину мету, теоретики народництва пропонували різні способи її досягнення. М. Бакунін (бунтарський напрям) виступав за негайну селянську революцію, яку розпочне радикальна інтелігенція.

П. Лавров (пропагандистський напрям) уважав, що спершу необхідно просвітити селян, аби підготувати їх до революції.

П. Ткачов (змовницький напрям) також поділяв думку, що селяни не готові до революції, але наполягав на тому, що для розкріпачення селян інтелігенція повинна захопити владу завдяки збройному перевороту і здійснити зверху необхідні перетворення.

Спроби народників утілити їхні плани в життя були невдалими. Жертовне "ходіння у народ" з метою пропагандистської роботи серед селян провалилося.

Втративши віру в те, що селяни здатні піднятися проти самодержавства, народники вдалися до індивідуального терору. Постріл В. Засулич у генерал-губернатора Трепова (1878 р.) започаткував хвилю замахів на вищих урядовців і навіть самого царя. Терором народники намагалися зруйнувати систему царської влади.

Відсутність бажаних результатів та урядові репресії спричинили розкол "Землі і волі", яка 1879 р. розпалася на "Чорний переділ" і "Народну волю". Члени останньої організації зосередилися на політичному терорі. У 1881 р. вони вбили Олександра II. Іронія долі полягала в тому, що в день убивства імператор схвалив пропозиції міністра внутрішніх справ М. Лоріс-Мелікова стосовно подальших реформ і заходів із запровадження в імперії представницької форми правління.

Вбивство імператора нічого не змінило в країні, хіба що погіршило становище. Престол наслідував Олександр III (1881-1894 pp.). "Конституцію" Лоріс - Мелікова було відхилено, в країні запанувала реакція.

Поряд із народниками почали виникати інші організації, які орієнтувалися вже на іншу ідеологію та соціальні групи.

Робітничий рух

У XIX ст. в Росії переважали страйки, що виникали як реакція на погіршення економічного становища робітників. Фактично робітники вимагали вигідніших умов продажу своєї робочої сили. Типовим прикладом є Морозовський страйк 1885 р. У 1897 р. робітники домоглися фабричного законодавства. У той період виникли перші робітничі організації в Одесі, Петербурзі та в інших містах.

Отже, за короткий час робітничий рух у Росії став впливовою, самостійною політичною силою.